Новини » Суспільство 8 лютого, 2016, 11:45
Ніна Бічуя: Мовчання тривалістю в тридцять років – це також досвід
  • Презентація книги Ніни Бічуї "Три театральні повісті", у Львові, 5 лютого 2016 року. Фото: ZIK
  • Презентація книги Ніни Бічуї "Три театральні повісті", у Львові, 5 лютого 2016 року. Фото: ZIK
  • Презентація книги Ніни Бічуї "Три театральні повісті", у Львові, 5 лютого 2016 року. Фото: ZIK
  • Презентація книги Ніни Бічуї "Три театральні повісті", у Львові, 5 лютого 2016 року. Фото: ZIK
  • Презентація книги Ніни Бічуї "Три театральні повісті", у Львові, 5 лютого 2016 року. Фото: ZIK
  • Презентація книги Ніни Бічуї "Три театральні повісті", у Львові, 5 лютого 2016 року. Фото: ZIK
  • Презентація книги Ніни Бічуї "Три театральні повісті", у Львові, 5 лютого 2016 року. Фото: ZIK
  • Презентація книги Ніни Бічуї "Три театральні повісті", у Львові, 5 лютого 2016 року. Фото: ZIK

Повертатись до себе сьогодні – нестерпно боляче, важко, майже недоступно. Через кров тисяч людей, через тягар обманів, підлостей, розчарувань, смертей, Майданів, підступності й зрад, через нових президентів, злочинців і кандидатів у кати, через терор, вибухи, пожежі, брехні, спалені міста, знищену культуру; невже це все потрібно, щоб кожен зокрема і всі ми разом врешті зрозуміли, що таке справжня Свобода і справжня Державність?

Мовчання тривалістю в тридцять років – це також досвід… Можна розірвати мовчання, однак це не означає, що ти заговорив. Мовчання часом більш промовисте, аніж слово. Можна зруйнувати мовчання, але не витворити Слова... Добре, що хтось питав мене, чому я мовчу (як письменник), а хтось намагався поламати це моє мовчання.

Це уривок з післямови письменниці, театрознавця Ніни Бічуї до власної книги «Три театральні повісті», яка була видана у 2015 році – після мовчання тривалістю в тридцять років, – і презентація якої відбулася нещодавно у Львові в книгарні «Є». Модератором зустрічі з Ніною Бічуєю була літературознавець Анастасія Левкова.

«Книга «Три театральні повісті» – про театр і людей, які в ньому працюють, які творять театр. Повісті «Репетиція» і «Бенефіс» мають спільну сюжетну канву і спільних героїв. Це молодий режисер, який прибув з столиці у провінційне місто із задумом небуденної вистави, і юна актриса, якій уперше в житті трапляється особлива роль; а до них обох, до їхньої співпраці і стосунків приглядається літня артистка – в неї за плечима понад сто зіграних ролей, зате бракує по-справжньому улюблених, і вже тепер цього не зміниш…

Повість «десять слів поета» – про «Березіль» Леся Курбаса і драматурга Миколу Куліша, чию «Патетичну сонату» не дозволили поставити у Харкові, натомість прихильно прийняли у столиці тодішньої імперії… Повість написана на основі документальних матеріалів», – йдеться в анотації до книги.

Ніна Бічуя захоплює глибоким психологізмом та вишуканим словом, розкриваючи переживання та внутрішній світ своїх персонажів. Під час зустрічі у книгарні «Є» письменниця Ніна Бічуя розповідала про написання книги, свою роботу у театрі на посаді завліта, ділилася думками про те, що таке провінційність, роздумами про театральну критику і загалом проблемами культури у радянський час.

Письменник, віддаючи читачеві книгу, вже не володіє нею

Бачити свої твори після 30 років з часу написання – це, мабуть, як несподівана зустріч з незнайомою людиною. Над цією книжкою працювали видавці, а я почала її читати і не змогла – мені видавалося, що це написала інша людина. Я вдячна тим людям, які «сіли мені на шию», і змусили мене оприлюднити рукопис. Письменник, віддаючи читачеві книгу, вже не володіє нею.

Використовувала факти, які давали мені можливість писати про театр і акторів, оскільки працювала у Першому українському театрі для дітей та юнацтва. Я там бачила людей цікавих, менш цікавих, талановитих і несподіваних. Очевидно, це не могло не залишитися у тому, що писала. Театр мене завжди цікавив, мені здавалося, що частково те, що проживаю при театрі і в театрі наповнює мене якимось новим життям і робить його цікавішим.

Завліт старанно з’єднує слівця, щоб вони не звучали негарно

Завліт повинен співпрацювати з акторами і з режисером. Мені пощастило, я мала режисера, з яким могла співпрацювати – це була Ада Куниця. Ми з нею дуже багато сперечалися, інколи сприймали речі однаково, інколи по-різному. Іноді їй хотілося зробити так, щоб я у неї була дівчинкою на побігеньках. Такого не вийшло, натомість ми з нею стали друзями. Вона хотіла поставити виставу литовського драматурга Юозаса Грушаса і їй не вдалося. І ця непоставлена вистава мене боліла. Я у книзі написала про неї – це спроба перенести те, що міг відчувати режисер і актори. Мені хотілося повернути до життя те, що не народилося.

У завліта було ще такі цікаві завдання як допомога у пошуку п’єси, перекладі, редагуванні. Але не завжди режисери радяться з завлітами у таких справах. Завліт старанно з’єднує слівця, щоб вони не звучали так негарно. Читаючи, ви можете проскочити ці слова, а зі сцени воно звучить зовсім по-іншому. Мене театр дуже навчив пильнувати зіставлення слів. Адже слово існує завдяки тому, що воно має сусіда.

