Новини » Події 16 вересня, 2014, 18:35
Доброволець ніколи не підніме руку на власну країну, – заступник командира батальйону ОУН
Борис Гуменюк. Фото: Олег Панас
Борис Гуменюк. Фото: Олег Панас

«Місяць тому я ще не знав, хто такий Борис Гуменюк. Проте, розгорнувши нещодавно газету «Літературна Україна» і побачивши на двох розворотах його вірші, був ошелешений. Я не міг спокійно їх читати. Стільки болю і правди в цих рядках! Стільки таланту! Два розвороти у «Літературній Україні» – це пріоритет іменитих авторів, живих класиків… Це дійсно той автор, ті твори і та правда, які повинні бути оцінені Нобелівським комітетом», – це емоції Ігоря Калинця, відомого поета-дисидента, на зустрічі з Борисом Гуменюком, що відбулась у рамках цьогорічного «Книжкового форуму».

Історія появи збірки поезій Бориса Гуменюка просто нереальна. Писав вірші у Фейсбуці. Вони отримували тисячі лайків. Видавці надрукували книжку. Зараз ці вірші перекладають кількома мовами і вони розповідатимуть світові про українську війну.

Борис Гуменюк – письменник, який взяв до рук зброю і пішов воювати за Україну. На Книжковий форум до Львова приїхав просто з поля бою під Донецьком, щоб представити свою збірку віршів, написаних від червня до вересня цього року під час АТО. Усе, що надійде від тиражу, передає на потреби батальйону ОУН. Наш львівський «вершковий» літературний гламур сьогодні для нього відверто чужорідний. Говорити з ним про вірші марно. Все, що він каже, все одно про війну.


Борис Гуменюк та Ігор Калинець. Фото: Борис Гуменюк/Facebook

Поки не прийдуть дядьки, ця війна буде безкінечною

– Як поети потрапляють на війну?

– Як? Звичайно! Знаходять дубельтівку будь-якого формату та калібру – лише б вона стріляла. Знаходять колеса. Це може бути «жигуль», а може і крутий BMW. Збирають таких самих дурнуватих. В хорошому сенсі цього слова. Шибайголів, які на те все негодні дивитися.

Для мене переломним моментом стало, коли загинули хлопці під Волновахою – як показували відео, де вони ховалися за КаМАЗом… Мені впала планка, і я зрозумів, що не мають гинути пацани віком 20-25 років, які молодші за моїх дітей. Поки не прийдуть на війну дядьки, яким по 45-50, ця війна буде безкінечною.

Багато з тих хлопців не були одружені. Колись як було? Поки чоловік не народив сина, не став батьком, його не брали в козаки. Тому воювати повинні дорослі чоловіки. Я для себе це вирішив. Я пішов.

Хто мені буде вказувати, як я маю жити?

– А як знайти війну? Це ж непросто.

– Як знайти? Я теж пішов у військкомат. Сказали: «Ні!». А хто мені буде вказувати, як я маю жити?!

– Але ж Ви не поїхали в голе поле?!

– Ми живемо в інформаційному світі. Я знаю, де хто стоїть. Взяв квиток чи сів в машину – та й поїхав!

– Тобто, Ви прийшли в частину й почули: «Йди. Ти – некомплект!».

– Такого не буває. Чим ближче до передової, тим ближче наші. Вони коли стоять, гарно вдягнені, добре озброєні, нагодовані, у зоні АТО нібито. Проїжджаєш ще 100-200 кілометрів до поля бою, і питають: «Куди їдете? Що везете? Чи маєте зброю? Відкрийте багажник. Тримайте руки так, щоб я їх бачив».

Мусиш сказати: «Синку, будеш багато п…ти, зараз поїдеш в багажнику разом зі мною! Тільки зброю відберу». Тоді розуміють, що дядько серйозний і довго з ними балакати не буде.

А коли приїжджаєш вже безпосередньо на лінію вогню, то чуєш: «Дядьку чи брате, які документи?! Ми що, не бачимо, хто ти є?! У нас тут сєпари українською з галицьким акцентом через «шляк би його трафив» не балакають! Тому, от твій окоп, от твій кулемет, от твій сектор обстрілу. Якщо там якась зараза б’є по нас, ти б’єш по ньому і все».

Грубо і примітивно.

Я не можу кожного росіянина розглядати як мерзотника…

– Війна, за Вашими ж словами, – важка праця. Ви говорили, що звикли спати по три години. Коли є час на поезію?

