Новини » Суспільство 14 січня, 2013, 11:07
Антоніна Колодій: Україна або буде демократичною, або її не буде
Антоніна Колодій. Фото: facebook.com/antonina.kolodii
Антоніна Колодій. Фото: facebook.com/antonina.kolodii

Професор Львівського регіонального інституту державного управління при Президентові України, доктор філософських наук – про свій життєвий шлях, політичні переконання та підстави вірити у невідворотність демократичного розвитку України.

14 січня Антоніна Колодій відзначає високий за своїм сенсом і значенням ювілей – 70 років від дня народження. Вчений-політолог, громадський діяч, педагог, ерудит... Багато означень. Та головне – людина, яка не йде на компроміси з власною совістю, яка є уособленням порядності і честі, шляхетності духу. Медіа-холдинг ZIK щиро вітає Антоніну Федорівну з урожайною на досягнення датою і пропонує читачам розмову з нею.

Люблю свободу, ціную справедливість, ненавиджу брехню, лицемірство, зневагу людської гідності в усіх їхніх проявах…

– Ви є відомим прихильником демократії, ліберальних цінностей. Під впливом чого, яких факторів, формувалися Ваші переконання?

– Важке питання. Думаю: можливо, я такою народилася? (сміється – авт.) Справді, люди формуються під впливом оточення та обставин. Але одні намагаються до них пристосуватись, а інші – критично оцінюють та роблять висновки. Я належу до других. У моєму дитинстві цілеспрямованого політичного виховання не було. Та й прожила я «вдома» (поняття домівки у мене теж багатозначне) лише до 14 років. Однак усі мої родичі критично ставилися до того, що бачили довкола себе.

Чому я увібрала саме ці, можна сказати, «крихти» критичних настроїв та оцінок, не знаю, але навчаючись на історичному факультеті, уже свідомо вибрала для спеціалізації історію США як успішної ліберально-демократичної країни.

Для мене лібералізм – це свобода, це право, це пошанування людської гідності та прагнення людини жити у згоді з власним баченням добра і зла. А демократія – це надання усім людям можливості впливати на творення суспільного середовища, якщо й не повністю творити його власними руками. Останнє залишається поки що недосяжним ідеалом. Скільки б мені не доводилося читати книжок на суспільні теми, завжди найбільше захоплювалась авторами ліберально-демократичних поглядів, які розмірковують, сумніваються, шукають золотої середини, поважають інших і нікому нічого не нав’язують силою. Ліберальна демократія, до речі, включає в себе й національні цінності та національну свободу. Тому я кажу, що я і ліберальний, і національний демократ.

– Що Вас спонукало присвятити своє життя науці політології?

– У політологію мене завели звивисті стежки мого життєвого шляху, розповідь про які зайняла б надто багато місця і часу. Але, з іншого боку, я не можу сказати, що почуваюся  не в своїй тарілці. Ця спеціальність мене влаштовує, бо, без перебільшення, змалечку я цікавилася соціальними питаннями, прагнула справедливості і не боялась «непрестижних» видів занять. Хоч одночасно мала добрі математичні здібності і могла б займатися природничими науками (наприклад, біологією; це так цікаво…).

– Як оцінюєте, знову ж таки, з відстані часу, Вашу власну участь у політиці (свого часу Ви балотувалися до Верховної Ради від партії «Батьківщина»)?

– Це був такий невеличкий епізод мого життя, коли я, можна сказати, трошки «побавилась в політику» – не без користі для моїх політологічних занять (наприклад, побачила тодішню партію «Батьківщина» зсередини). Переконалася, як я тоді жартувала, що на владній горі «мєст свободних нєт», а мені й не надто було треба. З погляду суто людських якостей, для заняття політикою мені бракує міцних нервів. Тому не знаю, як би я там витримувала. Але з погляду суспільних інтересів, якщо б з’явилася така необхідність і така можливість, то можна було б потерпіти… Я себе в житті не дуже жаліла.

– Політика в Україні – це бруд? Чи політика всюди однакова?

– Політика є тим бруднішою, чим менше в ній присутні чітко встановлені правила, які є однакові для всіх, і невиконання яких веде до «викидання» неслухняних «пташенят» з політичного гнізда. В цьому і полягає величезна різниця між нашою країною і правовими державами Заходу.

