Новини » Регіони 18 березня, 2013, 10:45
Гітлер «злив» Карпатську Україну

Менше однієї доби протрималась незалежність Карпатської України. 15 березня 1939 р. закарпатці уже вдруге у ХХ ст. продемонстрували свій соборницький характер. Про передумови, наслідки, втрати та перемоги цієї незалежності Карпатської України ми розмовляли з доктором історичних наук, професором Ужгородського національного університету Сергієм Федакою.

Карпатська Україна перша з наших земель прийняла на себе удар Другої світової війни. Наскільки вона була до цього готовою?

– Жоден учасник Другої Світової не був готовий до неї на всі 100%. У Карпатської України цей відсоток готовності був значно меншим за середньостатистичний. Фактично такі компоненти суспільної свідомості, як демократія, громадянські почуття, локал-патріотизм, національне самоусвідомлення – все це в його сучасних формах почало утверджуватися тільки у чехословацьку добу, яка тривала два десятиліття, одне людське покоління.

Для незворотніх етнополітчиних змін термін замалий. Була готова незначна частина краян, але готова таки не на словах, а на ділі. Рейх висловив територіальні претензії чехам ще навесні, почалася мобілізація. У мемуарах Вікентія Шандора, який саме тоді служив у війську, згадується, що ці процеси знайшли відгук у закарпаських юнаків. Хоч самі чехи, маючи серйозну армію, врешті-решт так і не наважилися скористатися нею, закарпатці виявилися більш «наремними» (відчайдушними).

Бої 14, 15, 16 березня – це був перший збройний опір нацизмові і його союзникам на схід від Берліна (на заході була Іспанія). До того все лягало Гітлеру до ніг. Тут же був Рубікон. Саме за Красним полем під Хустом потім послідували і опір поляків, французів, партизанська боротьба югославів і великі перемоги українців у лавах Червоної Армії, і героїка УПА, чий командир Роман Шухевич до того був у Карпатській Січі.

Яке значення на утвердження Карпатської України мала Мюнхенська конференція?

– Внутрішній стан української спільноти на Закарпатті був далекий від високорозвинутого. Місцева національна буржуазія (промислова і банківська) – це було кілька родини, які губилися серед інонаціонального моря. Навіть клас сільських господарів, сформований в результаті аграрної реформи двадцятих років, ще тільки ставав на ноги. Освітянська інтелігенція була досить чисельною, вона відіграла помітну роль у політичних процесах, але тільки самі вчителі не могли бути атлантами і каріатидами для держави. Тому роль зовнішнього фактора тут була все ж відчутною.

Закарпаття і вся Чехословаччина опинилися у центрі геополітичної інтриги. Мюнхен був страшним ударом по ЧСР. Після втрати Судетів Прага могла зберегти єдність республіки тільки делегувавши частину владних повноважень Словаччині і Підкарпаській Русі. Хоча ці частини республіки боролися за автономію задовго до Мюнхена. Наш край увійшов до складу цієї держави під обіцянку про автономний статус, що зафіксовано Сен-Жерменським договором 1919 р. Але домагатися обіцяного довелося двадцять років.

З 1935 р. автономістські прагнення стали вже перманентними. То ж Мюнхен був важливим, але без боротьби місцевого політикуму це не спрацювало би (не отримала ж автономії, скажемо, Моравія).

Коли світом правили авторитарні лідери, закарпатці довірили своє майбутнє священику Августину Волошину. Про що це свідчить?

– По-перше, сама Чехословаччина була винятком серед тодішніх держав вождистського типу. Її заснував і очолював з 1918 по 1937 р. Томаш Масарик – інтелектуал і демократ, що випереджав свій час. Чехословацьке інтермецо було дуже важливим для Закарпаття.

По-друге, виняткова повага до священиків традиційна для Закарпаття, оскільки упродовж віків ми практично не мали власної світської інтелігенції – тільки церковну.

По-третє, А.Волошин вже чотири десятиліття вдало поєднував церковне служіння зі світською політикою, освітянською діяльністю (двадцять років очолював вчительску семінарію), громадським менеджментом («Просвіта» і багато інших структур), журналістикою, навіть бізнесом. Мав широкі міжнародні зв’язки. То ж реальної альтернативи йому серед українського політикуму краю не було.

– На початку 1939-го р. край відвідали кореспондент агенції «Reuters» Майкл Вінч та О’Гарі МакКорнік з газети «The New York Times». В якому світлі вони хотіли відобразити світові Карпатську Україну?

– Книжка М.Вінча «Одноденна держава» побачила світ минулого року у київському видавництві «Темпора», матеріали МакКорніка теж варто перевидати – там маса цікавих деталей.

Ставлення західних журналістів було досить зверхнім і заангажованим. Все розглядалося виключно в аспекті, як це впливає на посилення і ослаблення англійських і американських фігур на глобальній шахівниці.

М.Вінч до українського руху ставився переважно негативно. Вочевидь, вважав, що він був більш на руку Рейху. Але березневі події мали би підштовхнути до зміни думки. Водночас обидва (а також десятки інших журналістів) показали, що українська проблема існує і у майбутній війні вона буде однією з ключових.

Існує багато дискусій про роль галицьких ОУНівців у історії Карпатської України. Зокрема, аргументами до прихованої диверсійної роботи називають сутичку з жандармерією в Хусті 14 березня 1939 р. Яке Ваше ставлення до цієї тези?

– Оунівці вже з листопада 1938 р. намагалися радикалізувати ситуацію в краї, спровокувати конфлікт з Польщею і розгорнути визвольні дії у Галичині. Саме Закарпаття було неготове відіграти роль такого плацдарму, тому розходження між урядовцями і січовиками, звичайно були, але торкалися все ж тактичних питань. Були розбиті носи, були гострі сварки, проте стратегія (розбудова української державності там, де це зараз можливо) все ж була спільною.

