Новини » Суспільство

Демократія і Голодомор

У Галичині міжвоєнного періоду не бракувало протиріч між основними репрезентантами суспільства. Митрополит УГКЦ Андрей Шептицький не розділяв методів діяльності ОУН, такої ж думки дотримувалась і найбільша легальна політична організація – Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). Та їх об’єднало спільне горе – штучний голод за Збручем на Великій Україні у 1932-33 рр.

На початку 30-х років стало зрозуміло – радянська влада не сприймалась в Україні. Селяни відмовлялися працювати в колгоспах і годувати державний апарат, а владі хліб був потрібний як для внутрішніх потреб, так і на експорт. То тут, то там піднімались більші або менші бунти. Радянське керівництво на чолі зі Сталіном не могло почати відкриту війну з неслухняними селянами. І було вирішено покарати їх голодом.

У 1932 році з найродючіших українських земель вивезли усе зерно – люди не мали, що садити і що їсти. Військо було потрібне лише для створення міцного кордону…

Назовні ж усе виглядало тихо і спокійно. Мовчали всі.

Першим голос підняв митрополит Андрей Шептицький, провівши ще у жовтні 1932 року архієрейську літургію за голодуючих, та закликавши небайдужих організувати допомогу.

Водночас готувалась політична кампанія, метою якої було проінформувати про Голодомор політиків Західної Європи та організувати допомогу світової спільноти населенню УРСР. Для цього 16 липня 1933 року у Львові було створено Українську Парляментську Репрезентацію, при якій з 25 липня діяв Український Громадський Комітет Рятунку України. Його очолили лідер УНДО Дмитро Левицький та посол до Сейму та його віце-маршалок Василь Мудрий. Заступниками голови Комітету стали посли Мілена Рудницька та Володимир Дорошенко, а секретарем – Зеновій Пеленський.

Напередодні, 24 липня 1933 року, митрополит виголосив Пастирське послання «Україна в передсмертних судорогах. До всіх людей доброї волі», де рішуче засудив більшовицький злочин і закликав усіх християн світу порвати завісу мовчання.

Був організований збір зерна і продуктів на Галичині для голодуючих східних українців – цілий ешелон продовольства. Однак уряд УРСР ешелон не пропустив – на першій прикордонній станції через Збруч його було затримано.

Тоді була поставлена інша мета – донести справу Голодомору на розгляд Ліги Націй – міжнародної організації, створеної після Першої світової війни для розв’язання міжнародних конфліктів. Для реалізації цієї мети бездержавним народом слід було докласти чималих зусиль усіх представників, які мали хоч якийсь міжнародний авторитет.

Завдяки Шептицькому, у Відні місцевий Кардинал Теодор Іппіцер скликав міжнародну міжконфесійну конференцію, яка розглянула становище голодуючих українців та можливості допомогти їм. Було створено рятувальні комітети в різних країнах світу, а на захист голодуючих став Міжнародний Червоний Хрест.

Комітетові допомагав і уряд Української Народної Республіки в екзилі, який представляв докази Голодомору в Парижі на конференції міжнародної організації комбатантів, потім у Люксембурзі в серпні 1933 р., таким чином, одержавши підтримку деяких впливових політичних європейських діячів.

Свою роботу Комітет проводив у двох напрямках: офіційним зверненням передували зустрічі та розмови у кулуарах. Контакти європейських політиків, котрі симпатизували українським справам, Комітетові надавав Євген Коновалець – керівник ОУН, політичного опонента УНДО. А за посередництвом члена ОУН Євгена Онацького (представник ОУН в Італії), Мілені Рудницькій вдалося приватно зустрітися із Беніто Муссоліні.

Спільними зусиллями представникам Комітету вдалося зустрітись у вересні із Президентом Ліги Націй – Прем’єр-міністром та міністром закордонних справ Норвегії, доктором Юганом Людвіґом Мувінклем, після чого українську справу передали на розгляд Конгресу Європейських Націй (орган Ліги Націй, що формував її порядок денний).

