середа, 3 вересня, 2014, 12:50 Суспільство
Психологи: Гучні забави у Львові ображають солдатів, які в госпіталі
Один з поранених українських військових на території військового госпіталю. Фото: ZIK/EPA/UPG
Один з поранених українських військових на території військового госпіталю. Фото: ZIK/EPA/UPG

Людям, які пройшли пекло війни, обов’язково потрібна психологічна допомога, аби не дати їм замкнутися в собі і зменшити негативні наслідки для їх здоров’я. Для цього діє «Психологічна кризова служба». У Львові волонтери-психологи, які взимку працювали з родичами загиблих майданівців, тапер у співпраці з військовими лікарями займаються лікуванням душ бійців у Військово-медичному клінічному центрі Західного регіону. Паралельно вони проводять роботу з мобілізованими хлопцями у військових частинах та з родичами загиблих.

Як психологічно підтримати сім’ї загиблих військових та самих бійців, котрі повернулися з війни додому, – у розмові кореспондента IA ZIK з львівськими психологами Оксаною Наконечною та Віленою Кіт.

Наскільки налагоджена в Україні зараз система надання психологічної допомоги учасникам бойових дій, родичам військових. Як вона діє?

О. Наконечна: Система надання психологічної допомоги достатньо добре налагоджена. Інша справа – масовість подій вносить деякий хаос і брак ресурсів. Але ми намагаємося зробити все можливе. Кризова психологічна служба працює по всій Україні – загалом задіяно близько 500 психологів. Психологи виїжджають на передову, працюють по шпиталях, у військових частинах – з тими, хто має йти в АТО, з родинами загиблих. Ми намагаємося перекривати наявними ресурсами усі сфери, які потребують нашої допомоги.

Оксана Наконечна

Це все волонтерська робота. Люди витрачають свій час та зусилля, а часом і кошти, на те, щоб допомогти постраждалим, які цього потребують. Сподіваємося, що все переросте в якусь офіційну оплачувану службу.

– Фінансової підтримки з боку держави немає?

– Немає. Зрештою, ми не дуже звертаємося за такою підтримкою, адже розуміємо, що держава зараз дуже багато коштів виділяє на війну. Тривають розмови з міжнародними організаціями і ґрантодавцями, які б могли допомогти. Адже зрозуміло, що психологи теж люди і мусять щось їсти, у щось вдягатися і чимось платити за квартиру. Ресурс обмежений. А коли є постійна ротація психологів – це також недобре. Коли приєднуються волонтери і вчаться від тих, що вже працюють – це нормально. Але якщо буде так, що одні попрацювали місяць і кинули, тоді приходять інші – це не дуже добре, бо постійно треба наново вчити і все починати спочатку.

Маю сподівання, що ці питання з часом вирішаться. Наразі волонтерська психологічна служба працює. Є багато людей, які свідомо приходять і виявляють бажання допомогти.

– Якщо умовно розділити психологічну допомогу людям, які мобілізовані і тільки поїдуть у зону бойових дій, людям, які вже там перебувають, і тим, хто повернувся з пекла війни. На якому етапі підтримка психологів є найважливішою? Чи охоплюєте усі три ланки?

Психологічна допомога важлива на всіх трьох етапах. Але завжди будь-яка дія на випередження є найкращою, найоптимальнішою. Попереджений – значить, озброєний. Тоді ми працюємо з мотивацією людей, переживаннями, які в них є. Вони розуміють, що з ними може статися в кризових умовах, що потрібно робити для того, аби краще почуватися на фронті і бути ефективними, а не такими, що їм ще потрібна буде допомога.

Але зараз така ситуація, коли не йдеться про роботу тільки на випередження. Є усі три ланки важливі, і ми працюємо у всіх напрямах.

В. Кіт: Є алгоритм. Коли людина мобілізована або перебуває на війні, або вже повернулася і залишиться вдома, основне – психолог має попередити загрозу певного періоду. Розповісти, що може відбутися з психікою людини, з її ресурсом, допомогти знайти себе. Коли це закладено в голові людини, вона знає, що вона йде в небезпеку, там можуть бути різні ризики, але вона про це попереджена і знає свої ресурси.


Вілена Кіт

Було б добре, якби було більше часу на те, щоб військові могли пройти тренінги. Аби людина могла дізнатися, як і в яких ситуаціях вона може реагувати. Армія НАТО працює за таким принципом. Ми ще не маємо такого досвіду, але зараз у нас ця програма у стадії формування. На неї є запит. Так було б добре працювати з мобілізованими. Коли почнеться строкова служба, ми будемо лобіювати такі програми, тому що армія – це армія, а не машина для заробляння бонусів, пільг і швидкої пенсії. Це вже в минулому.

– Як Ви працюєте з мобілізованими?

О. Наконечна: Працюємо на попередження психологічної травми. Ми пояснюємо, що такі речі в кризових ситуаціях трапляються, пояснюємо, що треба робити, аби мінімізувати вплив травмування і що треба робити, якщо воно все-таки сталося. Інформуємо, яким має бути режим перебування на фронті – має бути постійна зайнятість, контакт, розмови бійців між собою, щоб не дати нікому замикатися в свої переживаннях.