– На Вашу думку, чи все-таки варто людині занурюватися з головою у політичні новини й нервувати, нервувати й нервувати? Який оберіг, самозахист від «дому варятів», який подекуди нагадує політика в Україні? Який у Вас самозахист – зрештою, для того, щоб залишатися як науковець об’єктивною над процесами (якщо таке можливо)?

– Однозначно, не варто. Але я жодного оберегу не маю і зануреність у політику зменшує мою наукову продуктивність, думаю, разів у три. Залишатися над процесами неможливо за таких умов, як у нашій країні. Хоча тут хочу зробити застереження, що бути науково-об’єктивним не означає не мати прихильності до певної системи поличних цінностей.

– Як Ви ставитеся до політологів, які ідуть в політику, або ж стають політтехнологами, на загал – чи варто представникам творчих, інтелектуальних професій брати участь у безпосередній політиці, владі?

– Політтехнологи – це така особлива професія, яка є в усіх демократичних країнах, а отже, має право на існування. Представникам інших творчих професій загалом у політику йти не варто, бо в них інший спосіб мислення і від них там не дуже багато користі. Однак і тут є одне «але»: якщо шар «під-еліти», з якого формується політична еліта, дуже тонкий, а в політиці відчувається гострий дефіцит чесних і відданих суспільним інтересам людей, то в політику можуть, і навіть мусять, іти представники будь-яких професій, якщо хоч трохи відповідають цим критеріям. Адже мрійливий представник мистецтва принесе менше шкоди, ніж злодійкуватий представник дикого бізнесу.

– Чи не виникало бажання залишити Україну і, скажімо, самореалізовуватися як вчений в одному з університетів Європи або ж США?

– Тут є практичний, і теоретичний аспект. Практично – таке бажання не виникало, бо й не траплялося такої нагоди. В західних країнах – «перевиробництво» своїх політологів. А теоретично – думки про те, що якби я була молода, то, можливо б, і не витримала цих жахливих суспільних умов, які є в Україні, приходили неодноразово. Я люблю свободу, ціную справедливість, ненавиджу брехню, лицемірство, зневагу людської гідності в усіх їхніх проявах, навіть якщо вони не зачіпають мене особисто. Сподівалася, що втечу від цих вад людських взаємовідносин після краху комуністичного режиму, аж воно не так сталося, як гадалося… І примиритися з цим, звичайно, не просто.

В Україні справи з демократією хоч і неважні, але не безнадійні

– Чи змінилися Ваші очікування, бачення майбутнього України 20 років тому і зараз? Чи можете говорити про певне розчарування?

– Слова «розчарування» я не люблю. Щоб розчаровуватися, треба спочатку бути «очарованим»… А от збільшення песимізму з появою все нових і нових проблем таки має місце. На початку періоду незалежності було більше оптимізму та віри в те, що рух до нормального цивілізованого життя буде швидшим, ніж виявилось насправді. Хоча, деякі ознаки важкого шляху можна було побачити від самого початку, наприклад, грабіжницький спосіб приватизації, збереження на тривалий час влади в руках колишньої партноменклатури. Вони й потягнули за собою більшість сьогоднішніх проблем.

– Свого часу прем’єр-міністр Великобританії Уїнстон Черчілль казав, що «кращий аргумент проти демократії – це п’ять хвилин бесіди з пересічним виборцем». То чи не потребує сьогодні корекції Ваша ж фраза про те, що «Україну врятує демократія та громадянське суспільство»? Чи є демократія питомою цінністю для українців?

– А що ще може порятувати українців? У нас що, є аристократія? Чи, може, створимо монархію? Такі ілюзії теж поширювали на початку 1990-х. Вибору у нас практично немає. І на моє переконання, що сформувалось під впливом більш, ніж 15-річного вивчення громадської думки, – демократія українцям підходить більше, ніж будь-який інший політичний лад. Інша річ, що ця демократія, особливо на початкових стадіях свого розвитку, буде дуже подібна на її творців. І мінятися вони можуть тільки разом, паралельно: інституції мінятимуть людей, а люди – інституції. З часом відбудеться певне «шліфування» і тих, і інших.