Інтерес норвезького прем’єра до українського питання не був випадковістю. Річ у тім, що Мувінкель був власником великої корабельної компанії у Берґені та особисто допомагав Нансену в організації наукових експедицій на Північний полюс у кінці ХІХ ст. Сам Нансен після Першої світової війни як комісар Ліги Націй був організатором Міжнародної комісії допомоги потерпілій від голоду Росії, в 1923 р. відвідав УРСР, за що отримав Нобелівську премію. Очевидно, добра пам’ять про Нансена (він помер 1930 р.) заангажувала Мувінкеля опікуватися справою Голодомору.

Генеральний секретар Ліги Націй Жозеф Луї Анн Авеноль був проти розгляду питання Голодомору в Женеві, але Президент мав право винести на обговорення будь-яку тему на свій розсуд – він цим і скористався. Ось, що писав Мудрий про Мувінкеля: «Він обіцяв зробити як Президент Ради все, що лежить в його спроможності, щоби справою зайнявся Союз Народів уже на біжучій сесії. Загалом світ справою подій на Україні незвичайно цікавиться, і коли б була можливість попрацювати в Европі, через кілька тижнів я певен, що були би реальні успіхи». Подібної думки був і інший делегат Пеленський, але зазначав, що: «Треба ще буде багато ужити заходів, щоби публічна опінія змусила офіціяльні чинники до рятункової акції».

І дійсно у західній пресі точилися словесні баталії навколо питання. Першим, хто написав про Голод в Україні, був валійський журналіст Ґарет Джоунз, згодом інший британець Малколм Маггеридж та американець Вільям Генрі Чемберлен, француз П’єр Берлен розповіли про факти замовчування Голодомору. Проте найпопулярніші видання писали про відсутність Голоду: сумнозвісний лауреат Пулітцерівської премії 1932 р. Уолтер Дюранті («Нью-Йорк Таймс»), Луїс Фішер («Нейшн»), Вільям Резвік…

Вторили останнім і відомі діячі, котрі відвідували Україну: екс-прем’єр Франції Едуар Ерріо, публіцист та письменник Анрі Барбюс. Серед них також були й відомі гуманісти: Бернард Шоу навесні 1933 року казав, що його не хвилює доля країни, яку він не може знайти на карті, а Ромен Ролан обурився: «Я цього не хочу слухати, моїм обов’язком є поборювати ближче й більше лихо, я поборюю гітлеризм».

Врешті 29 вересня 1933 року в Женеві відбулося засідання Ліги Націй за участі 14 держав. Президент Мувінкель чотири рази брав слово, щоб переконати представників країн-учасниць у важливості допомоги Україні. Проте вони були зацікавлені у співпраці з СРСР і відкидали допомогу голодуючим українцям, зважуючи на те, що СРСР не є членом Ліги Націй, і, таким чином, голод – це внутрішня проблема СРСР. Наслідок голосування був таким: «за» – три держави (Ірландія, Італія, Німеччина), «проти» – 11.

Далі українську справу Мувінкель особисто передав Міжнародному Комітетові Червоного Хреста (професору Вернеру), який просив дозволу у СРСР про надання допомоги голодуючим, але отримав відповідь, що голоду немає.

Де мовчать дипломати – говорять гармати. 22 жовтня 1933 року Польська Агенція Телеграфічна повідомила на весь світ, що у Львові – в радянському консульстві – застрелено начальника канцелярії Майлова, а вбивця здався в руки поліції. 18-річний Микола Лемик, член ОУН на весь світ заявляв, що мотивом убивства був протест проти Голодомору та прорив завіси мовчання навколо більшовицького злочину над українським народом.

Дав наказ, мотиви та інструкції юнакові сам Степан Бандера. Вранці 21 жовтня Микола Лемик вийшов з готелю, зайшов до церкви, помолився, і рівно о 11.30 зупинився біля радянського консульства. За кілька хвилин він сказав Майлову: «Це тобі від Організації Українських Націоналістів – за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання...» і одним пострілом убив його. А потім здався польській поліції.

Минуло майже 80 років від тих трагічних подій, а справу Шептицького і Лемика так і не завершено.

Далі продовжуються дискусії і розмови, які показують, – поки ми самі одностайно не визнаємо і не вшануємо цю дату – вона нікого не буде цікавити.

Ігор Дерев’яний, науковий співробітник Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» (Львів), Богдан Білан, спеціально для ІА ZIK

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA

*Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.

Loading...