Новини » Політика 11 грудня, 2015, 10:20
Наталія Лигачова: В українській журналістиці є проблема з нерукоподаванням
Наталія Лигачова
Наталія Лигачова

Засновниця «Телекритики» Наталія Лигачова про роздержавлення, суспільне мовлення, залежність медіа і боротьбу за права журналістів.

Онлайн-видання «Телекритика», засноване Наталією Лигачовою, було «сторожовим псом» українського медіапростору майже півтора десятиліття. Тепер у watch dog буде нова адреса: команда Лигачової після цивілізованого розлучення з холдингом «1+1», якому належала «Телекритика», готується запустити проект «Детектор медіа». До Львова засновниця вітчизняної медіакритики приїхала, щоб виступити перед спільнотою Школи журналістики Українського католицького університету. Говоримо про репутацію, про те, чому журналісти, які брехали про Майдан, залишаються в професії, та про напрямок руху української медіасфери.

Пані Наталіє, нещодавно Верховна Рада ухвалила закон про роздержавлення друкованих ЗМІ. Тепер газети, засновані державними органами, мають шанс перетворитись на успішні вільні медіа. Але чи не станеться так, що ці видання просто викуплять місцеві політики й бізнесмени, і їхня якість залишиться без змін?

– Проблема є, і вона неоднозначна. З одного боку, нам потрібно було роздержавити ці видання, бо ніде у цивілізованому світі не існує державних засобів масової інформації. Є громадські мовники, які можуть фінансуватись із державного бюджету, але мають наглядові ради та гарантії невтручання з боку чиновників. З іншого боку, не можна сказати, що цим законом ми повністю заберемо у влади, зокрема місцевої, змогу впливати на медіа. Неможливо гарантувати, що ці видання не будуть приватизовані тими самими чиновниками через другі-треті руки або скуплені приватним бізнесом, який просуватиме через них свої власні чи ще чиїсь інтереси.

Хоча ухвалений закон потребує поправок, він досить лояльний до колективів державних ЗМІ. Якщо видання має сильну команду і бажання створити якісне медіа, яке читатимуть, воно має шанс залишитися на ринку. Проте й тут є загроза: ми знаємо, що трафік в Інтернеті, наприклад, приносять передусім агрегатори й таблоїди. Цим самим шляхом можуть піти газети, публікуючи замість журналістських матеріалів кросворди, гороскопи й рецепти – видання збережеться, але суспільної користі від нього не буде.

А як щодо іншої медійної перемоги, яку ми нещодавно святкували – створення суспільного мовника на базі державного телебачення? Чи бачите ви якісні зміни?

– Ще не сформувалась наглядова рада суспільної телекомпанії. Затримка виникла через те, що одна з громадських груп має обрати представника від національних меншин і досі цього не зробила. А наглядова рада – це наріжний камінь в основі суспільного телебачення.

Процес утворення суспільної телекорпорації також загальмував тоді, коли був жорстко взятий курс на ліквідацію обласних державних телерадіокомпаній як таких і створення на їхній базі корпунктів НСТУ. Це дуже небезпечно. По-перше, це породжує серйозний спротив на місцях, по-друге, ОДТРК різні: є досить розвинуті, з молодою командою та непоганою технічною базою. А тут вирішили ліквідувати все одним махом.

Наталія Лигачова
Наталія Лигачова

Поки що у суспільного телебачення є головне: команда Зураба Аласанії, яка хоче змін програмної та редакційної політики. З іншого боку, є дуже великий спротив старого колективу. Для багатьох співробітників державне телебачення було такою собі годівничкою, біля якої можна спокійно дочекатись пенсії. Можливо, були й кадрові помилки або занадто різкі рішення самого Зураба. Я вважаю, що є проблема з керівництвом служби новин, яке він призначив: є особистісний чинник, що провокує конфлікт між новинарями та керівником. Та, попри помилки, команда Аласанії має потенціал, щоб таки створити суспільне мовлення. На жаль, немає гарантії, що наглядова рада, коли її сформують, призначить генеральним директором НСТУ саме Зураба: на цю посаду також можуть претендувати екс-керівник Національного радіо Тарас Аврахов та чинний голова Держтелерадіо Олег Наливайко.

    – Раніше ви не раз казали, що однією з головних проблем української медіаспільноти є невміння об’єднатися заради спільної мети. Навіть Майдан нас не об’єднав. «Телекритика» не раз писала про медіа, які обслуговують своїх власників – олігархів, політиків. Чому Майдан не допоміг медіаспільноті очиститись?

    – В українській журналістській спільноті є проблема з нерукоподаванням. Всі з усіма дружать. На моїй пам’яті було лише кілька випадків, коли з журналістом, який заплямував свою репутацію, переставали вітатись. Поки що репутація не вважається головним капіталом журналіста.

Я знаю журналістів, які відкрито, не приховуючи своїх прізвищ, робили маніпулятивні матеріали під час Революції Гідності. Були й ті, що робили це анонімно. Я часто думаю про те, як ці люди з цим живуть. Мені важко це зрозуміти. Для мене професійний журналіст – це той, хто усвідомлює свою місію і соціальну важливість. Проте не все однозначно: наприклад, журналісти «Інтера», які брехали про Майдан, тепер добре і якісно працюють у зоні конфлікту на Донбасі. Це як із «беркутівцями», які стояли проти майданівців, а тепер воюють за Україну. Люди можуть помилятись, часом ними керують мотиви, про які вони потім шкодують. Коли є щире каяття, а не просто слова, то журналіст заслуговує на повагу й відновлення довіри.