Але не слід переоцінювати демократичність масової свідомості й у тих народів, де демократія вже давно утвердилась – завдяки збігу історичних обставин, спрямованості еліт (з різних причин) саме на такий лад.

Слід враховувати, що демократія ніде не є досконалою. Про неї існує багато жартів та парадоксальних висловів. Щодо Черчілля скажу, що при усій своїй дотепності і гостроті, він був усе ж таки державним діячем демократичної держави і захищав саме демократичні цінності. Чи не найвідоміший з його висловів про демократію звучить так: «Ніхто не претендує, що демократія є досконалою і всевидющою. Насправді можна визнати демократію найгіршою формою правління, якщо не брати до уваги всіх інших, випробуваних людством». Сенс цих слів усім зрозумілий: не демократія погана, а людські можливості створити гарний суспільний лад обмежені; і серед тих порядків, на які дотепер спромоглося людство, у демократії – найвищий рейтинг. Приблизно так оцінює її й більшість українців.

– Усі суспільства розвиваються з посттолітарних до демократичних, переживаючи певні періоди т. зв. демократичного транзиту. Наскільки Україна в цьому плані вписується у світовий контекст? Чи ми і тут шукаємо свій, особливий шлях?

– Україна поки що не дуже вписалася саме у «світовий» контекст, бо, на жаль, вона належить до «пострадянського світу», є країною посттоталітарною та постколоніальною водночас. Як писав колись Олександр Олесь: «Ще не розвіявся сон терпіння і неволі, ще душить гніт не скинутих віків…». Шкода, але ці слова правдиві й дотепер. Нам треба набагато більше часу для здійснення переходу, ніж країнам, які ближчі до Заходу за різними параметрами. Але наш перехід усе ж таки триває. Зараз він ледь помітний, бо відбувається внизу суспільної піраміди, на тлі кланового авторитаризму правлячої верхівки. Остання робить відчайдушні кроки, щоб його закріпити, але і суспільство в це не вірить, і самі правителі бояться не втриматись, а це є добрий знак. На тлі того ж таки пострадянського світу в Україні справи з демократією хоч і неважні, але не безнадійні.

– Яким є Ваше ставлення до Помаранчевої революції з відстані восьми років?

– Після Помаранчевої революції я написала статтю «Від «сірої зони» до кольору сонця». Там було трошки постреволюційної ейфорії, але назва мені подобається до сьогодні. Революція була проривом до світла з мороку, створеного Л.Кучмою та його «соратниками» режиму, що тримався на шантажі й маніпуляціях. Зараз часто пишуть, що наступ на ЗМІ, який спостерігаємо сьогодні, начебто безпрецедентний у нашій новітній історії. Нічого подібного! Просто напередодні виборів 2004 р. уже й наступати не було на що. Так би мовити, суцільний «піховшек». Зараз різноманітність і джерел, і змісту інформації не йде ні в яке порівняння з тодішнім часом. Революція допомогла людям позбутися страху. Вона була вікном у інший світ – громадянської активності, взаєморозуміння, самоповаги… Так, це потроху розвіялось, але не минуло марно. Очікування людей змінилися, змінилася самооцінка, і це, на мій погляд, обов’язково, хоч і не одразу, дасть свої плоди.

Нашим політичним елітам бракує розуму і совісті

– Сьогодні політики доволі часто вживають термін «революція», прогнозуючи подальший розвиток подій у країні. Яким є Ваше ставлення до революцій, (пригадується Ваша цитата 2004 року, в переддень Помаранчевої революції: «Демократія, здобута революційним шляхом, рідко буває стійкою»).

– Щодо демократії все правильно. Її зміцненню треба приділяти дуже багато уваги після революції. Демократія вимагає компромісів, тоді як революція безкомпромісна. Революція ділить, розмежовує суспільство, часто перетворює людей на ворогів. І чим більше в ній насильства – тим більшою мірою вона це робить. Тому потрібен тривалий час, щоб згладити гострі кути, щоб суспільство почало функціонувати злагоджено. Однак революція – це поштовх, прорив, злет людського духу, без яких часто неможливо покінчити з нестерпним минулим. Революція дає шанс, яким далі треба вміти скористатися. Чи є ці вмілі будівничі – залежить від країни і умов, у яких вона перебуває.

