Новини » Газета ZIK 30 серпня, 2012, 16:43
«Ми не священики, ми енкаведистів не сповідали»
фото: ZIK
фото: ZIK

90-річний політв’язень Григорій Книш у розмові з оглядачем ZIK Антоном Борковським розповів про жахи німецької окупації, як йому доводилося розпитувати підозрілих і засланих в УПА, як самому вдалося встояти на допитах у НКВС і що відбувалося під час Кенгірського повстання

Як прийшло страхіття Боже

Коли німці окупували Львів, прийшов жах. Ви цього не бачили, а я бачив. У Львові було дуже багато жидів, за Польщі вони казали: «Ваші уліци – наші камєніци». Можете собі уявити, що ніхто з них не застрілив ані одного німця! Була навіть жидівська поліція, хоча вони там служили поневолі. Їх змушували носити опаски з Давидовою зіркою, зганяли в табір, запихали на машини і везли розстрілювати. Сотні тисяч людей! І вони не оборонялися, хоча знали, що німці їх будуть убивати. Навіть коли молоді мали можливість утекти, то вони часто лишалися з мамою або з татом – йшли на смерть, по суті, добровільно. В українців було якось по-іншому: хто наліво, хто направо, хто в поліцію, хто в ліс. А жиди – ні. Поляків теж багато розстріляли. Люди ховалися хто від чого і де хто міг.

Як складалися стосунки у Львові між націоналістами й українською поліцією? З українською поліцією було якось простіше, хоча вона в першу чергу помагала німцям, але ж і той українець, і той – можна порозумітися. Крім того, попервах панувало велике замішання, були сподівання, що німці нам Україну подарують. Розуміння «що й до чого» прийшло, як почали садити націоналістів – Бандеру, Стецька. Втямили, що німці, обіцяючи то і то, простою мовою, дурили. Але ж цивільні українці не мали як битися з озброєними німцями – логіки не було. Мусили миритися, задоволений чи незадоволений. 

Німці стріляли всіх – жидів і українців, комуністів і націоналістів. Кого тільки не стріляли, але жидам дісталося найбільше. І було це все – страхіття Боже.

Як я потрапив в УПА? Компанія, знайомі, колеги. Можна сказати, що в УПА я опинився ненавмисно (сміється. – ZIK). Від армії ховалися, хто як міг. На фронт іти не хотів, бо був певен – там вб’ють. Тільки від одних сховалися, прийшли другі. Хочеш не хочеш – мусиш. До того ж вивозили масово. 

У такій ситуації складно зорієнтуватися, де притулитися. Знаєте, бувають ситуації, коли і мудрий не знайде виходу, а дурний тим паче. Я, може, і не був геть молодий, – але був дурнуватий відносно тих обставин. Аби ж то знати, як воно буває… Повірте, зорієнтуватися було тяжко. Та й вибір мав невеликий – або йти у совєцьку армію, або в лісову. Кожен вирішував за себе і часто залежно від обставин. 

І так мене, по суті, зробили політв’язнем, хоча тоді в політиці я не надто розумівся – наука, як воно і до чого, прийшла у таборі. Я не надто розбирався, хто в УПА, а хто ні, – у ліс, то й у ліс. Молодому ж основне, аби десь іти.

Енкаведисти під маркою «бандерівців» справді вбивали людей – організовували цілі диверсійні групи. Були перебрані, з тризубами – на чолі ж не написано, хто є хто. А звідки простим людям знати, якому богові вони служать? Навчені були, підготовлені, вивчили мову, було багато зі східної України. Приходили у села – а що могли прості люди їм на то казати? Та й що там проста баба розуміє – битися з ними не могли ж. Крім Ковпака, було багато інших їхніх груп, але навряд чи скоро дізнаємося, хто і що. Хоча саме Ковпак дуже багато лиха накоїв. 

Вони ж чутки і розпов­сюджували, що «бандери людей у криниці кидають». Коли ловили когось із них, зізнавалися, що їм таке казали говорити на нас. Хто казав? По лінії ЦК. І сміх, і гріх, і плач... 

