неділя, 15 листопада, 2015, 12:55 блоги Світ
Теракти в Парижі. Je suis
Катерина Гладка
Катерина Гладка

БЛОГ КАТЕРИНИ ГЛАДКОЇ

Коли сталося 11 вересня 2001 року, ми з мамою були прикуті до телевізора. Мозок, серце і здавалося весь організм відмовлявся вірити, що це реальність. Моя сестра, на той час працювала недалеко від Пентагону. Думаю не варто описувати, як відчуває себе родина, на яких голках сидить, очікуючи дзвінка. Нарешті роздався, з сестрою все було добре, їх евакуювали. 13 листопада теракти в Парижі нагадали мені те забуте відчуття – усвідомлення того, що це ще один різкий поворот і світ перестане бути таким, як раніше. Не через емоції окремих людей і не через позиції урядів, а тому, що немає «їх» і «нас». Світ остаточно закріплюється в життях його мешканців, як єдиний організм, де коли в кров потрапляє інфекція, то вона з великою швидкістю поширюється кожною клітинкою. В новому світі ми всі « Je suis».

Востаннє я була у ФранціЇ в січні 2015, коли з часу терактів в «Charlie Hebdo», у віддаленому від центру районі, де знаходиться редакція, все було усіяно квітами, стрічками, плакатами зі словами підтримки, співчуття і солідарності, починаючи від станції метро. Місто було наелектризоване, багато версій, підозр. Пригадую, як в метро в тебе могли перевірити речі поліцейські або в магазині одягу на Елисейських полях перевірити твої документи, відкрити твою сумку. Я давно не пам’ятала таким Париж. У суботу, 14 листопада, це відчуття повернулося, добре випрацьована майданівська схема – перевірити, переконатися, що твої друзі живі і в безпеці. Написала кілька повідомлень тим, хто живе або тимчасово перебуває в Парижі. Дякувати Богу, усі в порядку.


Французькі поліцейські біля офісу тижневика Charlie Hebdo в Парижі, Франція, 7 січня 2015. Фото: ZIK/EPA/ETIENNE LAURENT

Колега, яка давно живе в Парижі, написала у Фейсбуці: «Дивне відчуття. Після терактів у «Шарлі Ебдо» я мала чітку, підсвідому та ірраціональну впевненість, що це не востаннє. І вчора, коли почалися теракти, було сумно, страшенно шкода загиблих та поранених, але я зовсім не здивувалася. Більше навіть: події сприймалися, ніби складова якоїсь диявольської, але логіки». І розумієш, що з цим твердженням складно не погодитися, бо логіка у всьому, що відбулося пекельної ночі, є. Серед причин можна назвати сирійську війну, як варіант зменшення потоку емігрантів. Проте головне навіть не це, а що кожен із нас засвоїть після 13 листопада 2015 року. Пригадую, ще один колега колись сказав, що хоче створювати таку журналістику, де б події в Австралії сприймали, як події у власному місті чи селищі. Це не лише формула теперішнього і майбутнього – це і проста історична та політична закономірність. В глобалізованому світі кожна війна і кожен теракт є світовим, бо він стосується окремої людини, в якій би країна вона не жила.


Теракти в Парижі 13 листопада 2015 року. Фото: ZIK/EPA/CHRISTOPHE PETIT TESSON

В історії з паризькими терактами спостерігалася певна закономірність, події вже півтори години як тривали, ще через деяких час Франція оголосила надзвичайний стан, а українські ЗМІ дивно мовчали, лише кілька джерел інформації писали про останні новини, друкували стрічки Фейсбук і Твіттер постраждалих і свідків подій. Звісно, можна називати логістичну причину –відсутність нормальних кореспондентських пунктів у більшості українських ЗМІ, але питання персональної невключеності і нерозуміння зв’язків між світовими подіями також грає роль. А якщо не розуміють ретранслятори інформації, то як зрозуміють звичайні люди, які набагато більше обмежені в каналах інформації?

Париж – це персональна історія кожного з нас: мешканця Європейської спільноти, пацифіста, мислячої людини та, зрештою, живої істоти, яка здатна відчувати біль і співчуття. Хоча б тому, що сотні людей по всьому світу відчували те саме, коли в Україні був Майдан.

Що далі? Ймовірніше за все нам запропонують урядову вигідну версію розвитку подій, ймовірніше за все сирійський фактор буде ключовим (до речі, на місці подій вже знайшли один паспорт із сирійським громадянством), це знову зародить оте призабуте відчуття страху і підозри «стилю 11 вересня в США». Бо саме такими громадянами легше керувати. Коли банальна частина їхнього життя – як то поїздка в метро чи футбольний матч стають страхом – «а раптом знову…?». І немає у сучасному світі гарантій – ані державних, ані будь-яких інших – окрім власного вибору, гідності, віри, простягання руки допомоги тим, хто цього потребує. Бо яку б етнічну чи релігійну приналежність ми не мали, першочергово наша приналежність – людська. І саме тому ми всі «Je suis».

Тоді, 11 вересня 2001 я зрозуміла просту річ – життя окремої людини безцінне. І жодна політика, війна, потреба окремих груп людей, образа чи помста не виправдовує вбивства, ненависті і жорстокості, вони – поза межею людського. Жодна!

13 листопада 2015-го теракти сталися в серці кожної свідомої людини, це нашими душами хочуть вистилати довгі поля для війн і революцій, це молодою кров’ю хочуть знищити відчуття захищеності. Але допоки ми здатні співчувати, бути солідарними і не боятися, допоки ми можемо відчути, як це три години чекати в заручниках, що буде з твоїм власним життям, як це вижити і як це прожити останні хвилини, допоки ми все це можемо сприймати – ми велика сила.

Катерина Гладка,
для IA ZIK

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-11-19 19:20 :55