– Часу насправді багато. Не весь час війна. Якщо говорити про те, що ти стріляєш... Ну, вистрелив. Через декілька хвилин це все закінчується. Ти вичікуєш. Ти полюєш. Хтось полює за тобою. Але думати ти не перестаєш ніколи. Дивитися, слухати, бачити, аналізувати не перестаєш. Письменник це така зараза, що вона не тільки спостерігає за подією, не тільки є учасником самої події – а це ще й інше бачення, інший кут зору. Насправді ти й в середині подій, але ти неначе і ззовні, поза подією. Ти дивишся на неї ніби збоку. Розумієш, кожна річ, що тут відбувається, вона тобі знадобиться. Для роману, для вірша… В цьому є насправді весь талант. Це не те, що ти просто там пишеш. Можливо, потім, за годину. Нехай за тиждень, за два…

– Вірш «У мене є земляк». Чи могла б відбутися насправді розмова на полі бою між бійцем ОУН і сепаратистом?

– Подібні ситуації були. Відбувається обмін військовополоненими чи викуп військовополонених. Треба якось комунікувати з ворогом, проводити якісь перемовини, а потім факт передачі одних полонених на інших. Ти бачиш його очі, ти може і руку йому потиснеш. Наш Президент теж потиснув руку х...лу в Мінську, розуміючи, що це вбивця, який убив не одну тисячу українців. Тому, це абсолютно реально.

Могло бути і в тому контексті, як вірш звучить. Так сталося! Я воюю. Розглядаю вас як ворогів. Але може, за інших обставин, ми і не були б ворогами? Тобто попри 90 з копійками відсотків наших ворогів, які є громадянами Росії, все-таки є відсоток ворогів, які мають паспорт громадянина України. І деякі з них щось реально недозрозуміли. Напевно, якби їм трошки більше поталанило і вони би жили не в тому регіоні, не в тому культурно-інформаційному просторі, у них би було бачення України і того, що зараз відбувається, трохи інше. То, можливо, вони й непогані хлопці.

Я не можу навіть кожного росіянина, який сюди прийшов, розглядати як закінченого мерзотника. Можливо, значна їх частина – а особливо солдати російської регулярної армії – свято вірять у те, що ми хунта і бандерівці, що ми тут їмо немовлят і що вони роблять святу справу, захищаючи когось від хунти. І просто їм не поталанило. Деякі з них, коли потрапляють до нас в полон і отримують людське до себе ставлення… прозрівають.

Ба, більше! Ми звільняємо якийсь населений пункт. З підвалів виходять дідусі, бабусі. І чекають, коли їх будуть розпинати, нігті виривати, голки їм пхати… Вони кілька місяців жили під окупацією. Їх зомбували, їм розказували. Вони фактично жили під внутрішньою окупацією всі 23 роки. А тут раптом ми їм тушонку, консерви даємо. Кашу зварили – нагодували. Вони не розуміють, що відбувається! Нелюди, хунта, бандерівці, вбивці і так далі пригощають їх своїм солдатським пайком. Їм дах зносить! Той ґрунт та земля, яка нібито була кам’яна, на якій вони стояли, тікає у них з під ніг. Вони розуміють, що їх хтось, перепрошую, об…в. І після цього, коли ця бабуся взяла у мене з рук цю банку тушонки, банку згущонки, пачку гречки тощо, і я в неї нічого за це не попросив… Я не попросився до неї в хату пожити, я не попросив за мене піти на вибори проголосувати. Я просто дав, бо у мене є, а в неї немає. То вона вже не буде ходити на референдум за «ДНР» і «ЛНР». Вона зрозуміла точно, що я не вбивця і не людожер. І що я точно їй не ворог.

– Виходить, що українські вояки прийшли туди і зрозуміли Донбас таким, який він є?

– Українські вояки роблять реальний культурний, інформаційний прорив прямим, безпосереднім контактом.

«Подивися, якщо це якась фігня, то я зараз приберу»

– У відомому в соцмережах листі до Порошенка Ви сказали, що через тривалий час повернулися до написання віршів. Що було поштовхом до створення першого? І про що він був?

– Хлопчик з Чорткова намагався написати смс-повідомлення дівчині. А другою рукою тримав автомат. І одне, і друге потребувало двох рук. Він розривався між автоматом і телефоном, між війною і дівчиною. У нього це не виходило. Ця сцена мене зворушила. Я сів і зразу її описав. По суті – це новела, по формі – вийшов верлібр. Одразу опублікував у Фейсбуці. Писав прямо в планшет. Зателефонував свому другу Іванові Андрусяку, який сам великий поет і має тяму в літературі: «Іване, подивися, якщо це якась фігня, то зараз приберу».