До України в останні роки переїжджає чимало російських журналістів. Йдеться не лише про таких телезірок як Савік Шустер або Євгеній Кисельов, але й про Катерину Сергацкову, Івана Яковину та інших. Чи означає це, що наша публіка радше довірятиме іноземцям, аніж співгромадянам?

– Частково. По-перше, ці журналісти не можуть працювати в Росії. Куди їм їхати? Україна найвільніша країна пострадянського простору, якщо не брати до уваги Балтію. По-друге, ніде правди діти, школа російської журналістики досить потужна. Москва була столицею імперії, куди з’їжджалися звідусюди. Від самого початку російська журналістська корпорація була сильнішою за нашу.

Разом із тим, нам таки потрібно прицільніше шукати своїх. Це ілюструє ситуація на великих телеканалах. Мій знайомий сценарист каже, що зараз для них є дві головні проблеми: по-перше, знайти талановитих українських акторів, бо їх не вистачає; по-друге, знайти українських акторів, які добре говорять українською.

Рік тому, ви казали, що патріотична позиція журналістів збіглась із патріотичною позицією власників, маючи на увазі «1+1». Але нещодавні місцеві вибори, висвітлення справ Корбана, Мосійчука та інших засвідчили, що позиція власника може бути важливішою за патріотизм. То чи можна сказати, що після Майдану в наших медіа відбулися-таки системні зміни?

– Системні зміни зараз тривають у законодавчій площині: це роздержавлення ЗМІ, створення суспільного мовника, закон про прозорість медіавласності. Системною зміною є розворот індустрії в напрямку виробництва власного телепродукту. Великі корпорації, звісно, в плані темпів змін відстають. Але мене лякає навіть не те, що медіа захищають інтереси своїх власників – це для нас уже звично – а те, що багато журналістів знаходять виправдання для цього.

Наталія Лигачова
Наталія Лигачова

Ситуація «1+1» у цьому плані найскладніша. Журналісти цього телеканалу мають змогу виправдовувати свої вчинки патріотичною позицією власників. Мовляв, ми десь там маніпулюємо, десь не даємо балансу думок, але ж УКРОП – патріотична організація, а Філатов і Коломойський порятували Дніпропетровськ. Оця готовність закрити очі й виправдовувати речі, яких не має бути в професії, мене лякає найбільше.

До речі, торік на Львівському медіафорумі більшість американських експертів рекомендували створити в Україні журналістську профспілку, яка допоможе спільними зусиллями захистити медійників і змусити владу поважати їхні права…

– Медіапрофспілка є – я навіть була однією з ініціаторів її створення у 2002 році. Спочатку була Київська незалежна медіапрофспілка, яку згодом із великими зусиллями перетворили на всеукраїнську. Однак на міжнародній арені ця організація має більший авторитет, ніж власне в Україні. По-перше, власники забороняють своїм працівникам створювати осередки профспілок у редакціях. Часто журналісти опиняються під загрозою звільнення, долучаючись до профспілкового руху. Є прикрий досвід 2007 року, коли на «Інтері» була звільнена майже вся команда. Це мало трагічні наслідки для української журналістської спільноти – люди побачили, що з ними не рахуються, а можуть просто викинути за борт.

По-друге, журналісти не розуміють, що є короткострокові процеси, а є тривалі. Якби журналісти посідали активнішу позицію, захищаючи свої права, а також право аудиторії на отримання правдивої інформації, власники та менеджери не змогли б ними маніпулювати. Якщо ви виступите всім колективом і скажете власнику, що таки створюєте профспілку і будете відстоювати свої права, ви досягнете успіху. Та поки що це середовище незріле.

Ви не раз говорили, що залежність медіа від олігархів можна побороти, посиливши саморегуляцію. Чи вдалося чогось досягти на цьому фронті?

– Не побороли – саморегуляції як такої досі немає. Є проблема з тим, як саме вибудовувати цей механізм. Бракує харизматичних людей, готових присвятити себе створенню системи саморегуляції. Індустрія не бачить у цьому потреби, а саморегуляція буде ефективною лише тоді, коли її підтримуватимуть не тільки журналісти, а й менеджери та власники ЗМІ.

Великою проблемою є відсутність незалежних судів. Колись німецькі експерти попереджали нас, що система саморегуляції у сфері медіа не запрацює, поки власники не зрозуміють, що будь-який конфлікт краще залагодити в досудовому порядку. Але зараз вони переконані, що можуть купити суди, тому не бояться порушувати правила. Також у нас, на жаль, немає практики, коли через порушення своїх прав як споживачів продукції та послуг можна звертатись із скаргами до судів та регуляторних органів. Люди не вірять, що цим можна чогось досягти. Самі мають бути активнішими і перейматись не тільки своїми особистими проблемами.

Ярослав Назар,
для IA ZIK

Фото Олександри Чернової

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-03-25 07:20 :07