Новини » Газета ZIK 13 червня, 2012, 20:37
КДБ, сексоти, самвидав

Політв’язень Володимир Горовий розповів, як від астрономії дійшов до «антирадянщини», які прийоми використовував КДБ проти нього і яка доля спіткала тих, хто його посадив

Виховання у школі було відомо яке – «партія і Сталін вперед нас поведе». Десятий клас я закінчив 1954 року. Тоді ідеологія мене не цікавила – хотів бути астрономом. Навчатися цього можна було або у Московському університеті, або у Львівському. Народився я на Чернігівщині, тож поїхав до Галичини. Коли пере­йшов на другий курс, цю спеціальність, на жаль, закрили. Водночас у нас виникло таке собі неформальне товариство – хлопці були переважно місцеві, ми разом відкривали очі на навколишню дійсність. Офіційно казали: «Бандерівці дітей у криниці кидали, вчительок різали», – а було зовсім не так. 

Хрущовська «відлига» була потугою. Скажімо, після ХХІІ З’їзду партії приїжджав секретар обкому в університет і ми в нього запитували: «А як Ви ставитеся до вірша “Любіть Україну”?» «Прекрасний вірш», – відповідав той. За одну ніч без сліду зникли всі пам’ятники Сталінові включно з величезним у Парку культури. І жоден комуніст тоді крику не здіймав, що «вождя» зносять. Тоді ми тішилися, що Україну вивели з-під заборони. Але як 1964 року прийшов Брежнєв, знову почалось… І стало відчутно, що всьому кінець. Однак із колін ми вже встали. 

Нами рухало бажання зберегти все, що можна, для наступних поколінь – інакше все згине. Покоління росте, але комуністи його зомбують. Ми боролись із небуттям. Наприкінці 1960-х і в 1970-ті ми почали збирати літературу, переписували фольклор і повстанські пісні на плівку – тоді з’явився перший касетний магнітофон «Десна». Копіювали твори В’ячеслава Чорновола та Валентина Мороза. У себе в підвалі я зорганізував фотолабораторію, бо займався фотографією із 8 класу.

От хтось на один день дістав книжку «Листопадові дні у Львові» про 1918 рік чи про УГА – її ж за день не прочитаєш. То я брав фотоапарат: цик-цик, сторінки перезняв – плівка була високої конт­растності. Таких книжок траплялося море. Діставали літературу з Польщі – там було більше свободи, видавали українську газету «Наше слово». Слухали «ворожі голоси» – я ж фізик за освітою, тож «глушилки» вдавалося трохи обходити. Після університету працював у конструкторському бюро заводу «Кінескоп». І там також траплялися люди, яким можна було щось передавати. Але про незалежність тоді було годі мріяти.

За це все і «загримів». Арештував мене КДБ, хоча працювали ми дуже конспіративно: якщо вже комусь щось давали, то мали гарантію, що людина не видасть. Це вже потім я довідав­ся, що за мною стежили.

«Стукач» був, хоча я його так не назвав би. Цей Боднар, грубо кажучи, просто наклав у штани, хоча протримали його лише одну ніч. Він уже помер, пухом йому земля. Коли ми щось сфотографувати не могли (наприклад, плівки не було), то переписували від руки, бувало, й цілу ніч. Серед тих писарів був і Боднар. Він зізнався у всьому, сказавши навіть те, чого не було. А взяли його, бо ляпнув щось про «партизанку» на туристичному виїзді у Карпатах, – він собі таке дозволяв. Ми ж, крім усього решта, й просто дружили, їздили в гори. Його відпустили, а за мною почали стежити. 

Вилучили в мене три мішки забороненої літератури – наприклад, працю Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», Брайчевського «Возз’єднання чи приєднання» і так далі. Обшук робили цілу ніч, перерили все, кожен клаптик. 

Під час слідства в камеру підсаджували провокаторів і підбирали фальшивих «свідків». Особливо запам’ятався спортсмен Хрущак (він займався веслуванням на байдарках), який давав проти мене неправдиві свідчення, просто брехав. Ми в ширшому товаристві якось їздили на Козацькі могили, і той Хрущак теж був. На слідстві він наплів, скажімо, що я співав антирадянщину, в тому числі «Ще не вмерла Україна». Але ж ми не були такі дурні! Хоча щось стрілецьке могли заспівати. На очній ставці я все це почув і все заперечував. 

Постійно намагалися вивідати щось додаткове. Коли я перебував під слідством, підсадили одного, а він усе розповідав, як служив у військовій частині і як вдало десь сховав пістолет. Йшло промацування, чи ми, бува, не мали зброї. Література – це добре, а от якби ще зброя фігурувала… Інший випитував, де я книжку про УПА сховав (мені її з Польщі привезли). Я одразу збагнув, що це «підсадки». Інший каже: «Я з Волині, але мій дядько був в УПА і розповів, де він змащену зброю у брезенті сховав». Хоча розкусити подіб­не було елементарно.

