Новини » Спорт 3 серпня, 2015, 9:12
П’ятиборець Андрій Федечко: Я – кістка в горлі для певних спортивних чиновників

Розмова з Андрієм Федечком, першим після легендарного Павла Ледньова п’ятиборцем, який привіз до Львова медаль чемпіонату світу.

Скромно відзначаючи у Берліні успіх Андрія Федечка – «бронзу» чемпіонату світу зі сучасного п’ятиборства, білоруські суперники й приятелі львів’янина сказали: «У тебе все не як у людей. Усі дріботять угору маленькими кроками – від чемпіонату до чемпіонату. А ти взяв і на другій своїй світовій першості нахабно на ліфті піднявся – знизу і на п’єдестал». Насправді, аби залишитися у спорті, в Андрія не було інших варіантів. Про це наш пентатлет, який став першим після легендарного Павла Ледньова, хто привіз до Львова медаль світової проби, розповів в інтерв’ю wz.lviv.ua.

– Для чиновників нашої федерації в ідеалі було би, якби я завалив ці змагання. Тоді питання про мою участь у подальших турнірах вичерпалося б на довгий час,– уже з перших хвилин інтерв’ю шокував Андрій Федечко.– У збірній я був практично невиїзний. На перший у цьому сезоні етап Кубка світу до США мене не взяли, сказали, поїдеш на другий, до Єгипту. На другий грошей не було. «Хочеш, їдь за власний кошт»,– кинули мені. Я поїхав – частково коштом батьків, частково ШВСМ. Це були мої перші змагання на виїзді за останні півроку. На третій кубковий етап, який проходив в Італії, для мене коштів у федерації знову не знайшлося. Платили за мене батьки. А мені навіть не дозволили жити разом з командою. «Тренери не хочуть, щоб ти жив з їхніми спортсменами. Тобі доведеться винаймати окремий номер»…

На чемпіонаті світу у Берліні ніхто не міг передбачити, що я проб’юся до фіналу індивідуальної першості. Ми з братом готувалися лишень на естафету. А в особистій першості, згідно з офіційними заявками, повинен був виступати Владислав Міщенко, якого у підсумку я і замінив. Дніпропетровець серйозно травмувався задовго до початку чемпіонату, і всі у нас знали, що він нікуди не поїде. Та тренери сказали про це в останній момент. Перед чемпіонатом нам з братом повідомили, що їдемо змагатися лише в естафеті. Юрі відкрили триденну візу, він і квитки купив з таким розрахунком, щоб повернутися додому відразу після нашого старту. А у мене була річна віза, і зворотний квиток я придбав так, щоб залишитися у Берліні до кінця чемпіонату – змагання подивитися і з містом ближче познайомитися. Коли у день вильоту оголосили, що Міщенко у Берлін не полетить, я запропонував замінити його в особистих змаганнях. Тренери збірної були здивовані, дізнавшись, що у мене є віза і квитки на потрібну дату. Після дзвінків і нарад у федерації все ж таки дали добро на мою участь в особистому турнірі. Але при цьому мою акредитацію, 110 євро за кожен змагальний день, проплачувати не поспішали. А згодом сказали: «Ми внесли гроші за твою акредитацію. Тепер поверни нам цю суму».

– Це лише ваш другий чемпіонат світу – і відразу медаль. Ви знаєте особливий секрет успіху?

– Ні, я сам безмежно здивований. Тим паче, ми з братом нормально готувалися лишень два тижні. У період підготовки невдачі, здавалося, переслідували мене. Спочатку я по-дурномутравмувався: в університеті фізкультури, де складав сесію, біг сходами, невдало зістрибнув, послизнувся і травмував підйом стопи. Нога наступного дня не влазила у черевик. Я уже був переконаний, що сезон для мене на цьому і завершився. А за тиждень уже знову міг працювати – травми наче й не було. Та тільки-но повернувся до тренувань, як захворів. Додати до цього іспити і захист магістерської роботи – і вся підготовка пішла шкереберть.

З іншого боку, мені поталанило з тренером. На зборах та під час змагань мною опікується один із найдосвідченіших наших п’ятиборців, призер чемпіонату світу-2009 Дмитро Кирпулянський. Коли я готувався у Львові, він детально розписував мені кожне тренування і консультував щодня телефоном. З Дмитром працюємо уже близько двох років. Коли я з 2009-го почав виїжджати на збори та змагання у складі юніорської збірної, мої особисті тренери, Володимир Софієнко та Олег Фіалкович, не мали можливості супроводжувати мене.Сам-на-сам із собою я залишався і тоді, коли перейшов у лави дорослої збірної. Мені конче необхідно було, щоб хтось бачив мою роботу збоку і давав поради. Тому на зборах я намагався тренуватися неподалік досвідченого товариша по команді, дивився, як він працює, а він час від часу підказував мені. Нас навіть почали селити в одну кімнату. А два роки тому я напряму попросив його тренувати мене на зборах. Дмитро погодився, йому це було цікаво. Тепер я хочу офіційно оформити його одним зі своїх наставників.