Чи вони каялися? Ми не священики, ми їх не сповідали… Питали: «Що ж ви робите?» – «Нам таке зав­дання дали». Вони, певно, і не винуваті – їх забрали в армію, вони мають то і то робити. Офіцеру підкорятися мусять чи ні? Хіба могли сказати: «Я того не буду робити»? Коли кажуть, що й українці були в НКВС, чомусь не говорять, під чиїм проводом… 

Чи енкаведисти просилися до нас, як потрапляли в полон? А хто їм вірив би… Самі розуміли, що прощення не може бути.

Ми говорили з тими, хто втік із Червоної армії. Приходив хтось і казав: «От я втік із радянської армії», – і свою версію. Але часто вони самі не з’являлися – їх за-си-ла-ли! Розповідали, що втекли з армії, але їм були потрібні дані. При розмові ставало зрозуміло, хто є хто.

Заслані мали завдання убивати координаторів, яких затверджував Шухевич. Було багато завербованих, засланих в УПА. Чув про одного такого – вбив трьох чи п’ятьох сотенних. Шухевича я ніколи не бачив, але чув, що він «читав» кожну людину. Скажімо, приходили до нього й не знали, як поводитися, – щось там крутили. Він миттю все вловлював, тож у відповідь чули: «Добре, але не те, що треба».

Як відкривали секрети засланих

Із тими, проти кого були підозри, що вони заслані, я дуже чемно розмовляв – не бив і не страшив. І старшому на питання, що я думаю, давав свій висновок: «Так і так, цього можна прийняти, а того – ні». Так вирішували питання. Чи можна помилитися? Я мав певні ключі, якими відкривав людину. Помилявся дуже рідко. Є ж така річ, як психологія, з грецької – наука про душу людини. Якщо така наука є – то які питання? 

Як це виглядало? Я подавав руку, «добрий день – добрий день», далі питаю, що і як. Помалу ставало зрозуміло, з ким говорю. Іноді наприкінці казав: «Знаєш, давай так – будь чесним перед Богом і перед людьми, говори правду – тобі буде добре і мені. Домовилися?» І так відкривалися секрети. Коли він зізнавався, то його питали – «яка ваша кількість, яка зброя, де вона». Я не катував і не стріляв. Добре це чи погано? По-доброму зав­жди більше візьмеш, ніж по-поганому. Якщо чинити інакше, то він затнеться – і що? Кусати його будеш?

Знаєте, це зараз навіть не я говорю – це моя душа промовляє. Я чесний чоловік, доля мене досі зберегла, бо не маю на руках чужої проллятої крові. А тим, хто проливає чужу кров, Бог того не простить. «Кров за муки, за руїну – зруйнував ти нашу Україну». Особисту зброю я хоч і мав, але з автоматом не воював – був дуже мирним чоловіком. Завжди вбирав цивільне. Чому по війні не пішов з України через Чехословаччину? Бо наказу такого не отримав. А те, що стосувалося наказів, виконувалося.

«Ти молодой, тєбє єсчо жить і жить»

Коли за тобою стежать – відчуваєш. Принаймні я щось інстинктивно чув. Можна подумати, що фантазую, але кажу серйозно – от їду, маю десь бути, а мене щось не пускає. Вони вже стежили. Я сів у інший трамвай, проїхав зупинку, вийшов. Але ж їх була ціла група… 

