п'ятниця, 15 лютого, 2013, 14:17 Суспільство
У нас з Макаренком своєрідна угода

Богдан-Ігор Антонич, Енді Ворхол – хто з них постане наступним монументом у Львові. Саме їх, визначних лемків, хотів би увіковічнити в нашому місті лікар і меценат із Німеччини Михайло Маркович. Він каже, що коли випадково робляться дві речі, то третя може статися сама собою. Так воно і вийшло: після пам’ятників Трушеві і Никифору, Маркович організував у Галереї мистецтв виставку, напевне, найвідомішого сучасного художника з України у Франції Володимира Макаренка. Про свою Лемківщину і Україну, медицину і кар’єру, львівський бомонд і Макаренка – в ексклюзивному інтерв’ю для ІА ZIK Михайло Маркович.

– Як лікар лемківського походження з Німеччини привіз дніпропетровського художника з Парижа до Львова?

– В Україну я приїхав 1991 року, спочатку в Ужгород, звідти – на екскурсію до Львова. Тепер у ваше місто я навідуюся регулярно. Львів обрав як найбільш українське та творче місто – мене особливо приваблювали якраз ці риси.

Коли на початку я приїздив, то відвідував лікарні і санаторії – то було все таке страшне, а мені їх усе показували і показували. Тоді я сказав: досить – ще хоч щось, і я втікаю. Та якраз у цей час через лікаря з Бельгії Петра Фірмана, який і зараз співпрацює з дитячою лікарнею, я пізнав Теофіла Підлісецького, що також є ортопедом у Винниківському госпіталі. Ми розпочали співпрацю. 

У 1996 році, коли відбувалася виставка у річницю Чорнобиля у Бонні, я познайомився з львівськими художниками. Потім, коли почав частіше відвідувати Львів, то ближче з ними заприятелював і став робити їм вернісажі у себе в клініці й у своїх колег також. 

Зараз у мене є велика колекція цих малярів. До того я вже зібрав багато полотен Труша і Никифора. Не міг я оминути увагою і Макаренка як одного з найвідоміших та найцікавіших українських митців у Європі. І ось він в Україні. 

– У Вас, певно, якась угода з Макаренком? 

– Володимир Макаренко – український маляр, який уже 30 років працює у Парижі. Там він знаний художник, який заробляє малярством. В Україні його виставки ніколи не було. 

У Парижі – 150 тисяч художників, 5 тисяч галерей, а Макаренко живе зі своєї творчості. Дав дорогу дітям. А в Україні він не потрібний. Йому пропонували приїхати на місяць, жити, малювати і все тут лишити, а він питає, що жінка буде варити з того. 

У нас із Макаренком своєрідна угода. Коли я вперше приїхав до нього в Париж, то запропонував – в готелі я можу поселитися за кількасот євро, а так я поживу в тебе, а за то куплю твою картину. І так у мене є вже, певно, з 20 його робіт. Більшість з них представлена на даній виставці. 

– Як у лікаря виникло захоплення мистецтвом і саме українським, маючи можливість поціновувати його кращі європейські зразки? 

– Моя мама була господинею вдома, а батько – столяром. Мали троє дітей і усім дали освіту. Сестра була вчителькою, брат – службовцем, але також здобував мистецьку освіту. Напевне, від нього і пішло моє зацікавлення, хоча я вчився на лікаря. Я навіть пробував малювати, але з того ніц не вийшло – хіба розмазував фарби по папері. Це не подобалось ані мені, ані тим, кому я це показував. Але я багато читав і цікавився.

Якось я в одному з польських журналів натрапив на оголошення про продаж картин Труша. Поїхав у Краків, знайшов, купив. Потім уже не зміг зупинитися, шукав сам, мені почали телефонувати професійні гендлярі. І так їх назбиралося чимало. Кажуть, що моя колекція Труша не гірша, ніж у найбільших музеях України. Я її декілька разів навіть возив експонувати в інші галереї – у Брюссель, ще кудись. Тоді я вирішив видати добру книжку-альбом про нього. Бо тут не було зовсім нічого якісного. Потім постала ідея пам’ятника, що був встановлений 1996 року. (Автори – Олешко і Ягольник.)

Під час мандрівок за Трушем я купував і Никифора, якого на Заході вважають одним із найкращих наївних малярів світу. 

– І Ви привезли Никифора до Львова? 

– Працюючи над ринком українського мистецтва у себе в галереї та у своїх друзів, я вирішив вкласти зароблені кошти у побудову пам’ятника Никифору на його батьківщині у Криниці (лемківське місто – зараз у Польщі). Наполягав, щоби підписати його як українського художника. Поляки, звичайно ж, були проти. Процес затягнувся на роки. Тоді, мені так видається, було придумано відправити Олешка у Краківську академію, де він почав ліпити Никифора на український манер. Поляки зарухались і невдовзі встановили свій пам’ятник. Мети було досягнуто, але залишалася скульптура. І її привозять до Львова. Уже готовий пам’ятник влада охоче погодилася встановити 2006 року. Довго шукали місце і зупинилися на скверику біля Домінікан. Добре місце чи погане – то питання, але справу було зроблено. Так файна ідея отримала подвійне втілення, а Львів набув ще одну туристичну цікавинку. Хочу відзначити, що промоутерами обидвох пам’ятників стали мої львівські друзі Москалюк і Микита. 