Дуже похмурою була роль такого провідника, як Ріхард Ярий, котрого вважають потрійним агентом, винуватцем того, що за чотири місяці існування Карпатської Січі її так і не було належним чином озброєно. Були втечі окремих оунівців перед наступом гортіївців, але багато їх чесно полягло у боях. Нічний бій січовиків і чеських жандармів з 13 на 14 березня – подія дуже драматична, багатовекторна і потребує додаткового ретельного аналізу.

Які обставини стали ключовими у проголошенні незалежності саме 15 березня?

– Знову-таки, передусім міжнародні. У принципі, було зрозуміло, що Гітлер «злив» Карпатську Україну. То ж доводилося розраховувати виключно на себе.

Слід було чітко продемонструвати: край не хоче повертатися до складу Угорщини і взагалі не згодний із вирішенням своєї долі без власної участі. У цьому був смисл Сойму Карпатської України. Все було витримано цілком легітимно – все-таки двадцятирічна чеська школа не минула надарма. І для місцевих українців це було вкрай важливо: все-таки можемо! Така однозначність у політиці буває рідко, туту вона була конче необхідною, і це спрацювало.

Чому формування військових сил Карпатської України відбулось лише після проголошення незалежності?

– Карпатська Січ почала формуватися задовго до 15 березня, хоча і не мала статусу збройних сил. Її характеризували як парамілітарну організацію. Звісно, Конституція ЧСР не передбачала формування збройних загонів на громадських засадах, то ж поки А.Волошин намагався лишатися в рамках чеського конституціоналізму, розбудовувати свою державу на правових принципах. Про створення повнокровної автономної армії не могло бути й мови.

З іншого боку, уряд сподівався, що у випадку серйозних збройних конфліктів свій обов’язок по обороні співгромадян виконають чеські віська, жандармерія, прикордонники, яких у краї було сила-силенна. Та всі вони у середині березня за наказом з Праги почали евакуйовуватися. Отоді й довелося на ходу розгортати власну армію.

Августину Волошину закидують співпрацю з нацистською Німеччиною. Якою була його зовнішньополітична стратегія?

– Якраз А.Волошин не був особливо пронімецьки налаштованим. Серед його оточення були значно більші германофіли. А.Волошин і його вужча команда упродовж п’яти місяців, що монсиньйор очолював уряд, були за збереження єдності республіки (ЧСР) і розбудову краю саме як автономії.

Зрозуміло, що отець Волошин категорично не сприймав гітлерівської чи сталінської ідеології. То ж ставлення до Рейху визначалося виключно прагматизмом. Рейх був зацікавлений (до часу) в існуванні Карпатської України, яку використовував як розмінну карту у геополітичній грі. Саме підтримка німецького бізнесу давала шанс на господарську розбудову краю. Цим і визначався німецький вектор Волошинової політики – один із дуже багатьох.

15 березня 1939 р. у Хусті начальник Генерального штабу Карпатської Січі Михайло Колодзінський сказав німецькому консулу: «У словнику українського націоналіста немає слова «капітуляція». На що сподівалась маленька Карпатська Україна у протистоянні із світовими китами?

– Звичайно, перемогти власними силами було неможливо. Навіть при тому, що й гортіївська армія не була надто потужною. Основу військ вторгнення складали загони велосипедистів, хоча була і бронетехніка, і авіація.

Сподівалися на втручання Німеччини, Італії (гарантів Карпатської України за Віденським арбітражем 2 листопада 1938 р.), але ті зрадили. Сподівалися на західні демократії (союзників ЧСР), ті теж змовчали. Бої були свідомою самопожертвою, аби привернути увагу до проблеми навіть ціною власних життів.

На вашу думку, чи вплинуло проголошення незалежності Карпатської України на перебіг подій Другої світової війни?

– І дуже сильно. Без 1939-го не було би возз’єднавчого процесу 1944-1945 р. Адже тоді М.Хрущов планував возз’єднати і Холмщину, і південний Мараморош. Стояло таке питання і по Пряшівщині. Проте Сталін не був зацікавлений посилювати Україну і через це мати додатковий клопіт з союзниками.

А от на терени міжвоєнної Підкарпатської Русі довелося зважити, бо саме тут відбувся спалах української самосвідомості, причому не тільки на рівні культурницькому, а й на рівні політичному і військовому. Залишати такий край поза щільним радянським контролем було небезпечно. Без возз’єднання він би і надалі залишався осередком українського іредентизму, небажаним прикладом для радянських українців. То ж довелося возз’єднувати, хоч у кінцевому підсумку це було вигідно не так режиму, як українській справі.

Свою книгу про Карпатську Україну Ви назвали «Карпатський кросворд». Чи є ще незаповнені клітинки у Вашому «кросворді»?

– Чимало. Вивчення Карпатської України тільки зараз розгортається на повну силу. Десь 2009 року (від 70-літнього ювілею) її історіографія вступила у новий етап. В Ужгороді видано кілька томів документальних матеріалів, але і нині джерельна база ще далека від повноти.

Природно, що попередні двадцять років (1989–2009) історія цих подій писалася-відтворювалася у ключі такої собі героїчної думи, в агіографічній тональності тощо. Ці аспекти присутні там об’єктивно – була героїка, була трагедія. Це висвітлено цілком переконливо і неспростовно.

Зараз же відчувається також великий інтерес до повсякденності Карпатської України (це і загальна тенденція у світовій історіографії – вивчення не переломних віх, а того, що між ними) – як це все функціонувало упродовж п’яти місяців. Тут можливі цілком несподівані відкриття.

Михайло Галущак,
для ІА ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-10-19 00:46 :48