Той, що мене продав, сказав: «Він усе знає, він зв’язаний із підпіллям». Пригадуєте – не так тії вороги, як добрії люди? Чому він мене продав? Бо взяли його, а там не жартували – мусиш когось продати. Продажні люди гірші від Юди. Вони знали приблизно навіть коли я вийду з квартири. Я йшов по Городоцькій. При арешті двоє схопили попід руки – «можна на мінутку?» Думали, що я маю зброю. Але не мали до чого вчепитися. На допиті запитали: «Будєм говоріть на чєсноє слово – ілі?» Я повів – «що знаю, то скажу». Вони спочатку бавилися: скажеш – ми тобі свободу і роботу. Я пояснював: «Нічого не знаю, в доносі брехня». І, може, не тому, що я такий герой, але був метикуватий… Недарма є приказка «на нєт і суда нєт, а за да – получай года». Мордували на Лонцького і на Дзержинського, там у підвалах камери. Що вони там робили, досі, напевно, не знають. Я глибоко віруюча людина, вірую во єдиного Господа Бога, який все сотворив – певно, Він мене і врятував. Били мене сильно, допитували, як і що. «Хто вам це сказав?» – перепитував я. «То ти мене допитуєш чи я тебе?» Казав, якщо це все не брехня, то запросіть того, хто на мене набрехав. Вони хотіли, аби я продав кого-небудь. Справою займався підполковник. Тримали в пивниці кілька діб, били капітально. Перший голову вхопив, другий ноги, третій бив. Мали шафу зі спеціальним приладдям. Врятувало те, що я був молодим. Коли вже не мав сили, то казав: «Усе, я буду говорити». Мене підіймали на третій поверх до офіцерів – «он будєт говоріть». Тоді я казав: «Вони дуже мене били, я вже не можу говорити», – і промовляв то по-дитячому… Так отримував бодай відпочинок. Чого хотіли? Де криївки, де і хто в організації, хто командує, «дай фамілії». Іноді мав враження, що хотіли, аби я все сказав – навіть не через службу, а так, аби вже не мордувати. Але я їм нічого не дав, нікого не продав, ні на кого не наговорив. Незважаючи на те, що не зізнався, мене посадили на основі показів тих, хто мене продав. Що характерно, я навіть суджений не був – запхали у вагон і їхав як баран. Вони ще й особову справу мою десь поділи – дві години оформляли в табір…

У Казахстані, в околицях Кенгірського табору, було багато копалин (наприклад, міді), рили руду, потім її розбивали на борошно, працювали збагачувальні фабрики. Великі простори – степ та й степ. Бурани – часом із бараку до їдальні йшли по шнурку. Казахстан – це, може, й не найгірше, що могло бути, от візьмімо морозну Північ... 

Людей у таборі було 14 тисяч, кожен мав п’ять номерів, хоча навіть автомобіль має тільки два – спереду і ззаду (сміється. – ZIK). Номер на грудях, на шапці, на руці, на коліні й на спині. Національностей там була купа – від українців до японців. Узимку втікати неможливо, а влітку дуже гаряче. Втекло, було, п’ятеро з табору – вони не дійшли, бо без води ні туди ні сюди. Полапали всіх, когось розстріляли. 

Конвой був страшний і стріляли без попередження – сказали про це одразу. Вбивали людей і просто так. 

Коли молодий, дуже хочеш їсти, а нема нічого. Молоді хлопці були як хорти – тільки ребра й випинали. Голод постійний, але хліб ділив на три частки. Хліб – то було основне, бо таборова зупа – то таке. 

Священики і череваті люди вмирали в таборах – дуже хотіли їсти. Як знаходили, скажімо, риб’ячі голови чи ще щось підбирали, то брали бляшанку, варили в ній і їли. Так і вмирали, бідні труїлися: понос – і до побачення. Хоч який я був голодний, зі сміття нічого не їв. Інакше, певно, з вами сьогодні не розмовляв би.

Про національне питання 

Жили політичні між собою незле – доволі дружна сімейка, хоча й велика. Українців у таборі було найбільше, та й провідників мали мудрих. Але й решта не були дурненькі. Був, наприклад, Іван з українських провідників (хоча він до того і не признався) – мудрий чоловік. Те, що він казав, ставало святим законом. Його слухали не лише українці. Сиділи з нами Міша Шульц, Ізя зі Львова. Я їх питав: «Ну доб­ре, українці хотіли Україну, поляки – Польщу. А ви що?» Сміялися. Але побачень із родиною нікому не давали, тільки їм – серед начальства було багато жидів. Решта тих пільг не мали. Не знати, була це велика повага чи великі гроші. Образно кажучи, начальство з ними говорило на «ви», а з нами – на «ти». Коли почалося повстання, вони теж брали участь. Позицію там зай­няли таку, що всі їх у таборі поважали. Була ситуація, що зарізали вони свого стукача – виявили, що він доносив начальству. Жодна інша нація не мала б права його вбивати. Забили його біля «столової», голову відрізали. Один із начальників прийшов і каже: «Я всьо відєл – но я нє відєл, чтоби євреї убілі єврея». Але якщо був стукач, то вбивали. Якщо українець – то українці, поляк – поляки... Стукачі були й серед наших, але небагато: боялися – знали, що покарають жорстоко. 