Яка це буде революція? Я стою на тому, що кожна революція – це політична подія, хронологічні рамки якої надаються до визначення. Її завдання – зруйнувати старі й започаткувати будівництво нових політичних інституцій. Якщо це «мала», корегуюча революція – то, можливо, буде достатньо привести зміст уже створених інституцій до їхньої форми, чи трохи їх підкорегувати. Соціальна ж революція, писав колись Микола Бердяєв (і я з ним повністю згодна), – це абсурд. Вона неможлива з тієї причини, що соціальні інституції творяться дуже повільно, еволюційним шляхом. Щодо класових характеристик можливої, чи то бажаної революції, то вони для революцій ХХІ ст. не дуже підходять, але якщо вже їх застосовувати (бо вони найбільш відомі і доступні для розуміння), то це мала би бути національна буржуазно-демократична революція.

– Чого бракує українським елітам сьогодні для того, щоб стати національними та загальнодержавними? Як оцінюєте, скажімо, таку громадську структуру як ІГ «Першого грудня»?

– Нашим політичним елітам бракує розуму і совісті, або навпаки – спочатку совісті, а вже потім розуму. А цього, як відомо – не купиш. Тому я не думаю, що вони здатні стати загальнодержавними чи національними. Почекаємо нових людей, відфільтровуючи їх за критерієм наявності названих дефіцитів. А от поняття національної еліти значно ширше. Сюди входять не лише правителі, а й інтелектуали, митці, авторитетні громадські діячі. Вони сповідують національні цінності та живуть інтересами свого народу, вболівають за суспільні справи.

Саме під цим кутом я дивлюся на громадську ініціативу «Першого грудня», оцінюючи її діяльність дуже позитивно. Адже ми повинні радіти, що в нас є такі люди, які можуть компетентно, чесно й щиро говорити про цінності, мораль, про занепад нашого суспільства під цим кутом зору і про можливі шляхи його очищення. Ті, кого не задовольнили ні «Хартія вільної людини», ні загальнонаціональний круглий стіл, виставили невідповідні критерії. Невже хтось думав, що ці «мудрі старці» поведуть суспільство на барикади? Чи, може, вони мали розробити нам політичну програму, яку завтра вже можна буде втілити в життя? Це смішно. А ще смішніше, коли соціологи пообіцяли оцінити висловлені ними ідеї через призму опитувань громадської думки.

Духовні провідники для того й існують, щоб поволеньки змінювати цю думку, а не пристосовуватися до неї. Вони завжди є в меншості. У цьому випадку вони зверталися до кожної окремої людини, бо нам таки усім потрібно мінятися. Ми ж дуже часто чуємо, що який народ, така й влада, що «розруха – в наших головах» і т.п. То чому ж тут ми вимагаємо якихось конкретних програм, коли мета була іншою? Наше суспільство що, настільки примітивне, що нездатне випрацювати прагматичні, політично зорієнтовані програми в інших ініціативних середовищах? У цій неадекватній реакції я особисто побачила чергове: дайте, чого я хочу, або згиньте з-перед моїх очей. Думаю, суспільство наше дозріватиме і зрозуміє, що духовні провідники, які говорять про вічне, нам потрібні не менше, ніж нові політики, які допоможуть змінити політичний лад.

– Як Ви ставитеся до політичних анекдотів, що «гуляють» у ЗМІ та соцмережах? Оці всі вінки, що падають на Президента, хат, переписаних на кота, «кровосісєй» тощо? Часом здається, що вся пара виходить через такий «стьоб» і не переростає у конструктив…

– Ставлюся до цих речей загалом позитивно. Сміх у нашому теперішньому «болоті» потрібен саме для того, щоб не збожеволіти, зберегти психічне і соціальне здоров’я в період занепаду. Хто більше сміється, той менше «скиглить». З іншого боку, цей «стьоб» формує громадську думку про деяких «грізних (у їхній власній уяві) царів» та їхню обслугу. Ті, над ким жартують, перестають бути страшними. А не допустити наростання страху перед сильними світу цього – одна з передумов пізнішого відродження. Певне випускання пари, безумовно, відбувається, але невчасне зривання покришки, або й цілого казана, може принести більше шкоди, ніж користі. Суспільства, на жаль, розвиваються хвилеподібно і бувають періоди, коли йде тихе визрівання майбутніх конструктивних дій.

