четвер, 9 серпня, 2012, 17:46 Газета ZIK
Ціна інтелекту
Ціна інтелекту
Ціна інтелекту

У своїй стратегії розвитку Львів обрав два напрямки розвою економіки, які є пріоритетними для міста, – туризм та інноваційні технології. При цьому міська влада постійно наголошує, що у Львові найрозумніші та найталановитіші програмісти в Україні. Щоправда, обіцяної «кремнієвої долини» досі не спромоглася закласти. Та й порахувати, яку ж реальну користь місту приносять айтішники, скільки їх є і які фінансові потоки рухаються у цій сфері, чітко не може ніхто. Тож ZIK намагався з’ясувати, чим і за що живуть львівські програмісти та чи справді в них усе так чудово, як виглядає.

Програмісти – скільки їх?

Згідно з даними сайту Ukrainian Hi-Tech Initiative, 2011 року в Україні в галузі розробки програмного забезпечення працювало 250 тисяч фахівців. Офіційно на ринку зареєстровано 1050 компаній. 

Львів є третім за розміром осередком у цій галузі. В нашому місті, за різними оцінками, офіційно в компаніях працює чотири тисячі осіб і стільки ж фрілансерів. Пальму першості тримають Київ (10 тисяч офіційно зайнятих ІТ-шників) і Харків (4,7 тис.). Але це не враховуючи фрілансерів. 

Як зазначає Володимир Воробей, виконавчий директор Львівського кластера ІТ та бізнес-послуг, оскільки сфера є доволі новою і не потребує якихось «рухів» із боку держави, то наразі ніхто не може докладно сказати, скільки насправді людей у ній залучено. 

– Усі компанії погоджуються, що щорічно галузь зростає на 20-40%. Але ніхто не може чітко сказати про це в цифрах, – розповідає Воробей. – В Асоціацію ІТ входять найбільші українські компанії – і саме вони, аналізуючи дані свого розвитку, подають цифри, які пізніше усереднюють. У Львові є приблизно 60 компаній, про які ми знаємо. Але щомісяця з’являються нові невеличкі фірми із трьох-десяти людей, які інтенсивно розвиваються. Наприклад, львівську компанію N-iX створено чотири роки тому, а тепер там працює понад двісті осіб. Чи Symphony Solutions – прийшла на ринок 2009-го, а сьогодні має понад 120 працівників. 

Щороку НУ «Львівська політехніка» та ЛНУ ім. І. Франка сумарно випускають понад дві тисячі спеціалістів у цій галузі. Щоправда, самі представники ІТ-компаній визнають: лише 5% випускників володіють достатніми навиками і знаннями, щоби відразу зайняти провідні позиції в галузі програмування. 

– Із двох тисяч випускників щороку у львівські компанії йде 35% відразу, а ще 20% доучуються. Куди потрапляє решта, я не знаю, – каже Олег Денис, голова наглядової ради Львівського кластера IT та бізнес-послуг, віце-президент компанії SoftServe.

Щоправда, однією зі специфічних рис галузі є її глобальність. Тож львівські айтішники виходять одразу на міжнародний ринок послуг, де відповідна оплата, але й кваліфікація. І власне міжнародний рівень кваліфікації не завжди можуть забезпечити українські ВНЗ, інколи банально через брак відповідного технічного оснащення. 

При цьому фахівці зазначають: галузь зростає настільки інтенсивно, що головним фактором обмеження такого росту є відсутність достатньої кількості кваліфікованих фахівців на ринку. 

Державний бюджет і гроші програмістів

За підрахунками фахівців, торік українські програмісти надали послуг із розробки програмного забезпечення на 1,1 млрд доларів. Лепта Львова, за різними підрахунками, – від 150 млн дол. до 300 млн дол.

– Галузь ІТ не можна порівнювати з іншими галузями виробництва, оскільки тут дуже висока додана вартість, тобто різниця між вартістю продукції та засобів виробництва. Це інтелектуальна праця – тут немає жодних ресурсів, крім людських. Найбільша витрата галузі – це висока зарплата працівників, яка відразу вливається в економіку міста. Адже всі гроші, які приходять у цю галузь, тут же і витрачаються, – каже Володимир Воробей. – Є дані, що один працівник цієї сфери протягом року витрачає в місті, в якому живе, приблизно 25 тисяч доларів.

Фахівці визнають, що напряму, тобто на податках, на ІТ-галузі ні місто, ні держава фактично не заробляють. Специфіка галузі в тому, що понад 80% видатків підприємств йде на зарплату працівникам. Податок із доходів фізичних осіб, який напряму надходить у скарбницю міста, та єдиний соціальний внесок у державну казну в сумі становлять 40% – таким є українське законодавство. Відтак фірми роблять усе, аби оминути їх сплату. Зокрема програмістів перетворюють на приватних підприємців і укладають з ними договори на виконання послуг. У результаті перспективна сфера, яка інтенсивно розвивається, залишається темною плямою економіки.