– З ким із львівських художників Ви працюєте? 

– З львівською богемою я, як не дивно, вперше познайомився в Бонні. Тоді Москалюк, Демцю, Орест Скоп і Сипняк мали там виставку. І вже більш як 20 років виставляю українське мистецтво у себе в кабінеті. Також домовляюся про вернісажі і в інших кабінетах міста та й організовую продаж. Я перевозив до Дюрена майже всіх добрих львівських митців і продав мистецтва десь на півмільйона євро. 

Коли я буваю у Львові, то розриваюся між лікарнею і майстернями. Тутешні художники дуже ревнують – кажуть, що медицина вкрала у них Марковича. 

– А яка Ваша стежка в Україну? 

– Це сталося 1991 року. Трапилась невипадкова випадковість. До мене прийшла одна пацієнтка, чоловік якої був українцем, родом з-під Чернівців, і сказала, що він наприкінці тижня їде в Україну. А я кажу: чому без мене? Та тоді для візиту потрібно було запрошення, що б забрало трохи часу. Та мені пощастило, бо один із групи не зміг поїхати – ми виправили документи, і так я вперше побував в Україні. Ми їхали автобусом через Словаччину в Ужгород і мали перебувати тут цілий тиждень. 

Цей візит був як шокуючим, так і кумедним. Якось зайшли в порожній ресторан, хочемо замовляти, а нам кажуть: «Мєст нєту». Та нам не місця потрібні, швидко поїмо і підемо – «Мєст нєту». Питаємо, чи може, тут щось замовлено – ні. Так ми нічого не з’їли і той випадок залишився для мене нерозгаданою таємницею. 

Тоді на один день ми заїхали до Львова. Пам’ятаю, ми мешкали в якомусь пансіонаті, по дорозі в Брюховичі. Вода в крані була, як коньяк, не за смаком – за кольором! А постіль була така брудна і сіра! І я так немитий і не розбираючись, ліг спати. На сніданок мені принесли щось у горнятку. Я їм сказав: «Якщо то кава, то дайте чай, а якщо чай – дайте каву». Це їх страшно розізлило. Перед входом стояли наші соціалістичні брати в’єтнамці зі значками з Леніним. Я їх спитав, що то за футболіст у них на грудях. А вони вибухнули: як так можна казати на вождя! Хоч уже тоді у Львові по Леніну була тілько яма. 

Жодні труднощі вже не могли мене зупинити, я хотів тут бувати. Адже я народився на Лемківщині, де всі вважали себе українцями, і не було жодних проблем з ідентифікацією. Лемківщина вже ніколи не буде українською, тому я вибрав Львів. Тут я беру для себе національне, українське, а віддаю їм своє етнічне, лемківське. 

– Якою є Ваша Лемківщина? 

– Народився 1946 року в селі Устя-Руське (зараз Устя-Горлицьке – центр гміни), поблизу повітового містечка Горліц – все це зараз у Польщі. Для мене дитинство живе в якихось уривках спогадів і мрій. Пам’ятаю, була така зима, що батько мусів прокопувати тунелі не лише до дверей, а й до вікон. Тільки тепер я розумію, якими низенькими були тоді хатки, а мені вони запам’яталися такими величезними. Ми були вивезеними, коли мав чотири роки в ході операції Вісла, одні з останніх, у 1950 році. Хоча я схильний вживати слова не вивезений, а депортований чи «випердзольоний». Поляки розселяли лемків у західній Польщі не більше, як по 10 сімей у селі з метою асиміляції. Але в них мало вийшло, бо багато родин не розчинялись, а навіть повертали знову у свій край. Хоч їм там було і краще, але вони вертали на Батьківщину, де їхні церкви, їхні могили, їхні традиції. Вони не могли повернути свою власність, а мусіли її купувати ще раз у поляків. Мої батьки також мріяли повернутися, але, певно, їм не вистарчало сили це зробити. Я малим не раз чув розмови про це, але далі справа не пішла. Певно, моя доля вчинити волю батьків. 

– В Україну Ви вже повернулись, а коли на Лемківщину? 

– Коли я туди приїхав, то вподобав собі місце не конкретно у своєму селі, а неподалік – у селі Новиця, де народився Антонич. Тут усе прекрасне, тут небо сходиться з землею. Новиця! – я в це місце не закоханий, я ним шалію. Тут я купив кусок землі і мрію побудувати щось для себе, для своїх спогадів, своїх мрій і свого майбутнього. Та інвестиція є великий тягар на мої плечі. Треба побудувати хату фактично на пустелі. Та вже є усі плани, які пішли на отримання дозволу на будівництво. 