– На жаль, дедалі частіше на Заході і в нас лунає думка, що «Україна – це країна, яка ніколи не втрачає шанс, щоб втратити шанс». Прокоментуйте це, будь ласка.

– Поживемо – побачимо. Шансів втрачено багато, але я не думаю, що вже ми втратили свій «останній шанс»… Можу лише додати, що заради достойного майбутнього треба більше працювати (головою, в тому числі, а може, й насамперед). І суспільство, і окремі люди перебувають в нас в якомусь розслабленому стані. Напружуватися можна значно більше. Іноді чимось жертвувати заради просування вперед. А якщо й далі кожен буде триматися руками (і зубами) за свої маленькі, але реальні здобутки, то шанс стати нормальним суспільством справді може бути втрачений.

– В одному з інтерв’ю майже дев’ятирічної давності, відповідаючи на запитання «Чи є майбутнє в української демократії?», ви відповіли ствердно. Чи сьогодні Ви так само оптимістично оцінюєте демократичне майбутнє України?

– Сьогодні я б сказала так: Україна або матиме демократичне майбутнє, або не матиме ніякого. Звичайно, бувають обставини, умови, часи, коли якусь країну може порятувати авторитарне керівництво. Однак це – не про сьогоднішню Україну. Таке керівництво (не лише лідер, а і його оточення) має складатися з людей достатньо освічених, відданих суспільній справі (аж до жертовності), таких, що розуміють, що окрім їхньої волі, є ще й закон, здатних накладати на себе самих і свою владу певні обмеження. А де ж узяти таких людей у посткомуністичній, постколоніальній країні дикого капіталізму, де поняття честі, обов’язку, відповідальності повністю відсутні у правлячої верстви, яку можна назвати панівною, але жодною мірою не провідною? Авторитарне правління за таких умов лише посилить усі ті негативні риси, які притаманні нашим політикам, бо вони тоді діятимуть «за стіною», без світла преси, без контролю громадянського суспільства, а можливо, ще й у середовищі заляканого народу.

А ще дуже хочеться написати… cпогади

– Цими днями ви святкуєте свій ювілей, однак не полишаєте активної творчої праці. Хотілося б скласти для читача бібліографію Ваших наукових праць. Що можна порекомендувати для широкого загалу, а що – виключно для політиків та політологів?

– Це трохи складне запитання, бо пишу та редагую, в основному, товсті книжки, а наше суспільство помаленьку розучується читати. Серед студентів та викладачів користуються попитом видані за моїм співавторством і науковим редагуванням книжки «Основи демократії» (Львів: Астролябія, 2009), давніший підручник «Політологія» (Київ: Ельга; Ніка-центр, 2003), монографія «На шляху до громадянського суспільства» (Львів: Червона Калина, 2002). Свої напрацювання з проблем національного розвитку зібрала в книзі: «Національний вимір суспільного життя» (Львів: Астролябія, 2008). Постійно в різних журналах і збірниках друкую статті, присвячені теоретичним проблемам демократичного врядування та аналізу громадської думку з проблем демократії, а також із такого контраверсійного питання як мультикультуралізм. І список літератури, і тексти більшості праць (окрім книжок) можна знайти на моєму авторському сайті.

– Над чим, над якою проблемою працюєте зараз?

– Продовжую працювати на усіма темами, в які встряла раніше, але чи теперішня моя робота виллється в якісь солідні видання, залежить від багатьох умов, у тому числі, звичайно, й від здоров’я. Маю плани щодо книжок і про український шлях до демократії (від «перебудови» починаючи), і про умови та перспективи національної консолідації в Україні, і – що вже зовсім утопічно – про американську політичну націю. А ще дуже хочеться написати … спогади. Який із цих намірів вдасться реалізувати, а який ні, покаже час. Все буде так, як Бог дасть.

Розмовляли Віктор Біщук, Тетяна Вергелес,
IA ZIK

 

Довідка.

Колодій Антоніна Федорівна – доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління Академії державного управління при Президентові України.