Іван відкоментував одним словом, прямо під віршем «СМС-повідомлення із Слов’янська»: «Бомба!».

І я зрозумів, слава Богу! Нехай йде. Так воно й пішло.


Фото: Борис Гуменюк/Facebook

Вони не гладіатори. Прості звичайні чоловіки

– Вірші дуже сильні, емоційні, щирі. Але учора під час презентації книги впіймала себе на думці, що по суті – це романтизація війни. Не боїтеся наслідків?

– Ні. Ні. Ні. Це – не романтизація війни. Це невдячна справа, говорити про власну творчість, тим більше, давати якусь оцінку. От як ми собі уявляли героя, культ воїна? Уже років з двадцять ми створюємо цей образ за голлівудськими фільмами. Рембо, Термінатор… здоровий накачаний чувак, який сам на сам проти сотні.

А коли ми побачили Майдан, Небесну сотню. Я відбув там свої три дні, як належиться… Загинули хлопці. Ще був день-два, коли ми вже нібито перемогли, коли вже поїхали екскурсії в Межигір’я, коли Янукович уже опинився в Ростові… Я дядько дорослий, живу за 100 кілометрів від Києва, поїхав додому. У мене господарка, дев’ятеро котів, собака. «Якщо щось – телефонуйте!».

Приїжджаю додому, включаю телевізор. Думаю, подивлюся новини. І бачу – Гєньо. Я його не бачив років з десять. Він з Тернополя, молодший від мене на десяток років. Гєньо, це його псевдо. Насправді його звати Олег Томащук. Журналісти приїхали в Тернопіль, знайшли героя, який дійшов по Інститутській до верхнього виходу з метро «Хрещатик», майже до повороту на Банкову. У нього там є дерево, за яким він ховався. В цьому дереві сидить десять куль снайпера, який у нього стріляв. І жодна куля в Гєня не попала. І він дає інтерв’ю. А потім ще такий Кольо, друг його зі Стрия. Згодом ми зустрілися з тим Гєньом. Звичайні хлопці. Далеко не схожі ні на якого Рембо чи Термінатора.

Це я про те, що навіть під час бою, попри стрес, попри адреналін, вони залишаються такими, якими вони були в цивільному житті. Вони не гладіатори. Прості, звичайні чоловіки. А після бою, тим паче. Жартують один з одного. В міру сентиментальні, в міру матюкливі. Вони такі самі, як мої вірші. Такі вірші за певної долі хисту міг написати кожен другий боєць. І ті вірші були б приблизно такі самі: без пафосу, без патетики, без вереску.

Ніхто не дивиться, скільки в тебе зірок на погонах

– А чи не станеться так, що через ваші вірші, ненавчені молоді хлопці будуть рватися на передову? Вони ж підуть на гарматне м’ясо.

– Воно не зовсім так. Є певне сито. Люди телефонують, надсилають електронною поштою своє резюме. А потім, коли приїжджають, з’ясовується, що хтось неповнолітній. Кажемо: «До побачення, синку, дорости. Хочеш допомагати – допомагай». Приїжджають люди, але приховують, що він там кривий або що погано бачить, погано чує чи що йому під 70-ть. Це ж видно. Ми кажемо: «Вибачте. Ви можете допомагати фронту і країні в інший спосіб. В країні є повно роботи». Це ще на рівні Києва. А вже тих, яких відібрали, відправляємо на полігон. Там вишкіл, повна медична комісія, там формуються підрозділи, які воюватимуть у такому складі на передовій. Вони вчаться взаємодіяти двійками, трійками, шістками, дванадцятками… Там вирішується, хто буде ходити з автоматом, з кулеметом, з гранатометом. А хто буде снайпером. Теж сито. Багатьом кажемо: «До побачення».

На полігоні вони перебувають мінімум три тижні. Це дуже мало. Але в нас йде війна. І лише після цього вони їдуть на передову. Просто перший обстріл. Ми бачимо, що людина не може дати собі раду. Це не означає, що він погана людина. Просто він не герой. Він не Рембо. Я перепрошую, але люди обсираються. Це нормально. Це процеси, не контрольовані мозком. Ми кажемо знову: «До побачення». Ніхто не сміється. Ніхто ні на нікого пальцем не показує. Може, він після другого бою оговтається... або після третього. А може ніколи. Ми розуміємо, що людині не місце тут.

