Раковець. До крижаних джерел
Богдан Волошин
письменник, журналіст

Непомітно сплив час. Уже й по святах. День став довший, і морози вдарили недитячі. Серце зими. Здавалось, сиди в теплій квартирі, але ж ні, не сидиться. Хочеться потішити себе мандрівкою, новими враженнями. І куди ж вибратись, щоб і не змерзнути надто, і оздоровитись, і душу зігріти новими враженнями? Є таке місце, що навіть у хрещенські морози вабить і кличе. Це село Раковець неподалік Львова. Тут б’є знамените святе джерело, до якого з’їжджаються люди з усіх усюд.

У закутому морозом автобусі

Найкраще в Раковець добиратись власним транспортом. Лише майте на увазі, що, коли збочите зі стрийської траси, вас та автівку чекає випробовування розбитою дорогою. Бережіть пломби. На ямах можуть повилітати. Я ж добирався, як і більшість людей – маршруткою.

У салоні зимно. Вікна заросли іскристим льодом. Крізь протерті пальцями дзюрочки намагаюсь хоч щось розгледіти за вікном. Але вони швидко заростають льодом. Я здаюсь і зосереджуюсь на напханій пасажирами маршрутці.

Біля мене сидить дебела кобіта в мохеровій шапці і тоненьким голоском говорить в трубку. Від її голосу здається лусне лобове скло у водія. Поруч стоїть мізерний хлопака, що шаляпінським тембром наганяє собі забраклих від народження сантиметрів. Вони одночасно говорять в телефон з однаковою силою звуку. Я маю повне стерео ще й багатоголосся. Їх голоси почергово витісняють слова один одного з моєї незахищеної голови.

– Галя? Та... А во, з ресторану їду. Меню заказували...

– У мене така була американська хімзащіта... Куртка така прорезинена. Карочє там всьо – кармани, стьожки-застьожки, хлястікі. Вєщ... Не протікає. Нє. А наше – гавно. Плащ видали. До сраки...

– Та п’ятсот гривнів за місце, Галя! Страх Божий! Дві тисячі долярів! А шо буду казала? Мовчала, як риба в траві...

– Ти Колю знаєш? Пригнав собі «беху» з польськими номерами. За дві з половиною штуки. Сідай і їдь. Тільки доглядай. Але тепер прийняли закон, що машини не можуть бути старші за 5 років. Подуріли!..

– А свекрусі зле стало... Я їй свої каплі від серці дала. Вона очі закотила, як риба в зупі. Меню сі начитала. А там гар’яче дуже дороге. І мнясна нарізка, і сирна. І то ше без алькоголю!..

– Чуєш, ти контракт не підписуй, не будь дурний. Вертайся додому. Тут у нас спортзал. Футбол ганяєм, волейбол, я он завтра на страйкбол іду. Знов гематоми будуть..

– Ага, ага. Нє, я мушу до хати мнєсо купити. Та як, гості зо села приїдут і будут голодні забави чекати? Ше ми помліют...

– Що з позитивного? Я знаю... А, є! Мала моя вже пішла! Сім зубів має! Та вона вже десь три місяці як ходить. Твердо так. Такий дядько. Прікольно...

– А ще я, Галю, солодкого заказала на сорок кіля. Ну та, канапки нароблю, пляцка вріжу і родина буде нагодована... А що я зроблю, женяться діти, то що будем, як дзяди? Та я знаю, Галю, але внуків сі дуже хоче…

На одній із зупинок мій стереосупровід виходить і мені стає сумно, Я вже майже став родичем цих двох добрих людей.

Автобус сповзає із траси на широкий і побитий ямами тракт, що провадить згори в село. Приїхали!

Раковець чи Млинів?

