Новини » Події 9 листопада, 2015, 10:27
Шість хвилин смерті, яких ніхто не побачить
Польська тележурналістка Марія Степан
Польська тележурналістка Марія Степан

Польська тележурналістка Марія Степан бачила найстрашніше на Майдані і пояснює, чому не показувала всього глядачам.

Польська телерепортерка Марія Степан працює на громадському телеканалі TVP. Українка за походженням, вона вже два десятиліття приїжджає в Україну висвітлювати важливі політичні події. В Україні, на київській вулиці Інститутській, вона вперше в житті почула свист куль. Була свідком найдраматичніших днів на Майдані, захоплення Криму, початку війни на Донбасі.

Виступаючи перед спільнотою Школи журналістики Українського католицького університету, Марія розповіла кілька історій із досвіду останніх років, які стали для неї уроками.

Як я довірилась беркутівцю

18 лютого, довідавшись, що в Києві лихо і є жертви, ми вирушили туди. Побачили Майдан, якого вже майже не було: горіли барикади, горів Будинок профспілок. І я вирішила, що мушу запитати іншу сторону: «Беркут». Мені здавалося, що я буду об’єктивною, якщо покажу другу сторону, вислухаю, що вони думають, розповім, чому вони там стоять.

Серед беркутівців я зустріла чоловіка з Криму. Він розповідав, що патріот України, хоч і російськомовний. І що просто виконує своє завдання та береже Україну від бандитів, які випалили серце Києва. І ще пообіцяв мені, що нікого не будуть убивати – кулі гумові, не справжні.

Я йому майже повірила. Мені навіть у Твіттері писали: «як добре, що ця журналістка побачила інший бік, дотрималась балансу!». Але я досі картаю себе за те інтерв’ю. Наступного ранку ті, хто назвалися великими патріотами, вбили майже сто людей. Не гумовими кулями, а справжніми. Ті люди мене ошукали. Часом у журналіста немає виходу: він мусить висвітлювати лише одну сторону.


Польська тележурналістка Марія Степан

Хоча не виключено, що той беркутівець, із яким я говорила, наступного дня не стріляв і нікого не вбив. Тоді, либонь, того ранку він теж подумав, що його обманули: сказали приїхати берегти Україну, а тепер наказують стріляти братів.

Смерть – це дуже інтимна справа

Того чорного четверга на Майдані ми жили в готелі «Україна». Ніч була дуже дивною: було чорно від беркутівців, які відпочивали у спальниках просто неба перед готелем. Пам’ятаю, що не закривала вікно і спала у светрі, передчуваючи, що щось може статись і доведеться бігти.

Коли прокинулась, почула, як свистять кулі. Я ніколи не була на жодній війні, хіба раз на якомусь полігоні. Не знала, як свистить справжня куля. За годину я вже добре відрізняла звуки куль, випущених із автомата Калашникова, від гумових. Людина дуже швидко вчиться.

Я побачила, що «Беркут» починає відходити, йде Інститутською все вище й вище, його женуть наші, – ваші, – з дерев’яними палицями та у велосипедних шоломах. Але не могла зрозуміти, чому дещо згодом люди почали падати. То була ніби комп’ютерна гра. Мені здавалося, що людина от-от встане й побіжить, проте навіть якщо хтось вставав і йшов, за ним тягнувся кривавий слід.

Коли ми з оператором збігли вниз, він узяв камеру. Коли йому видалося, що почалося затишшя, він побіг туди, де гинули люди. Навіщо він туди побіг, знаючи, що може загинути сам? Це адреналін. У такі моменти людина не думає, а робить.

Постріли відновилися. Оператор, на щастя, повернувся звідти живим і відзняв шість хвилин відео. Це були шість хвилин смерті. Він зняв хлопців, які вмирали, як витікала кров, мозок. Як таке показати? Вони були в балаклавах, було видно тільки очі. Ті кадри бачили тільки ми, й вирішили, що нікому більше їх не покажемо.

Якби показали, це б нічого не змінило. Смерть – це дуже інтимна справа. Адже це телебачення. На папері ти можеш написати: «В нього закривалися очі, він перестав дихати», а на телебаченні доводиться показувати. А я не маю згоди на те, щоб показувати смерть цих людей. Натомість, про смерть можна розповісти інакше – говорячи з людьми, які її бачили.

