середа, 13 травня, 2015, 17:15 блоги Суспільство
Крах Союзу: нова ідентичність без віночків і нафталіну
Катерина Гладка
Катерина Гладка

КАТЕРИНА ГЛАДКА

Якось мене запитали: що я вкладаю в поняття «совковість»? А і правда, велика частина населення України уявляє це поняття скоріше узагальнено, і зазвичай з одного боку – умовно російського. Але радянськість українська не менш дратує – як для країни, яка прагне закріпити свою ідентичність не лише в межах своєї країни, а й у світі. Усі ці шаровари, хор у віночках і промови в стилі «хай стелиться доріжка…». Ми ж хочемо, аби Україна зазвучала не лише новинами про війну чи Майдан, а й про культурні заходи, про цікавих людей, про успіх бути самими собою, про нашу самостійність, а не «колишню республіку СРСР».? Тоді «совка» всередині доведеться позбуватися кожному. Цьогорічне вшанування загиблих у Другій світовій війні показала: радянськість зазнає краху на всіх рівнях. Поступово. Крок за кроком. Але ця епоха завершується.

Першим пунктом змін, я назвала б рівень символіки і семантики. День перемоги нарешті повноцінно змінився на День пам’яті і примирення. І насправді, ми не маємо права забути і нам є кого з ким примирити.

Пригадую, як кілька років тому, в травні я була в Празі і цікавилася, як чехи сприймають завершення війни, чи вважають його перемогою. На той час в Україні на 9 травня ще були гучні паради і повний пакет пафосних заходів і слів. Так ось чехи були здивовані: про яку перемогу йдеться? Професор місцевого університету казав мені, що кількість загиблих така велика, що перемога перестає відігравати ключову роль. Це була війна і ми жертвували людьми. На рівні мови чехи в принципі перестали вживати пафосні і пропагандистські слова. І навіть якщо би нинішній президент Чехії Мілош Земан таки поїхав на парад до Москви (як хотів), то це би не змінило ставлення його громадян до цієї дати. І тепер я в повній мірі їх розумію.

Цьогоріч схожий підхід був й в Україні: ветерани, які лишилися живими, потребують нашої підтримки і пам’яті. Та і, зрештою, вона багато можуть розповісти молодим людям, які зараз воюють на Сході. Вже не кажучи про те, як воно втрачати онуків...

Йдеться тут не про паради, а про увагу і цікавість до їхніх конкретних і унікальних історій, доль.

Символіка також змінилась. Мак, який для Європи є символом пам’ятті про загиблих у війні, у нашому виконанні став більш, ніж доречним. Харківський дизайнер Сергій Мішакін зобразив його так, що з одного боку – це квітка, а з іншого – слід від кулі. Більше того, мак для української історії – це квітка, яка зацвітала там, де загинули козаки, а в християнській традиції символізувала кров Христа, а значить невинно пролиту кров. Символ нам зрозумілий і близький.

Хто би подумав, яким вчасним і точним виявиться мак. Тепер його носять більшість українців: від Президента до солдата, який вертається з ротації на Схід.

Другий рівень змін – це примирення. Вперше за десятки років вояки УПА та Червоної армії були разом запрошені до Верховної Ради і на вечірні урочистості в Києві, під монументом Батьківщині-матері. Це вперше дехто з них потиснув один одному руки і це вперше, коли Президент у своїй промові привітав рівнозначно обидві сторони. Цю мить, дійсно, можна назвати історичною. Одному із телевізійних сюжетів того дня вже згадуваний мною ветеран Іван Залужний сказав важливі слова – нам немає, що ділити, ми не вороги із вояками УПА, ми всі захищали нашу землю. Цей 97-річний дідусь потиснув руки упівцям. А це значить, крига зсунулась.

На вечірньому концерті, я спостерігала, як поводили себе обидві сторони. Вони сиділи разом, а деякі навіть розмовляли. Думаю, цим сивочолим дідусям і бабусям є про що поговорити і надихнути молодих хлопців, для яких знову на обрії постала війна – на Донбасі.

Третій рівень – ставлення влади. Мені аж ніяк не хотілося би ідеалізувати владу, бо вважаю, що реальною підтримкою для ветеранів є гідні умови життя. Але не лише! Промова Петра Порошенка вперше викликала почуття гордості. Банальне, людське, але таке важливе почуття. Бо ти можеш бачити, до чого призводять війни і як важливо не втратити себе в них. А ці старенькі люди є живим свідченням того, як любов до землі може стирати страх і вести за собою навіть на смерть. І це не пафос. Це реальність.

Звісно, що промову Петру Олексійовичу допомогли написати і він знав, що на слові «укропи», люди йому зааплодують, але перший рік для промова була ідеологічно проукраїнською. Те саме стосується промов прем’єра.

Окремим важливим аспектом стали відеоролики: в основному вони говорили про усвідомлення небезпек повторення повномасштабної війни, про паралелі із теперішньою війною, про примирення двох сторін – УПА і Червоної армії. Узгоджено і без зайвостей.

Радянськість не зникає в мить. Хор у віночках все ще співав на київській сцені під Батьківщиною матір’ю, яка спонтанно була прикрашена вінком іншим – з маків. Театральна постановка все ще містила шароварні гучні слова і оцю особливу інтонацію радянських дикторів. Проте, були й нові і сильні композиції від «Сестер Тельнюк», «Козак систем», «Кому вниз» та інших гуртів. Це вперше, зі сцени звучала інформація про героїв з Криму, які також боронили свою землю. Втративши Крим, ми почали нарешті його помічати.

Українці стають свідками того, як крихка реальність із назвою «Радянський Союз» розсипається, змушуючи все навколо змінюватись. І хто не зрозумів ще цього, буде страждати. Не потрібно відрізати частину себе, скоріше варто спробувати жити в році 2015-му, де тоталітаризм є давно засудженим, а війна є зовсім не романтичною легендою.

Бути українцем – це більше не історія про віночки і замовні вірші, а скоріше про мужність будувати свою нову ідентичність і жити нею.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-11-20 16:03 :29