1957–1961 – учениця Сокиринського сільськогосподарського технікуму (Чернігівська обл.);

1961–1963 – учителька виробничого навчання Парафіївської середньої школи (Ічнянський район, Чернігівська обл.);

1963–1968 – студентка історичного факультету МДУ ім. Ломоносова (м. Москва);

1968–1971 – аспірантка Інституту всесвітньої історії АН СРСР, сектор історії США і Канади (м. Москва);

1.11.1971–1.10.2000 – асистент/ ст.викладач/ доцент/ професор (від 1993 р.) Державного університету «Львівська політехніка» (до 1993 р. – Львівський політехнічний інститут) (м. Львів);

З 2.10.2000 – по теперішній час – старший науковий співробітник Інституту етнології НАН України (м. Львів);

6.11.2000–30.07.2004 – старший науковий співробітник Інституту народознавства НАН України (м. Львів);

25.08.2004–16.08.2005 – професор, завідувач кафедри політології Київського міжнародного університету (м. Київ);

01.09.2005 – до тепер. часу – професор, завідувач кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України;

За сумісництвом:

1997–2004 – професор кафедри політології філософського факультету Львівського національного університету ім. І. Франка (м. Львів);

2001–2003 – професор магістеріуму НаУКМА (м. Київ), де викладала курс «Теорія і практика громадянського суспільства».

Професійна активність:

1972 – захист кандидатської дисертації «Аграрна політика уряду Ф.Д. Рузвельта. 1933–1939» в Інституті всесвітньої історії АН СРСР (м. Москва);

1971–1973 – робота за сумісництвом у Львівському національному університеті на кафедрі нової і новітньої історії;

1992 – захист докторської дисертації «Соціальна справедливість та її прояв через відносини рівності і нерівності: теорія, уроки державно-адміністративного соціалізму, перспективи» на спеціалізованій вченій раді філософського факультету МДУ ім. Ломоносова (м. Москва);

1994 (вересень–грудень) – стипендіат Програми наукових обмінів ім. Фулбрайта, дослідницька робота в Браунському університеті (м. Провіденс, штат Род-Айленд, США);

1996 (квітень) – участь у роботі сесії Центру розвитку навчальних програм при Центрально-Європейському університеті (Будапешт, Угорщина);

1995, 1996, 1997, 1998 (липень-серпень) – участь у сесіях Міжнародної школи з політичної науки і міжнародних відносин у Польщі;

1997–1998 – виконання індивідуального дослідницького проекту «Громадянське суспільство і політичний розвиток України» за контрактом Research Support Scheme of OSI/HESP (Прага);

1999 (жовтень–грудень) – стажування в Центрі політичних досліджень університету «Квінз» (м. Кінгстон, Канада) в рамках канадсько-українського проекту «Демократична освіта»;

2000 – до тепер. часу – участь у канадсько-українському проекті «Демократична освіта»: керівництво авторським колективом та наукове редагування І і ІІ видань підручника «Основи демократії» і читання лекцій для викладачів однойменного курсу;

2000–2001 – Підготовка магістерського курсу «Теорія і практика громадянського суспільства» за сприяння Центру розвитку навчальних програм при Центрально-Європейському університеті (Будапешт, Угорщина);

2003 (23–30 березня) – участь у роботі сесії Центру розвитку навчальних програм при Центральноєвропейському університеті (Будапешт, Угорщина) і підготовка магістерського курсу «Соціологія націй»;

Вересень 2003 – лютий 2004 – фулбрайтівський стипендіат; стажування в Інституті Кеннана дослідницького Центру ім. Вудро Вільсона в США (м. Вашингтон, округ Колумбія). Дослідження по темі: «Національна консолідація в США: шляхи і способи управління етнокультурною різноманітністю»;

Член двох спеціалізованих вчених Рад по захисту кандидатських і докторських дисертацій – при Львівському національному університеті ім. І. Франка та ЛІДУ НАДУ при Президентові України.

Член експертної ради ВАК України з державного управління.

Хобі:

Політично-просвітницька та громадська діяльність (участь у політичних дискусіях, круглих столах та конференціях, сприяння розвитку громадських організацій), квітникарство (хатнє).

Джерело

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-02-23 22:44 :26