В. Кіт: На війні теж має бути психоекологія – людина має спати, їсти, слідкувати за своєю гігієною, тримати себе в формі не тільки фізичній, а й психологічній та емоційній.

Цікаві трапляються запитання від хлопців з залу: що таке страх? як поводитися, якщо поруч загинув товариш, або якщо він у паніці? Ми намагаємося наситити людей інформацією, якої вони потребують.

О. Наконечна: Цікавий приклад. Командир одного з підрозділів військ розказував, що його хлопці в кризовій ситуації спали по 18 годин. Він не міг зрозуміти,чому так, поки одна колега розповіла, що в неї були такі кризові ситуації в житті, що вона відключалася і засинала. Він тоді зрозумів, чому вони спали. Коли командир розуміє, що сон – це захисна реакція організму – він діє зовсім інакше. Він не кричить на хлопців, не обзиває їх, а намагається з ними поговорити, дати їм якісь завдання, вивести з того стану.

– Ви спілкується з пораненими відразу після того, як їм лікарі нададуть першу медичну допомогу – підлікують тіло. А які в них душевні переживання, про що вони говорять, чого бояться?

В. Кіт: Важко говорити з хлопцями, коли вони в очікуванні якоїсь операції. Легше говорити, коли операція зроблена, і вони вже одужують. Хлопці дуже різні. Багато хто розуміє, що стан здоров’я їм вже не дозволить далі продовжувати службу. Їм треба адаптуватися до мирного життя, повернутися, переживши досвід війни.

Зовсім інша робота з людиною, яка буде повертатися на війну.

О. Наконечна: Хлопці по-різному поводяться. Є такі, що хочуть, аби чимшвидше рана загоїлася, щоб вже повернутися назад до товаришів на фронт, а є такі, що бояться. Але це теж може бути посттравматичний синдром. Коли людина заспокоїться, спаде напруга, вона може сказати теж, що готова йти знову.

В. Кіт: Багато хлопців говорять: «Це все фігня, я не переживаю за своє поранення, за себе. Я переживаю за хлопців, які там залишилися, за своїх друзів. Я сплю зараз на ліжку, а вони сплять уже третій місяць в окопах на землі». Вони плачуть, коли подзвонили і довідалися, що когось там ще поранили і чи, не дай Боже, вбили. Вони сплять на телефоні. Приходиш, вони сплять у ліжку, а біля вуха мобілка, як зв’язок з тим другим світом. І таких хлопців дуже багато.

– Чи всі хлопці, які повертаються із зони бойових дій, потребують психологічної допомоги?

О. Наконечна: Вони в будь-якому випадку потребують підтримки. Люди пережили складну ситуацію, були поранені. Поранена людина – це вже безпомічна у фізичному та психологічному сенсі. Вони потребують часом простої людської підтримки. Ми у госпіталі працюємо не тільки як психологи, а часом як звичайні люди – підтримуємо, розраджуємо, говоримо з солдатами про дім, про родичів. Тоді вони відчувають увагу і їм вже легше. Найгірше, коли людина у своїй безпорадності і втраті контролю ще відчуває, що вона самотня і покинута – ніхто нею не цікавиться і ніхто їй не допомагає. Це посилює травму. Не можна сказати, що повертаються всі психологічно травмовані та потребують конкретної допомоги психологів. За статистикою, 30% учасників бойових дій, як правило, потребують допомоги. У нинішній ситуації, напевно, менше ніж 30%, тому що багато хлопців свідомо йшли на війну, вони були готові до тих ситуацій. Коли людина не готова, тоді вона більше травмується, тоді організм менше стійкий до таких переживань.

Рівень психологічного травмування у поранених різний – вони були в різних умовах та ситуаціях. Але, зрозуміло, ніхто не скаже, що коли по ньому луплять «Гради», він такий герой, що сидить і курить цигарку, заклавши ногу на ногу.

В. Кіт: Я своїм пораненим говорю, що вони вже достойні – вони вижили, перемогли смерть. Часом ідеш до травмованої людини і самій робиться страшно – чи не розридаєшся, чи не впадеш в розпач, чи не заціпенієш. А коли приходиш, дивишся – більше ресурсу в цього пораненого, аніж в тебе, бо ти більше за нього переживала.

– Чи трапляються випадки агресії з боку бійців, які повернулися з війни?

О. Наконечна: Звичайно, трапляються. Це є симптом посттравматичного стану. Це є звичайна реакція. Перша фаза може бути, коли людина у ступорі і не розуміє, що з нею відбувається, а наступна фаза, коли ступор спадає, тоді є відреагування емоцій. Коли на людину діє купа травматичних чинників, у неї назбирується багато емоцій. Їх кудись треба викинути. Перша емоція – це агресія. Коли людина отримала агресивний удар, вона мусить його віддати. Це нормальна реакція людей на ненормальні події.

Добре, що людина не затримує ці емоції, а викидає.