– Ваше друге місце у фехтуванні, відразу після визнаного майстра клинка Олександра Лєсуна, у Берліні називали чи не найбільшою сенсацією…

– Для мене ця берлінська перемога у фехтуванні розпочалася у… басейні. Усі змагання чемпіонату світу – естафету, індивідуальну кваліфікацію і фінал – я розпочинав з плавання. Для багатьох моїх колег фехтувати після плавання – це найстрашніше, що може бути. Та тільки не для мене. У басейні я втопив усе хвилювання, занепокоєння і мандраж, а потім спокійно і зібрано вийшов на фехтувальну доріжку. Перед кожним поєдинком дивився у вічі супернику і подумки казав йому: «Все, баста. Ти зараз підеш відпочивати». І перемагав.

У Львові фехтувальні уроки мені давав тренер олімпійської чемпіонки Яни Шемякіної Андрій Орликовський. Бойова практика у мене була з нашими відомими шпажистками, а також ветеранами фехтування, які часто приходять виплеснути на доріжці адреналін. Дівчата не надто полюбляють зі мною проводити бої. «У тебе таке специфічне фехтування, з тобою якось складно»,– кажуть вони. Шпажистки завжди такі зібрані і кожен поєдинок сприймають всерйоз. І бурхливо реагують, коли щось не виходить. Я вдячний моїй хорошій подрузі Яні Шемякіній. Вона завжди підкаже, допоможе, ніколи не залишиться байдужою.

– Перед заключним видом змагань ви виглядали напрочуд спокійним і упевненим. Чи це оманливе враження?

– Вранці піднявся з ліжка і зрозумів: сьогодні мій день. На мене ніщо не тиснуло: я уже виконав завдання-мінімум і пройшов до фіналу. Наш Павло Тимощенко, сміючись, сказав: «Ти, як завжди, пролізеш у всі шпаринки, але досягнеш свого. Люди зі шкіри лізуть, вмирають та залишаються позаду. А ти просто виступаєш – в кайф».

На конкурі мені дістався кінь на ім’я Гетьман. Ми з ним завершили маршрут з однією «палкою» і третім результатом у загальному заліку перед заключним видом, комбайном, з відставанням у 12 сек. від лідера, китайця Ханю Цзяхао. На моєму минулому чемпіонаті світу у Тайвані я «застрілився». А ось у Берліні за стрільбу взагалі не хвилювався, хоча позаду мене бігли такі ґранди, як наш Тимощенко, італієць Мароці, француз Белау, чудовий комбайнер Де Лука. Це дивно, але я направду був упевнений, що у мене все вийде. І вдалося ж таки! Я показав другий результат у стрільбі. І навіть у бігу, функціонально до якого був готовий не найкраще, не віддав свого. Після другої 800-метрівки вийшов на другу позицію. Але Тимощенко мобілізувався і обійшов і мене, і Лєсуна. Незадовго до фінішу я почув, як російський тренер підказує Лєсуну: «Белау за 12 секунд». Це так стимулювало мене! Я увімкнув максимальну потужність і активував приховані резерви – кинувся рятувати свою «бронзу». Та так, що ще трішки, і самого Лєсуна наздогнав би (усміхається).

       

– На п’єдесталі, дивлячись на ваші костюми, не відразу було помітно, що ви з Тимощенком презентуєте Україну… Не очікували, що зійдете на п’єдестал?

– Востаннє форму нам видавали два роки тому. Мені видали костюм не мого розміру. Тож у Берліні у мене була лише футболка з написом Ukraine та сині шорти, куплені у спорттоварах. А дрес-код на церемонії нагородження вимагає довгі штани та олімпійку. Я просто не мав у чому вийти на нагородження! Виручив мене знову-таки Кирпулянський. Він підбіг до знайомого російського тренера і позичив у нього штани. А олімпійку в українських кольорах нам на час церемонії дав один наш тренер з фехтування, який привіз своїх учнів до Берліна на збір. Тимощенко ж доношує олімпійку Bosko ще з Олімпійських ігор у Лондоні. Він дивно виглядав, бо заклеїв пластирем назву фірми, яка вже не є спонсором нашої команди. Натомість на пластирі написав: «Я вас люблю». А штани у чемпіона світу були взагалі з 2007 року… Тому, що у мене є, завдячую Руслану Сенику та Дмитрові Бублику. А також батькам, тренерам і львівській ШВСМ. Наш вид спорту – дороге задоволення. Без цієї підтримки у Львові не було би медалі чемпіонату світу – через 37 років, після перемоги Павла Ледньова.

У Києві нас зустрічали представники федерації. Вручають нам з Павлом квіти. І тут замість «Молодець, вітаю» один чиновник мені каже щось на кшталт: «Не думаю, що ти поїдеш на Олімпіаду». Усі присутні аж завмерли від такої безпардонності. Я – кістка в горлі певних чиновників, які зі шкіри лізуть, аби відстояти місце у команді своїх спортсменів. Та я зроблю усе від мене залежне, щоб довести своє право поїхати до Ріо-де-Жанейро-2016.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-04-22 03:13 :21