Коли я читаю і редагую твір, то мушу вжитися в людину, яка пише. Працювала з акторами у тому, як звучить мова зі сцени – наголоси, вимова. Ніколи не робила безпосередньо зауважень для усіх в залі, а писала це на таких довгих папірцях і носила акторам у гримувальню. Тому актори не могли на мене гніватися за те, що я їх принизила чи образила, підкреслюючи, що вони не вміють щось правильно сказати.

Про феномен мистецтва, яке твориться у провінції

Не можна сказати, що провінція – це низькість духу, мізерність бажань тощо. Провінція віддалена від центру, але це не означає, що там живуть менш розумні, менш зацікавлені життям люди. Залежно від ситуації, вони можуть зробити значно більше на конкретному своєму малому місці, ніж хтось, який живе у великому місці, і не працює, не намагається піднести не лише себе, а все довкола. Від цього напевно і твориться велика провінція.

Завжди думала про провінційність галицьких містечок до 1939 року, які були надзвичайно цікавими, мали свою історію не через політичні чи інші події. В малих галицьких містах жили знамениті лікарі, юристи, художники. Для Франка, скажімо, місто Станіславів було менш цікавим, ніж маленьке місто Коломия.

Після 1939 року багато людей культури змушені були залишити свої оселі. Відтак малі містечка були позбавлені свого настрою. Крім того, відкриття промислових підприємств зумовило приїзд людей, які не знали культури містечок… Щоправда, Львів творив культурний ареал, що піднімало його на рівень непровінційності.

Театральна критика має бути інформативною і конструктивною

Театральна критика є, може, найслабшою частиною театрального життя. Є цікаві історії театру, в яких зацікавлені науковці. Незважаючи на те, що ми розуміємо, як мало ми маємо з минулого, все одно ми не залишаємо майбутнім поколінням того, що мали б залишити. Викладачі насамперед вчать етики театрального критика. Має бути необразлива критика – не можна принизити і образити. Талановиту людину можна «шпигнути», якщо вона не дотягнула до свого рівня, про це треба сказати відповідним чином, залежно від того, наскільки сам бачиш правду того, про що говориш. Критика має бути інформативною і конструктивною.

Чим відрізняється театральна критика від літературної? Коли є книжка і про неї пишуть, то через 20 років можуть по-іншому поглянути на ті ж самі речі, бо є матеріальний доказ. А театр цього не має і в цьому складність, – щоб розповісти про виставу так, щоб вона жила, залишилась і щоб хтось через 30 років міг прочитати цю рецензію і уявити, як воно відбувалося.

Професор Микола Ільницький знайшов в архівах рецензію, яку ніхто ніде не друкував, і тепер її не згадують, говорячи про такого видатного письменника-модерніста Михайла Яцкова. Він написав про виставу «Розбійники» Шиллера, в якій грав актор – поляк за походженням – Владислав Плошевський. Це була майже новела. Тому цю рецензію треба друкувати разом з його новелістикою.

Про Куліша і Курбаса та добу, в якій вони жили

Згадала про інший свій твір – «Біла Вілла», в якій змальовано Лесю Українку. Дозволила собі там дуже сильно фантазувати, хоча й дотримувалася канви життя Лесі Українки. Канва дана, а кольори все-таки можна використовувати, як тобі забажається. Може це мені допомогло потім працювати і з матеріалом про Куліша і Курбаса. Коли я писала про Лесю Українку, то дозволила собі зреалізувати замість неї – її останній задум написати про дітей Геліоса – як знайдено було старий папірус...Там я собі дозволила використати міфологічні персонажі, фольклор. Але найбільший мій «злочин» – замість неї спробувала написати поезію. Писала вільним білим віршем, дехто навіть не зрозумів, що це не Лесі Українки твір.

Такі містифікації можуть бути і напевно повинні бути, але з Курбасом і Кулішем містифікації у мене немає. Намагалася стати на їхнє місце, пережити і подати своє розуміння того, що відбувалося тоді навколо. Здобувати для цього матеріал було дуже важко. Я хотіла потрапити на цю територію, де курбасівці ставили останню виставу « Маклена Граса».

Для репетицій вони виїздили за місто в Межигір’я, жили одним колективом, для того, щоб відчути одне одного у роботі над п’єсою. Тоді Межигір’я було інакше – там була порцелянова фабрика, а ще казали, що Ярослав Мудрий там закопав свою бібліотеку під монастирем. І коли тепер я намагалася туди потрапити, це виявилося неможливим – великі партійці не допускали туди людей (і це найвищий вияв провінційності).

У ті часи відбувалося руйнування людських душ, людських доль, і водночас руйнування старої естетики. Наприклад, коли Михайль Семенко творив свої футуристичні тексти, це було руйнування минулого способу мислення, способу творення – це мені подобалося. Але страшно було інше – у той період люди або переставали бути чесними, або гинули. Люди знищували власну душу, разом з тим відбувалося руйнування мистецтва. У нас досі нема такої книжки, яка б розкривала, що тоді відбувалося з конкретною людиною.

Зреферувала Галина Палажій,
IA ZIK

Довідка.

Письменниця Ніна Бічуя народилася 24 серпня 1937 року в Києві. Працює літературним редактором журналу «Просценіум», в якому йдеться про сучасне і прийдешнє українського і світового театру.

Авторка книг «Дрогобицький звіздар», «Квітень у човні», «Родовід», «Бенефіс», «Десять слів поета», оповідань та повістей для дітей – «Канікули у Світлогорську», «Шпага Славка Беркути», «Звичайний шкільний тиждень», «Яблуня і зернятко».

Перекладає з польської твори Ольги Токарчук, Яцека Бохенського, Людвіка Єжи Керна, Єжи Ґротовського.

 

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-07-16 13:16 :15