– Про що і як спілкуватися з хлопцями, які постраждали, залишилися інвалідами, як їм допомогти повернутися до мирного життя? Які поради для їхніх друзів, родичів?

О. Наконечна: Потрібно діяти дуже обережно. Запитати, що людині потрібно, яка допомога. Хоча вони можуть заперечувати і казати: «Я сам, я все зроблю». Не лізти в душу з розпитуваннями, зайвими жалями. Адже жаль і співчуття – це різні речі. У нас дуже часто це плутають. Співчуття – це позиція, коли ти людині співчуваєш, хочеш допомогти. Жаль – це принизливе відчуття. «Який ти бідний і нещасний, як мені тебе шкода», – цього казати не варто.

В. Кіт: Часто потрібно просто бути поруч. Однак, не потрібно вставати у позицію дорослий та дитина.

– Кажуть, хлопці масово спиваються – і на фронті, і коли повертаються? Це що – спроба забутися?

О. Наконечна: Спиваються не всі, а ті, які випивали і в мирному житті. Це їх патологічний спосіб зняти напругу. Вони не знають іншого методу. Інше питання, нетверезі бійці на фронті небезпечні, адже можуть підвести своїх товаришів, неадекватно на щось зреагувати, або нарватися на якусь ситуацію і загинути. Це потрібно розуміти. Розмови про те, що колись під час Другої світової війни наливали фронтових сто грамів, коли йшли в атаку, недоречні. Адже тоді йшли в атаку з однією рушницею на кількох людей, а позаду стояв загороджувальний загін, щоб солдати не повернулися часом назад. Тоді давали той алкоголь, щоб людина не думала про те, що вона йде як гарматне м’ясо на смерть. Це є різні речі.

Коли боєць має бути адекватним, оцінювати ситуацію, функціонувати на всі 100%, допомагати товаришам виконувати бойове завдання, – тоді про алкоголь не йдеться взагалі.

– Часто самі жінки, матері загиблих чи безвісти зниклих воїнів теж потребують допомоги. Як ви з ними працюєте, як їм допомогти?

В. Кіт: Головне, щоб вони прийшли. Я довший час працювала на інформування суспільства, що ми є, що є така група, де збираються і готові вислухати. Дуже багато жінок підтримуємо в телефонічному режимі.

Розмір жіночого горя необмежений. Коли збирається група жінок і кожна розповідає про своє, це їх підтримує. Ми недавно робили з жінками таку вправу – шукали, чого б кожна повчилася в сонця, в риби, у свого сина. Цього було достатньо, щоб вони відчули підтримку.

О. Наконечна: У кризових ситуація дуже важливою є підтримка оточення, суспільства. Тому не варто залишатися на самоті зі своїми переживаннями. Потрібно гуртуватися і один одному допомагати. Це один з методів роботи з травмою. Групова робота, коли людина розуміє, що вона не одна у свої переживаннях, що інші люди подібне переживають – це знижує рівень тривоги і емоційного накалу.

В.Кіт: Це називається закон синергії. Коли ти приходиш і розповідаєш – ти ділиш своє горе на всіх.

– Сприйняття суспільством людей, які повернулися з війни. Як до них ставитися, чи потрібно їх героїзувати?

О. Наконечна: Їх варто визнавати Героями, але без фанатизму. Коли був Майдан – це можна було спостерігати, коли хлопці в лікарнях казали: «Нам вже досить ходіння і казання того, що ми герої». Вони вже іронізували з того слова, по-різному його рифмували.

У всьому має бути міра. Перед тим, як щось зробити і сказати – добре подумайте – чи це ви робите для того, щоб допомогти, чи для того, щоб себе у чомусь показати вищими. У львівському шпиталі працює волонтерська сотня. Людина, яка хоче допомогти, приходить і питає, що потрібно купити, отримує список, купує і дає волонтерам, щоб ті передали солдатам. А є такі люди, яким цього недостатньо. Вони розкладають у пакетики по жменці цукерок і ходять по палатах і роздають. Це приниження для хлопців, коли їм роздають подачки.

В. Кіт: У нас були свята – День прапора, День Незалежності. Я прийшла до хлопців у госпіталь у понеділок після цих свят. В одній палатці мені сказали: «Як це так – там зараз війна, наші хлопці у важких умовах, вони гинуть, а у Львові вчора салют давали?!». Вони були надзвичайно обурені.

Звичайно, життя не припиняється. Я не кажу, що всі зараз мають завмерти і все має зупинитися. Народжуються діти, у когось є весілля, але коли такі феєрверки на весіллі чи на інших подіях, мені здається, це не зовсім адекватно.

Я недавно читала, що мери Запоріжжя та Борисполя заборонили гучні салютування та святкування. Мені захотілося думку хлопців з палати військового шпиталю донести до львівської мерії, що гучні святкування зараз зайві. Солдатів це ображає. Суспільству потрібно з повагою відноситися до людей, які віддають своє життя за Українську державу.

Розмовляла Наталія Шутка, ІА ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-09-21 17:40 :16