Тоді я говорила із священиком, який закривав їм очі. Це показало смерть краще, ніж криваві кадри.

Тепер війна – це особисте

Коли я робила матеріал про бійців, поранених під час бойових дій на Донбасі, в Україні не було ні сили, ні грошей, ні волі, щоб їх лікувати. Поляки взяли частину поранених на лікування до себе. Ми приїхали під Ґданськ, де вони проходили реабілітацію, і зустріла там полковника сухопутних військ. Він був тяжко поранений, виніс на собі багато людей попри те, що його рука заледве трималась на шматку шкіри.


Польська тележурналістка Марія Степан

Знаєте, як говорять військові? Вони дуже стримані, неохоче говорять про себе. «Мне надо было сделать. Меня послали», – він говорив російською. Я запитала, як він опинився на фронті, той пояснив, що це був його обов’язок.

– Зараз ти не мусиш повертатись на фронт. Ти вернешся? – поцікавилася я.

– Очевидно, що повернуся. Бо тепер це вже є моя справа, – відповів військовий.

Ми говорили з ним про Майдан. Мені здавалось очевидним, що всі, хто захищає Україну на Донбасі, прийшли туди з Майдану. А він каже:

– Знаєш що, Маріє? Пам’ятаю свої почуття. Я ненавидів Майдан. Не розумів, чому стоять і чого хочуть. Мені здавалося, що вони всі проти України. Я військовий, то я думав, що вони там подуріли. За нашим законом, під час антитерористичної операції військових залучають для допомоги міліціонерам. І я боявся, що мені накажуть іти і вбивати їх. А я не хотів цього.

Він зрозумів, що помилявся щодо Майдану, коли Росія окупувала Крим: «Ми його не відстояли. Не боролися, хоча повинні були». Люди змінюють своє сприйняття через війну. За півтора року український народ сильно виріс.

Показати лихо через символ

Якщо ти перебуваєш у страшній стихії, не потрібно показувати шокові деталі. Знайди символ і покажи крізь них лихо. У «зелених чоловічків» у Криму ми показували зброю. Це була відповідь на ті розповіді, що форму можна купити в будь-якій крамниці? А чи був більш промовистий символ подій на Донбасі, ніж люди, що підпалювали державний прапор?

Я показувала смерть через каску, наповнену кров’ю: людині більше не потрібно нічого пояснювати, все стає зрозумілим. Якщо каска має такий вигляд, то що сталося з людською головою? Інший кадр: показуємо не обличчя людини в труні, а шапку, яка на неї вдягнена. Якщо довелося прикрити обличчя шапкою, глядач розуміє, що під нею немає нічого.


Польська тележурналістка Марія Степан

Ми не повинні говорити, а лише показувати: що більше показуєш і що менше говориш, то краще для репортажу. Не потрібно коментувати символи, озвучуючи очевидних речей. Хоча часом доводиться щось пояснювати. Наприклад, коли на Майдані ставили келихи з вином і хліб: в Україні це зрозуміють, але не в Польщі. Та загалом глядача не потрібно вважати дурним – він сам розбереться.

На Сході люди не довіряли журналістам. У Маріуполі ми кілька годин ходили базаром, щоб записати синхрон: від нас усі відмахувались, як від мух. Якщо людина категорично відмовляється з нами говорити, ми, принаймні, намагаємось показати, як вона відмовляється.

Крім того, потім люди часто нарікають: «Я говорив, а вони все вирізали!». Таким людям потрібно відразу пояснювати: ви даєте їм говорити довше, щоб краще зрозуміти їхню позицію і не випустити головне.

Я була у Криму тоді, коли захоплювали українські військові частини. Це називали «тактичним ходом». Тоді я записала синхрон із «зеленим чоловічком», хоча вони не були охочі до розмов. Я взяла звичайний мікрофон, сховала в кишені, прикрила рукою. Оператор стояв за деревом. Підійшла і «ввімкнула блондинку»: жінки можуть користуватись із того, що вони жінки, якщо іншого способу немає.

У Криму було дуже важко працювати. Для місцевих ми були фашистами, хоч і не київськими, а варшавськими. В нас тицяли пальцями і казали: «Говорите правду! Ви там в Варшаве ничего не понимаете!». Ми ж не мали права переконувати їх у чомусь, тому просто показували.

Вікторія Пархоменко,
для IA ZIK

Фото Романа Скрипника

 

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-09-16 03:48 :29