понеділок, 13 липня, 2015, 10:15 Суспільство
Ірина Кіянка: Військові потребують соціальної і психологічної реабілітації
Ірина Кіянка. Фото: Роман Балук/ZIK
Ірина Кіянка. Фото: Роман Балук/ZIK

Літо у розпалі, спека неймовірна, а бійців з Одеси відправляють на фронт у зимових бушлатах і берцях, мовляв, давайте собі раду, як можете. Хлопці одразу дзвонять по допомогу до волонтерів.

Про це та інше, не менш парадоксальне у цій дивній, гібридній війні, що триває в Україні, розповіли громадські активісти Ірина Кіянка та Юлія Захарчук.

Після спілкування з ними перед очима постала така сюрреалістична картина: на тлі пограбованої країни розгортається кривавий конфлікт на Сході, люди збирають цілими селами на бронежилети, берці, каски, купа смертей, біль, сльози, відчай та ще багато негативних емоцій, яких, здавалося б, несила витримати, від яких багатьом «зриває дах». Дорогою ціною ми платимо за незалежність, за те, що впродовж багатьох років толерували, що агенти чужої країни керують країною, а купка олігархів робить, що заманеться. Доробились і доборолись, – до самого краю. Одні – жирують, інші – бідують, тільки в Україні тих перших є дуже мало, а останніх – дуже багато.

Ще один парадокс, – що саме ті небагаті, але з великим серцем і душею люди рятують сьогодні Україну від загибелі. Це ті нові паростки громадянського суспільства, які пробивають дорогу до змін.

Ірина Кіянка, активіст громадської організації «Генерація–плюс», кандидат політичних наук, доцент кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, яка допомагає пораненим бійцям, поділилася своїми враженнями, як це було на самих початках.

В липні минулого року вони почали відвідувати покалічених бійців, які лежали у військовому госпіталі у Львові на вул. Чехова. Ті хлопці, які були родом з різних куточків України (Волинь, Житомир, Вінниця), і не мали можливості відчути радість зустрічі з рідними і близькими, потребували буквально всього – води, їжі, медикаментів, одягу, памперсів. Згодом, трохи оклигавши, вже не стільки потребували їжі, як уваги та розуміння. Ірина розповіла, що на початках було мало волонтерів: тоді, рік тому, ще не всі усвідомлювали, що насправді йде війна, всі очікували, що до дня Незалежності усе закінчиться і ми спокійно будемо рухатись вперед. А у вересні в госпіталь прийшла хвиля відвідувачів зі шкіл та інших навчальних закладів.


Ірина Кіянка. Фото: ZIK

Приємно було спостерігати, як приїздили на вихідні автобуси зі школярами Львівщини і дітлахи давали гарні душевні концерти в клубі військового госпіталю, а потім вручали листи та відкритки раненим бійцям, а ті зі сльозами згадували своїх дітей, які залишились у домівках і щиро розповідали, що у мене така сама донька і так гарно співає…Було боляче, що так роз’єднала вій на людей, які ще вчора разом ловили рибу, сиділи на галявині з дітьми, а сьогодні – залишився лише фрагмент спогаду…Люди щиро приходили і приносили, хто що міг, багато речей та ліків передавали з діаспори. Цей період був найболючішим, бо хлопці прибували дуже покалічені, – без рук, ніг, зі страшними ранами, особливо було важко спочатку у палатах гнійної хірургії, проктології.

За словами Ірини, заступник начальника центру з роботи з особовим складом у військовому госпіталі підполковник Іван Держило завжди ішов на поступки волонтерам, щиро допомагав їм і розповідав про вояків, яких в першу чергу слід підтримати і допомогти, і кому передати необхідні речі. «Особливо вдячна депутату Львівської обласної ради – п. Івану Бокалу, який з перших днів і до сьогодні допомагає воякам, які були у військовому госпіталі, реабілітаційному центрі на Сихові, на Кульпаркові, а також нашим бійцям, які є на передовій»,– зазначила Ірина.

Спілкуючись з військовими, Ірина спостерегла, що в тій війні проявляється багато справжніх чоловічих рис, – дисципліна, відповідальність і любов до життя. Ішли ж бо воювати спочатку саме найкращі, – добровольці, свідомі, патріотичні.