Ми бачили людей, які казали, «я боєвой офіцер!». Ми питали: «Може, кадровий?». «Да, да! Кадровый. Я тут буду командовать».

Давай спочатку подивимось, на що ти здатний, будеш ти «командовать» чи ні. І коли бій, а в нього в одній руці рація, а в другій – мобільний телефон і він волає в обидві слухавки. І все це перекладається однією фразою: «Рятуйте, по нас стріляють!». Ти йому кажеш: «Чувак, це нормально, коли по нас стріляють. Взагалі-то ми на війні. Ти тримаєш фронт. Ти не маєш куди тікати. Сховайся в бліндаж. Попадуть, то попадуть. Але відступати не можна. Це війна!

А є дядько з села. Мисливець, який ніколи в війську не служив. Він витягує пацанів з окопу за шкірку і каже: «Стріляйте! Бо як ви не будете стріляти у відповідь, у вас будуть прицілюватися і бити на вибір. А як ви будете стріляти, то вони будуть стріляти погано. Оце – твій сектор обстрілу. А це – твій! Стріляйте, гади! Навіть можеш над головою автомат підняти і от так поливати з окопа. Але стріляй!».

І все. Після першого бою стає зрозуміло, хто командир: чи кадровий підполковник, чи дядько з села.

В тому є і перевага добровольчих батальйонів, що ніхто не дивиться, скільки в тебе зірок на погонах. Твоя перша мужність і доблесть – це врятувати життя особового складу. Якщо в тебе нема втрат, усі живі-здорові і ви тримаєте фронт, – ти класний командир!

Ми сподіваємося, що ви зміните цю країну

– Ваші вірші повні контрастів: від любові до пекучої ненависті. Що легше пишеться?

– Ненавидіти і говорити паскудні речі може будь-який дурень. А от бути добрим, це питання складне.

Я не знаю, чи можна застосувати слово ненависть до того, що ми відчуваємо. Треба застосовувати якісь інші епітети, інші синоніми для ненависті до ворога. Це ворог, якого треба знищити. І все.

А ненависть ми швидше відчуваємо до того, що у нас відбувається всередині країни. Так, чомусь, завжди в українській історії, з українським народом трапляється, що ми мусимо воювати на два фронти. Завжди є явний зовнішній ворог і завжди маємо одну чи кілька п’ятих колон всередині країни.

Замість того, щоб українська влада об’єдналася з українським народом в священній боротьбі з окупантом, ми мусимо відволікатися на те, що робиться у нас в середині країни.

Нам зібрали для нашого батальйону за кордоном гуманітарну допомогу. Телефонують друзі з Польщі, що для нас стоїть дві фури військової гуманітарки. Тонн сорок, напевно. «Але ми не можемо вам її завезти, бо ваші митники вимагають хабара. Вони хочуть, щоб все перевантажили в мікроавтобуси по тонні-півтори і за кожен кілограм вантажу треба дати хабар по три гривні». Падає планка. Хочеться заїхати на ту митницю, зустрітися з тим митником, вивести його кудись під стінку і вчинити з ним так, як треба вчиняти за законами військового часу.

Так само – аморфність, беззубість українського суспільства проти всього цього. Люди знову пишуть у соціальних мережах: «Наші хлопці з війни повернуться і наведуть в країні лад!».

Друзі! А ви для чого? Ми теж сподіваємось на вас! Ми сподіваємося, що поки батальйони там воюють, хлопці втрачають життя, стають інвалідами, по закінченні війни ці хлопці повернуться у зовсім іншу країну, що ви зміните цю країну, зміните владу! Що судді, прокурори, менти, податківці і всі інші митники і так далі, не будуть красти, не будуть брати хабарі. Що ви дасте лад своїй країні.

Ці сподівання лишаються лише сподіваннями. Коли чуєш усі ці волання – шляк трафляє!

Не треба нас боятися

Ви написали відкритого листа до Порошенка. Після цього насправді вважаєте, що виплеснувши стільки реальної ненависті до уже нової влади, є надія отримати підтримку зброєю, а не постійні іловайські котли? Ваш лист до Порошенка матиме якісь позитивні наслідки, якщо у поезії Ви фактично декларуєте напад?