Різке морозне повітря увірвалось в легені і я відразу збадьорився. Повернув ліворуч, щоб навідатись до симпатичної пам’ятки – колишнього костела святого Валентина. Він славний тим, що збудований із тесаних блоків пісковика у середині ХІХ століття. Щоправда, на фундаментах суттєво старішого храму. На жаль, пам’ятка в жахливому стані. Колись дах костелу вінчала симпатична сиґнатурка, нині вона запалась разом з частиною даху.

Неподалік розташована Ринкова площа. Так, в Раковці є своя площа Ринок! Бо давніше це було містечко із маґдебурським правом, що називалось Млинів. Очевидно, що на річці Зубрі, вздовж якого тягнеться село, колись було багацько млинів. А після занепаду Млинів став Раковцем. Не відомо, чи тому, що млинів поменшало, чи так раки розплодились…

В усякому разі в Раковці є що подивитись. Варто відвідати чудовий дерев’яний храм Покрови, що височіє на горі. Довкруж нього старовинний цвинтар.

І все ж головною привабою Раковця є святе джерело, що нижче за течією річки Зубри.

12 кіл здоров’я

Я не раз бував біля нього. По-перше, тут дуже гарно. Джерело б’є під горою, неподалік річки. Довкола лісисті пагорби і простір. По-друге вода тут дуже смачна. Аналізи показали, що в ній міститься чимало срібла, тож вона може довго зберігатись не псуючись. Й по-третє – це сакральне, намолене тисячами паломників місце.

Колись мені пощастило побувати біля нього, коли провадилась обновлення його бетонного окладу. Із землі було знято кам’яне покриття і я побачив, як насправді виглядають джерела, до яких так спрагло припадають люди. Із землі стриміли три великі жерла вулканів, з яких потужно нуртувала темна вода. Видовище було трохи моторошне, бо вода прибувала наче нізвідки, з якихось містичних глибин…

Нині ж джерела знов накриті бетонним окладом, що складається із двох ванн – з одної беруть воду, а в іншій лікуються. Над джерелом – дерев’яна капличка.

Незважаючи на холод, людей біля джерела було багацько. Малі й старі молились, пили воду і… занурювались у студені води! Цікаво, що температура води що взимку, що влітку однакова – 4 градуси. Вважається, щоб оздоровитись, треба залізти у ванну і пройти 12 кіл у холоднючій воді.

Може б, я й стримався, але приклад десятка сміливців, які, творячи молитву, брели по коліна у студеній воді, мене сподвигнув. Визувся і ступив у ванну. Вода обпекла, наче окріп. Головне – не стояти, рухатись. За якийсь час ноги призвичаїлись до холоду. Але багатьом довелося вибиратись із води, бо ноги корчило і судомило. Ще те випробовування. Але були сміливці, що обливались водою або просто лягали на дно ванни! Свого часу я стрибав в ополонку і знаю, що це таке, але… не нині. Ні. І не просіть.

Нарешті минуло останнє коло. Ноги були червоні, як в бузька, наче я дитячі підколінки вдягнув багряного кольору. І пашіли справжнім жаром! Зате була незвична легкість і відчуття чистоти в душі. Одягнувшись, піднявся хресною дорогою до храму святих мучеників Маковеїв. Улітку тут неймовірна краса! Ліси, переліски, квітучі луки – усе вабить очі і тішить душу. Нині ж зимова чорно-білість та брак листу на деревах підкреслюють аскезу та духовність цього мальовничого місця. Я ще довго стояв, насолоджуючись величною панорамою мальовничих пагорбів. Лиш холодний вітер зігнав з гори. Захотілось кави і до кави. На щастя, в Раковці з цим все гаразд, тут є кілька дуже пристойних закладів, де можна не лише посмакувати файною кавою чи пообідати, але й переночувати.

Час було додому. Але направду, не хотілось. Тут добре, і попри тлум людей біля джерела, тебе охоплює якесь дивне відчуття вдячності. Природі, Творцеві, людям за цей милий галицький куточок, де просто добре.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
Top
2020-11-25 02:53 :20