Я тут уже потрохи вживаюся. Приїжджаю сюди, привожу друзів, знайомлюся з сусідами. Навіть купив «джипа», щоби почуватися вільніше. 

– А якою була Ваша дорога до мрії, до дому? 

– Ще живучи у західній Польщі, біля Вроцлава, я здобув фах лікаря в галузі ортопедії і травматології. Переїхав у Німеччину в кінці 1980-х, пройшов усю адаптацію документів. Тоді перейняв від одного з лікарів клініку у Дюрені (на кордоні з Бельгією), в якій я вже працюю 25 років. Десь 20 років уже не оперую, але приймаю у своєму кабінеті до 150 пацієнтів на день. Таким чином, маю трохи часу і грошей, щоби топтати стежину до своєї України і своєї Лемківщини. 

– Я так розумію, що Макаренком мистецька діяльність не завершиться? 

– Я дуже хотів установити пам’ятник Антоничу до сторіччя від дня народження 2009 року – як вдячність йому за Новицю. Але місто, певне, вирішило, що для Марковича і двох монументів досить. Казали, що зроблять то самі – та щось не видно. 

З відомих лемків на черзі, напевно, хіба Ворхол (Андрій Воргола), але то не на мої статки. 

Довідка.

Михайло Маркович – один із найвідоміших лікарів-ортопедів Європи, власник приватної клініки у Дюрені (Німеччина). Разом із лікарем Теофілом Підлісецьким провели в Україні близько 70 безкоштовних операцій зі зміни суглобів (її вартість у Європі становить 30-40 тис. євро). Ініціатори проведення таких операцій у госпіталі у Винниках.

За свої меценатські заслуги в галузі медицини та мистецтва, Маркович 2006 року, з нагоди святкування 750-річчя Львова, отримав титул Почесний громадянин міста. Почесний професор Львівської академії мистецтв.

Віктор Москалюк – професор Академії мистецтв, Заслужений діяч мистецтв України 

Ця виставка звичайна для Марковича, який прагне робити знакові для України речі – пам’ятник Трушеві – визначному українському маляреві; пам’ятник Никифору – знаному навіть у Європі художнику-примітивісту. А Макаренко – відомий український художник, що працює в Європі і не мав тут виставки. Привезти його сюди – це майже те ж саме, що й спорудження «постаменту», тільки у світогляді людей. 

Олег Микита – голова ЛОО Спілки художників України 

Маркович допоміг багатьом львівським митцям, дав їм упевненість та до певної міри стартовий капітал, але найбільшою його заслугою перед мистецтвом є те, що він прооперував Бориса Возницького, чим на багато років продовжив його творчий шлях.

Сергій Олешко про спорудження пам’ятників Трушу і Никифору (з інтерв’ю у ЗМІ):

«Повертаючись ввечері додому, я зустрів поблизу готелю «Жорж» свого товариша. Поруч із ним стояв пан із сигарою. Це, як пізніше з’ясувалося, був Михайло Маркович. Ми пішли усі разом випити кави, і я розповів йому про свій намір спорудити погруддя Трушеві. Близько другої ночі Маркович запропонував зробити цілу фігуру постаті Івана Труша. І став своєрідним спонсором цього процесу. Відразу по каві ми розпочали вибирати місце для встановлення пам’ятника. Зранку я вже розпочав робити ескіз». 

«Ідею пам’ятника Никифору мені підкинув Михайло Маркович. Лемківська громада в селі Криниця, що нині на території Польщі, хотіла, щоб там був пам’ятник Дровнякові. Тамтешня влада, не кажу про польську владу взагалі, – провінційні люди, досі воюють із пам’ятниками й хрестами на могилах. Кілька років громада судилася з криницькою владою з приводу того, що Никифор Дровняк є українцем. Зрештою, вони довели це. Але п’ять років їм не дозволяли втілити ініціативу з пам’ятником. Згодом, у рамках стипендії польського Міністерства культури я взяв участь у роботі над пам’ятником Никифору. Я приїхав і почав працювати у Кракові в Академії мистецтв. Потім з’ясувалося, що про конкурс узагалі не йшлося, бо їм треба було зробити так, щоб виграв польський скульптор. Комісія на чверть складалася з митців, решта – представники мера Криниці: інженери з комунікацій, каналізації тощо. Вони проголосували, і переміг поляк. Тоді вони хутенько, за місяць, нашвидкуруч зліпили пам’ятник, відлили й поставили. Це був 2005 рік. А я вже мав готову модель у натуральний розмір. До речі, той, що вони зробили, – це один до одного копія мого ескізу, який я виставляв у мерії. Якби мав право подати в Польщі до суду, я б його виграв. 

Аби перевезти з Польщі мою модель у натуральний розмір у гіпсі, ми три місяці шукали автомобіль. Потім один польський професор, скульптор, привіз його на своєму авто просто на фабрику, на ливарню. Утворили новий ініціативний комітет, мерія дала згоду, і пам’ятник поставили як дарунок місту».

 Розмовляв Богдан Білан

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-11-19 04:38 :27