Не допомогли і нещодавні зміни до Податкового кодексу України, якими розробникам комп’ютерного забезпечення надали пільги на 10 років. За словами Ігоря Лисицького, віце-президента Асоціації «Інформаційні технології України», надані пільги будуть корисними лише 20% фірм, які виготовляють програмне забезпечення та надають послуги на внутрішньому ринку. Решта індустрії – це компанії, які займаються аутсорсингом, яким важливо було отримати пільгу у сплаті податку з доходів фізичних осіб та єдиного соціального внеску.

– На жаль, цього не відбулося. А звільнення компаній від податку на прибуток не підтримає галузь, оскільки в нас мало хто показує реальний прибуток компанії. Тож ІТ далі залишатиметься «в тіні», – переконаний Ігор Лисицький.

На кого працюють і з ким конкурують 

Львівські програмісти розробляють продукцію переважно для США та Західної Європи. Це пояснюється… історичними обставинами.

– Дуже багато наших фахівців на початках незалежності виїхали за кордон. Зокрема до США. Але зв’язки залишились і пізніше глобалізувалися. Як наслідок – Україна та Білорусь мають реноме країн, де надають послуги аутсорсингу вищого рівня, – розповідає Володимир Воробей. – Сюди передають стратегічні завдання, які потребують неординарних рішень.

На думку виконавчого директора, основний конкурент України – Індія. Але лише у випадку завдань, які потребують великої кількості виконавців. 

Натомість Олексій Скрипник, генеральний директор однієї з найбільших львівських ІТ-компаній Eleks, має протилежну думку. Він переконаний, що сьогодні українські фірми конкурують лише одна з одною за… «рабів». 

– Ми майже ні з ким не конкуруємо, – переконаний він. – Українська галузь ІТ зараз як човни-чайки – справа і зліва галери з рабами. І ми змагаємося між собою за цих рабів. А поруч пропливають великі індійські та російські фрегати...

Така критична думка, попри все, не заважає львів’янам надавати широкий спектр послуг зі створення та супроводу програмних продуктів. Що дуже вигідно для закордонних компаній, адже в Україні інтелектуальну працю програмістів оплачують за значно нижчими від світових розцінками. Окрім цього, не потрібно постійно утримувати великий штат працівників і сплачувати за них податки – достатньо замовити роботу в інших фірм, які зроблять це значно дешевше. Такий спосіб отримав назву «офшорне програмування», яке сьогодні активно використовують у бізнесі. Попри не надто респектабельну назву такої роботи, працівники фірм, які працюють за цією схемою, забезпечені конкурентною зарплатою та соцзабезпеченням. Їх постійно навчають та шукають цікаві проекти для розвитку.

Натомість існує інший тип компаній, які займаються «продажем голів»… погодинно. Працівників таких фірм на професійному сленгу називають «бодішопери». Тут уже не йдеться про соціальні пакети чи технічне забезпечення – людей просто наймають на чітко визначену, часто не надто кваліфіковану роботу. В середовищі айтішників чітко знають, які компанії цим займаються, і намагаються не потрапляти туди на роботу.

Третім і найменш поширеним типом компаній є ті, які орієнтуються на виготовлення власних продуктів для внутрішнього ринку. Переважно ж це лише один із напрямів роботи аутсорсингових компаній.

Сам собі начальник

Фрілансери – це окрема каста людей, які ніде з’являються і їх неможливо порахувати. Вони переважно виконують нескладну, за мірками програмістів, роботу – розробку сайтів, живих журналів, блогів. Є навіть спеціальні сайти, де можна брати такі замовлення. Наприклад, www.odesk.com – один із найпопулярніших американських ресурсів, де можна знайти роботу.

– Ти там реєструєшся, подаєш своє резюме, показуєш портфоліо і проходиш певні тести, завдяки яким визначаєш, скільки хочеш за годину певної роботи, – розповідає Андрій Стоян, який донедавна працював фрілансером. – На сайті зареєстровані замовники, вони можуть призначити інтерв’ю чи попросити пройти додаткові тести. А інколи просто домовляєшся про конкретний обсяг і оплату. При цьому певний відсоток забирає сайт за гарантію, що робота буде оплачена і виконана. Для цього на комп’ютер встановлюють спеціальну програму, яка пильнує, що ти робиш. Записує кількість рухів мишкою, шле замовникові зображення екрана. Оплачуть роботу через рахунок у банку, але часто використовують систему Western Union.

Саме у такий спосіб Анд­рій декілька років розроб­ляв системи обрахунку й аналізу води в Об’єднаних Арабських Еміратах.

Битва «на зарплатах»

Водночас самим програмістам гріх скаржитися на заробітки. Принаймні за українськими мірками. Залежно від кваліфікації, зарплата працівників у цій сфері коливається від 500 до 3000 доларів США, а верхня межа взагалі не визначена. При цьому якщо програміст кваліфікований, то втратити роботу він практично не може. Навпаки, часом доходить до абсурду. У погоні за хорошим фахівцем ІТ-компанії в кілька разів перевищують його реальну вартість на ринку. 