– Наскільки мені відомо, Петро Олексійович мене почув. Хоча я ніколи б від себе нічого не просив. Я просив не за себе, я просив за батальйон. За ту сотню, яка зараз на передовій в окопах, і за ту, яка зараз на полігоні і з дня на день опиниться в окопах. За ту, щонайменше тисячу чоловіків з різних куточків України, різного віку, які хочуть до нас в батальйон.

Ситуація трохи дивна. По лінії Міністерства оборони через військкомати йде мобілізація. Часто мобілізують чоловіків, які не дуже то й хочуть на цю війну. Мами, діти, дружини плачуть. Хтось вигадує собі фальшиві хвороби. Чи просто несуть воєнкомам або лікарям хабарі, що він не може піти, бо він, до прикладу, «вагітний афганець». У той самий час чоловікам, які йдуть самі, вигадують різні штучні перешкоди. Ситуація щонайменше дивна.

Не треба нас боятися. Доброволець – це людина, основною мотивацією якої є любов до власної країни, до народу. Любов – це наша рушійна сила. Це основна мотиваційна частина, а потім вже все інше.

Доброволець – 100-відсотковий патріот. Він ніколи не підніме руку на власну країну. Не залежно від того, чи буде в нього зброя, яка і скільки.

А те, що влада боїться – ну то влада повинна боятися!

– А результат?

Я особисто писав повідомлення заступнику міністра оборони Кабаненку. Сказав, хто я, чого хочу і де ми перебуваємо. Зателефонувати не міг, було весь час зайнято. За п’ять хвилин він мені відписав, що все гаразд: «Ми про вас знаємо, ми про вас думаємо. З вами сконтактуються наші комплектатори, і будемо вирішувати ваші питання».

Процес рухається. З різних боків, але загалом це виглядає так: у нас зараз так зване перемир’я. Після Ілловайська трохи змінилася ситуація, буде менше перешкод для чоловіків, які хочуть піти на війну. Нас просили ще тиждень почекати. Оскільки в нас перемир’я, Президент, силовики зайняті трохи іншим. Нічого страшного! Почекаємо тиждень. Зрештою, справді, ніби й перемир’я. Хоча воно на папері.

Плювати на такі закони!

– Дивне відчуття, коли читаєш вірша «Коли відкриваєш рахунок».  Реалії війни, при очевидних деклараціях військового лицарства, шокуючі. Я про нишпорення по кишенях загиблого ворога, до прикладу, про інструкторів-іноземців, про війну як ремесло… Ви, коли це писали, не боялись осуду?

– Це не тільки війна України з Росією. Це війна добра і зла. Кожен громадянин планети робить для себе світоглядний вибір між добром і злом. І діє відповідно. Якщо швед, італієць, росіянин, білорус, канадієць – вояка – вирішив, що він повинен взяти участь у цьому конфлікті на боці добра, то знаходить спосіб приїхати в Україну, прийти в добровольчий батальйон в якості інструктора, снайпера, кулеметника… Я не знаю, як це трактується законодавчо. Бо якщо це законодавство йде вроздріб із законами етики, моралі, Божими і християнськими, плювати на такі закони! Навіть якщо це не сподобається судді і прокурору. Я не можу відмовити, коли він приходить і каже: «Я хочу стати з вами пліч о пліч».

Господи! Ну він мені брат!

Вони не мають з цього зиску?

– Жодного. Вони не найманці. Їм ніхто копійки не платить. Як і нам.

Є й інші. Серби воюють на боці росіян. Є там білоруси. Нещодавно була інформація, що застрелили жінку-снайпера. Вони теж зробили для себе світоглядний вибір.

Спілкувався з французькою журналісткою Анн Ніват. Це зірка світового рівня. Багато книжок видала. 10 років прожила в Москві. Бачила Чеченську війну, Афганістан і Ірак.

На Чеченській війні вона була по обидва боки як репортер. Вона каже, що не можуть чеченці воювати проти України. Вони люблять нас. Ми для них братній народ. Ми знаємо, що проти нас воюють кадирівці. А кадирівці – це не чеченці. І Путін – це не Росія.

Жінки у тилу

Жінки на війні. Як вони туди потрапляють і що там роблять?