Танки проти фінок 

Кенгірське повстання відбулося вже після смерті Сталіна. Командували ним українці. Такого повстання, як там, ніхто тоді ще не робив. Але ж це все треба було організувати, виступити. Серед наших були дуже розумні люди – вони знали, як і що робити.

Охорона була за дротом, а ми – в зоні. Ми не вийшли на роботу. Ми хотіли волі. Викопали могилу, поставили на ній хреста з написом «Воля альбо смерть». 

«Начальники» нас спочатку просили, вмовляли – йдіть на роботу: «Ми вам то, ми вам сьо». Ми взяли все в руки – у таборі було повно харчів, ми могли брати скільки хочемо і не виходити на роботу. 

Чоловіків і жінок тримали окремо. Коли зробили повстання, все стало спільне. То таке… І кохання було – життя є життям… Але у всьому був порядок – самі його тримали. 

Сам табір був оточений. Спочатку думали, що минеться, бо кілька разів приїздили домовлятися, навіть із ЦК. Не домовилися… 

Проти Кенгіру кинули танки. Вночі. Танками руйнували стіни, валили барикади, давили людей і вбивали з автоматів. Стріляли усіх, хто потрапив під руку. Хлопці щось готували, але зеки мали тільки холодну зброю, а як із нею на автомат підеш? 

Тільки за одну ніч вибили півтори тисячі людей. Що, мало?! Потім просто розстрілювали без слідства. В історії Російської імперії не було такого постання, яке зробили українці в Кенгірі. 

Знаєте, табір мені сниться досі – що я в ньому перебуваю, а вийти не можу. 

Після придушення Кенгіру мене перевели у Верхньоуральську тюрму №5. Там навіть говорити треба було впівголоса, тихенько: голос підвищив – п’ять діб карцеру. Страшна тюрма. Чи били? Не били: якщо ти там, нащо вже бити – відбувай свій строк. 

Сталіна я не виправдовую, але він був ширмою, параноїком. Тамту систему було вставлено до нього – прізвища відомі. Коли Сталін розповідав про соціалізм і те, що всім все порівну, це була брехня. Ми казали на то: «Говорят, шо в Москвє кур доят».

Хоча там можна було отримати будь-яку книжку. На волі за том Грушевського давали десять років – а там його давали самі. 

Мораль... Ми не можемо і права не маємо чинити проти совісті. А той, хто проливає людську кров, тому не прощає ні Бог, ні люди. Й історія не простить. Скажімо, от один із персонажів, кот­рий християн кидав левам, розкаявся і ніби отримав прощення. Я в це не вірю і казав про це священикам – Бог убивцю не прощає. 

Насильство у насильстві

Із битовиками (кримінальниками, судженими за неполітичними статтями. – ZIK) політичним легко ніколи не було. Це ж окрема категорія – могли вкрасти пайку чи її забрати, таке собі насильство в насильстві. Було заявлено: «Якщо битовики нам далі крастимуть пайки, то ми їх будемо бити чи вбивати». 

От про те, що «бандери» вбивали, постійно чути – а те, що «бандер убивали», ніхто і не каже. Вбивали наших «блатні» в камерах, у таборах, на етапі – страшна була ворожнеча. От, скажімо, пайки покрали, мене визули: «Скидай сапогі і нічєго нє говорі», – проти ножа не підеш. Якось ми їх добряче затисли – вони не сподівалися – й били ми їх капітально. Все було… Вони кричали і стукали в двері: «Начальнік, бандери убівают». Боягузами ми не були – зі зброєю воювати кожен може, а без зброї?

газета ZIK №34 (30 серпня 2012р.)

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-02-15 21:14 :29