Потім, знову ж таки, з ініціативи волонтерів створили психологічну службу, яка б надавала допомогу особам, які пережили психотравмуючі події під час війни (яку у нас чомусь називають АТО). У психіатричній лікарні у Львові завдяки зусиллям громадського активіста Андрія Посікіри створили реабілітаційний центр, який зараз перебуває на стадії ремонту. Ірина розповіла, що з січня вони почали відвідувати бійців у 3-му, 7-му, 25-му відділенні, де вони проходили власне реабілітацію. «Тоді їх було 20-25 осіб, зараз кількість зменшилась. Це були чоловіки від 25 до 40 років. До волонтерів приєдналася Уляна, дружина загиблого Тараса Дороша, яка дуже багато допомагає. Разом створили громадську організацію «Гармата». Ірина каже, що без Уляни почуває себе як без правої руки. Допомагає їм також Юля Захарчук. «Важливу місію відіграв професорсько-викладацький склад нашого навчального закладу, який доклався, щоб матеріально допомогти хлопцям, – приносили білизну, сорочки, штани, шкарпетки, светри, а також закрутки, солодощі, медикаменти», – зазначила Ірина.


Ірина Кіянка. Фото: ZIK

«Хлопці адекватні, вони просто потребують більше уваги та розуміння. В суботу та неділю їх у лікарні не годують. Тому ми з волонтерами домовилися, щоб по черзі відвідувати їх і приносити обід та вечерю. Адже в психіатричній лікарні на харчування хворих держава виділяє 10 грн в день на їжу і 2.50 грн на лікування. Допомагала Оля Тимик, яка в неділю готувала обід. Це також унікальна жінка, яка роздобуває для бійців все, що потрібно», – розповіла Ірина.

Реальність українська є такою, що майже усім нам потрібна психологічна і соціальна реабілітація. А тим паче тим, хто повертається з війни без рук, ніг, зі зраненою душею і скаліченим життям. Як їм починати жити заново? Цим переймаються волонтери Ірина Кіянка, Юля Захарчук та багато інших. Для них важливо, аби ці люди не були викинуті за борт життя. Тих, хто побував у пеклі війни, супроводжують різноманітні переживання. Психологи це називають посттравматичним стресовим синдромом, який характеризується різноманітними фобіями, безсонням, агресією, замкнутістю, пригніченням, депресією тощо. Щоб втамувати біль і емоції від побаченого і пережитого, від несправедливості і жахіть, багато хто напивається. Таким чином людина рятується від неспокою, що нуртує всередині. Це трапляється навіть з тими, які досі не вживали навіть пива. Скажімо, людина напивається, їй чіпляють ярлик «синдром алкогольного сп’яніння», і вона опиняється без плати, без соціальних гарантій, без статусу учасника бойових дій. Як вона має йти з тим «вовчим білетом» у життя? Після лікарні травмований боєць виявляється нікому не потрібним, особливо це стосується самотніх чоловіків. Тому часто трапляються випадки суїциду.

На державному рівні немає системи соціального і психологічного захисту військових. Волонтер Юля Захарчук розповіла, що до Львова приїжджав дуже кваліфікований військовий психіатр з Ізраїлю, який допомагав розробляти програму реабілітації військових, адаптуючи її до наших умов. За її словами, ця програма хороша, але реалізувати її у нас досить важко.


Юлія Захарчук із військовим. Фото: з facebook Юлії

«Не всі комбати розуміють потрібність психічної реабілітації, є такі, які не йдуть назустріч. Коли видно, що з хлопцями щось негаразд (молодим 19-20 років найважче все це пережити), і ми кажемо комбату, що хлопцям потрібна психологічна реабілітація, то інколи у відповідь можна почути таке: «Ви займаєтесь фігнею, нічого їм не буде», – розповіла Юля, і додала, що у цьому відношенні є добре порозуміння з керівництвом 80-тої окремої аеромобільної бригади ВДВ Збройних сил України. Юля також зазначила, що зараз одна дівчина-волонтер їздить по селах Волинської області і витягує хлопців, – з горілки, наркотиків, суїцидів. Є багато випадків, коли після виписки з лікарні чоловіки просто спиваються, коли бояться зізнатися близьким, що їм сняться жахи.

За словами Ірини Кіянки, волонтер сьогодні має розуміти, що його робота є соціальною реабілітацією тієї людини, до якої він іде. Дуже важливо вміти полікувати людину також добрим словом. Спілкування, малювання, зустрічі, читання, відвідування музеїв, екскурсії, – все це повертає людину до життя. У них є задум проводити з хлопцями, які перебувають на реабілітації, зустрічі з громадськими діячами, письменниками, читати їм лекції на цікаві та актуальні теми.

Отже, потреба психологічної реабілітації та соціальної комунікації військових сьогодні надзвичайно важлива. Не всі усвідомлюють, що наслідки її відсутності можуть бути плачевними, – через півроку, рік та більше. Адже ці страшні травми так просто не загояться. Тому люди мають розуміти, що не можна залишати людину наодинці зі своїми переживаннями, потрібно шукати допомогу, дати відчути людині її потрібність, намагатися зрозуміти. І це завдання не лише для волонтерів, але й для держави.

Соломія Андрієвська,
для IA ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-06-21 17:13 :35