– У нас був випадок, коли ми перекупили працівника в однієї компанії за значно вищою ціною, ніж він коштував. Згодом ця компанія переманила нашого на такі ж умови. Тож, по суті, ми квити. Пізніше при зустрічі з конкурентами навіть жартували з цього приводу, – розповідає Олексій Скрипник. – Є і здорова міграція. Наприклад, ми часто обмінюємося фахівцями зі SoftServe, бувають якісь особисті причини чи просто внутрішній дискомфорт. Але трапляється і так, що людина за рік змінила вісім місць праці.

Таких перебіжчиків у ІТ-компаніях називають «жабками» і не надто радо беруть на роботу. 

– Передусім нам бракує універсальних спеціалістів, які не лише розуміються на програмному забезпеченні, а й можуть організувати роботу кількох працівників, спілкуватися з замовником і вести нові проекти. А зважаючи на те, що працювати доводиться переважно з іноземцями, то такий фахівець повинен досконало володіти принаймні англійською мовою. Такі менеджери проектів та керівники програм на вагу золота, – пояснює Володимир Воробей.

Програмісти – як стадо… котів

Один із атрибутів серйозної ІТ-компанії – веселий цікавий офіс і штат психологів. Що не дивно, адже програмуванням займаються люди, середній вік яких – 17-27 років. У Киє­ві яскравим прикладом є центральний офіс компанії GlobalLogic Ukraine: підлога в коридорах із дорожньою розміткою, самокати, світлофори та спеціальний відділ, який займається організацією відпочинку працівників. Львів, на жаль, консервативніший у цих питаннях – тут обмежуються лише кімнатами відпочинку та дозвіллям. Та наявність декількох психологів обов’язкова.

Олексій Скрипник, генеральний директор компанії Eleks, каже, що управляти програмістами – це те саме, що «пасти стадо котів»: 

– Більшість програмістів – інтроверти, – пояснює він. – Кожен гуляє сам по собі. У них своя психологія, це надзвичайно інтелектуальні люди, які дуже багато читають… Однак при цьому в них часто виникає проблема соціалізації.

Керівник Eleks зізнається, що в погоні за хорошими спеціалістами якось допустився великої помилки – зокрема пробував брати програмістів ще з десятого класу фізико-математичного ліцею. Вони дуже швидко навчилися програмувати, але пізніше не могли нормально адаптуватися у соціумі. 

– Вони не мали часу зустрічатися з дівчатами, випити пляшку пива в під’їзді, посваритися з професором – вони програмували! – згадує Скрипник. – А потім ти дивишся на нього – йому 

20 років, а соціально він тягне не більш ніж на дванадцять! Вважає себе дорослим, але робить вчинки, керуючись лише власним еґо. Для них фраза «свобода як усвідомлена відповідальність» нічого не означає. Коли ти бачиш вчинки таких людей, то розумієш, що вони це роблять «по приколу»… Живуть у мережі, а не в реальному житті, не розуміють справжніх емоцій... Зроблять хамський вчинок, але звинувачувати їх у цьому немає сенсу – вони не розуміють, що не так. 

Саме через це в компанії є цілий штат психологів, які щопівроку проводять співбесіди з працівниками, окреслюючи їм цілі розвит­ку на майбутнє.

«Силіконова долина» у Львові

Про так звану «силіконову долину» у Львові говорять останні декілька років. Зосередив на цьому увагу теперішній міський голова Львова Анд­рій Садовий. Щоправда, далі піару справа поки не пішла.

– У Львові немає місця, де були б зосереджені офіси айтішників, – каже Володимир Воробей, керівник Львівського кластера ІТП. – Так званий ІТ-парк можна було збудувати довкола стадіону, однак влада має піти на співпрацю з бізнесом і запропонувати реальні умови, за яких можна реалізувати цей проект.

За його словами, Львів мав би взяти приклад із Кракова, який також вибрав головними сферами розвитку економіки туристичну й інноваційну. Зараз місто разом із бізнесом створило ІТ-парки з офісами, інкубаторами ідей і лабораторіями розробки нових програм і рішень.

Натомість самі програмісти раді навіть незначним крокам місцевої влади. 

– Мерія діє дуже правильно, коли піарить місто. Після того, як Львів увійшов до рейтингу тридцяти найпривабливіших міст світу для розвитку ІТ-технологій від відомої аудиторської компанії KPMG, сюди пішли клієнти, – каже директор Eleks. – Але всі вони кажуть: «У вас феррарі в ямі. Вам потрібно його витягнути. Займіться маркетингом!» 

І тут потрібна підтримка не просто міста, а держави, яка могла б організувати конференції в інших країнах.

Натомість інші фахівці запевняють: поняття «силіконової долини» передбачає не лише місце, де можна зібрати програмістів і продавати їх працю. Тут має відбуватися повноцінна розробка інновацій, навчання, реалізація ідей на глобальному рівні. Наразі Львів до такого не дотягує.

Ірина Залецька
газета ZIK №31 (9 серпня 2012р.)

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-09-19 15:47 :14