– По-різному. До нас потрапила «Мальвіна». Сховалась у багажному відсіку мікроавтобуса. Молода дівчина. Закохалася в нашого бійця ще на Майдані. Він з Криму. Вона з Черкас. Він пройшов вишкіл і їхав на війну. Її не брали. Вона вдягнулася в камуфляж, взяла балаклаву. Вона маленька, залізла в багаж. Її виявили аж під Краматорськом. Ми були шоковані. Думали відправити назад попутками. Вона почала плакати. «Кинуся під трамвай!» – «Де ти тут, посеред поля, трамвай бачила?!» – «Ну, піду втоплюся! Тополею край дороги стану».

І сміх і гріх! Порадилися. Її хлопця звати «Лєнон». Він теж не знав про її наміри. Дали їм прочухана для годиться, але уже нехай їде!

А що вона там робить?

– Все. Вона куховарить, займається медициною, формує аптечки, перешиває шеврони. Має купу роботи. А 15 вересня у них вінчання в Києві. І весілля. Бійці з батальйону, які є на ротації і на вишколі, запрошені.

Потрібні жінки на війні?

– Працюють жінки-репортери. Причому безбашенні повністю. Працюють медичні працівники, а є бійці батальйонів.

Але з моєї точки зору жінки найбільше користі можуть принести в тилу. Зокрема, участю у волонтерській допомозі.

Все набуває подвійної ваги

У віршах багато кохання. Чи воно насправді щось важить, коли можна загинути будь-якої миті?

– Через те, що будь-якої миті – тому ще більше важить. Все набуває подвійної ваги! Все має більший, кращий смак. Вода має кращий смак, тепле слово має більшу вагу. Глобальні цінності на терезах: твоє життя, життя твоєї країни. Вони є способом виміру.

За нормальних умов людина має прожити життя і померти в старості. Країна повинна собі існувати, і ніхто не має права зазіхати на її існування. А тут, раптом, ситуація не така. Тому, коли ти стоїш в обороні таких от цінностей, як власне життя і життя твоєї країни, загострюється смак до всього.

Насправді й у новобранця шанси вижити теж 50 на 50

Ви написали «Заповіт». Навіщо? 

– Нагло так. Так нахабно. Я знаю принаймні двох людей, які писали заповіт. Це ще Тарас Григорович Шевченко. Дуже класний пацан! Я старший від нього уже на два роки.

Борисе, годі! Йде війна, а Ви пишете «Заповіт»…

– Доброволець, на відміну від новобранця, розуміє, що його шанси 50 на 50. Новобранець завжди розглядає свої шанси як стовідсоткові. Він стовідсотково хоче додому, назад до дружини, до дітей, до пива, до рибалки, до своєї автівки, до своєї собаки, телевізора і диванчика. Він має на це право. Він молодець.

А доброволець – це трошки вищий рівень самоусвідомлення бійця. Він реально оцінює обстановку. Він розуміє, що ворог вишколений, підготовлений і теж стріляє. І він таки йде у бій.

Насправді й у новобранця шанси теж 50 на 50. Але він боїться так думати. І родина його так боїться думати.

А доброволець… це дуже хороші шанси вижити. Але це і шанси загинути. І до цього треба бути готовим. Тому й «Заповіт». Я трохи педант. Люблю, щоб мої архіви, рукописи були в якомусь порядку. У мене одна знайома журналістка з «1+1», казала, що як вони йшли на Майдан, завжди вдягали найкращу білизну. Бо не дай Боже, тебе вб’ють, як у морзі будеш лежати в негарній білизні?! 


Борис Гуменюк. Фото: Олег Панас

Я вважав свою присутність тут непорозумінням

Сьогодні зранку Вас, вочевидь, роздратував мирний Львів. Чим?

– Це вибрики Пегаса! Не те, щоб я був стовідсотково задоволений тим, що я пишу… будемо вважати, що те, що я написав зранку, було настроєве. Сьогодні, здається, трохи адаптовуюся до Львова і до своєї участі у «Книжковому форумі» в якості письменника. А вчора і сьогодні вранці цього не було. Я вважав свою присутність тут непорозумінням. Я фізично присутній тут, а мої думки десь там, під Донецьком.

Кожної хвилини хочеться плюнути на все. Сісти і поїхати. Але я людина обов’язкова і розумію, що мушу бути тут. З кожною годиною мене попускає. А можливо, відпускає те, що я сьогодні розмовляв зі своїм командиром батальйону Миколою Коханівським. Питав, як там пройшла ніч. Бо ніч у нас – це найгостріше. Він сказав, що більш-менш. Але всі живі-здорові. Тому мені й відлягло.

Розмовляла Світлана Хитрова, для ІА ZIK

Фото Олег Панас 

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-10-16 00:55 :15