У повсякденному спілкуванні ми орудуємо лише куцим словниковим запасом, наче живучи у непримітній кімнатці, де нам зручно та затишно. Ми боїмося підійти до дверей, повернути ключ і відкрити для себе мовну велич, осягнути її красу та багатство
Послуговуючись обмеженим запасом слів і висловів, що часто-густо засмічені суржиком та чужоземними запозиченнями, сидимо замкненими у чотирьох стінах, не бажаючи розвивати свій словниковий запас. Багато з нас так і просиджують усе життя, зрештою не зробивши бодай кроку, аби щось змінити на краще. Бодай спробувати…
Ми начебто чекаємо на те, що приїдуть «друзі» і відчинять нам двері до святкової зали. Керуючись принципом «моя хата скраю», у реальному житті ми вічно чекаємо на когось, хто прийде і дасть раду багатьом нашим проблемам, зокрема й мовним. Ми продовжуємо бездіяльно надіятись, але ж із року в рік ніхто не приходить. Або приходять ті, для котрих мовні питання – лише розмінна монета перед черговими виборами. Тому плекати чистоту нашої неймовірно багатої та милозвучної української мови повинні ми самі. Насамперед у побуті, у щоденному спілкуванні мусимо викорінювати русизми й покручі, що штучно засмічують мовну красу, даючи привід її ненависникам твердити, що вона є лише спотвореним варіантом російської.
Аби перетворити ялинку на справжню святкову красуню, ми повинні самотужки її прикрасити. Необхідні внутрішня потреба та зусилля. І тоді наша «ялинка» засяє, перетвориться на королеву свята й тішитиме всіх нас під час великого мовного торжества.
газета ZIK №26 (5 липня 2012р.)