Слідство провадив Анатолій Яресько з КДБ. Мене він допитував, де я взяв літературу, хто дав. Він просто скаженів на допитах. От вилучили в мене статтю Валентина Мороза «Репортаж із заповідника імені Берії», то він сичав: «Ми тебе запакуємо в заповідник імені Берії, аж загудеш». Допитували на Миру, 1 (зараз Бандери, 1. – ZIK). Не били – мали інші методи. Усе зробили, аби розпалася моя сім’я. Скажімо, вилучили в мене записник із купою прізвищ, не тільки чоловічих, а й жіночих, але ж інженерами не тільки чоловіки бувають. І давай дружині запускати: «От, Ваш чоловік був і в тої, і в тої…» Поширювали про мене й інші плітки: «Коли арештували інженера з “Кінескопу”, в його підвалі було виявлено передавач, що передавав за кордон секретну інформацію». Допитували не лише дружину і друзів, їздили й до батьківського села. Сестру допитували й маму, навіть до школи та сільради ходили.

Люди, котрі мене посадили, десь є. Я хотів би з прокурором Борисом Антоненком і з моїм слідчим із КДБ Анатолієм Яреськом зустрітися – аби просто поговорити. Навіть не знаю, чи чекаю вибачень від нього. Нехай би просто на розмову прийшов, в очі глянув. Я ж на нього не кидався б.

Але вони досі засекречені, навіть телефону не вдалося дізнатися. 2002 року прокуророві Антоненку виповнилося 90 років – і його вітає газета «Високий замок». Статтю написав Степан Курпіль (зараз депутат БЮТ. – ZIK). Пишуть як про ветерана Cпілки журналістів України і заслуженого юриста. Хоча, може, він і журналіст – певно ж, випускав книжки, як судили націоналістів.

Або уявіть, 1992 року відкриваю «Високий замок» – і дізнаюся, що Яресько вже працює в СБУ, передає УГКЦ булли Папи Римського. Тут і кардинал Любачівський, і Микола Горинь. Усі тішаться. Я дізнався, що він працював на розі Пушкіна і Київської, згодом був начальником охорони в банку. Пішов туди, а там кажуть: «Він уже не працює». Я навіть запит в СБУ давав – нічого, мовляв, не знають. Коли почалася реабілітація «політичних», то підписував мою справу теж Яресько. Парадокс: той кадебіст, котрий мене садив, мене і реабілітовував. Я думав, раз ти в СБУ працюєш, тож і присягу на вірність Україні склав. Наївний – досі чекаю, коли він мені зателефонує.

Суд відбувся за сценарієм. Замість громадського захисника призначили громадського обвинувачувача – В’ячеслава Козаченка, він зараз працює в якійсь юридичній конторі. «Народні засідателі» Хомик і Пташкін сиділи набравши в рот води, а прокурор розпинався, що Горовий – «волк в овєчьєй шкурє». Суддя Заярна просто реалізовувала сценарій того фарсу.

Судили мене 1976 року, тоді вже «політичних» у табори не відсилали. Було усне розпорядження віддавати нас у звичайні зони, аби ми не навчались у «других університетах». Мене кинули в зону загального режиму у Райківцях на Хмельниччині – ґвалтівники, злодії, всі на купу. Там були цехи для Тернопільського комбайнового заводу. Умови праці жахливі, колосальний травматизм – школу життя я там чималу пройшов. Погодився піти майстром у цех штампування – як там пальці летіли... Коли відрізає палець, крові спочатку нема – лише потім, помаленьку… Так звані «путьові» працювати не хотіли, а «план» їм треба було вписувати, інакше могли зарізати. Одного разу я пережив бунт у зоні – це страшна річ. «Розбірки» були між урками, для розгону прислали війська, але, на щастя, майже не стріляли. Хоча одного куля зачепила на смерть.

Навіть там були підіслані, так звані «ссучені», питалися: «А чи знаєш ти Дзюбу?» і так далі. Але я навчився розпізнавати, хто є хто. Та й кадебісти мене не забували – на зону приїжджали. Не те що хотіли завербувати – просто «не відпускали», натякали на помилування.

Після виходу я певний час не міг ніде влаштуватися на роботу. Згодом таки взяли на «Електрон» креслити за кульманом, хоча креслярем я ніколи не був. Там перебував під наглядом – на «Електроні» сексотів було багато. Зустрів і того, хто мене здав: «Знаєш, та були такі часи». То-сьо... Я відрізав: «Між нами все». 

В оточенні В’ячеслава Чорновола, безперечно, були люди, приставлені КДБ, – комітет відстежував політичні процеси. Тоді ж діяли за принципом «якщо п’янку не можна зупинити, її слід очолити». Чимало «п’янок» так було очолено... 

У час перебудови в нас була своя група, але ми сподівалися, що все піде добре, що ось-ось буде нормальна Україна. Думали, «Рух» візьметься за це. Я вірив «Рухові» до його розколу, у якому і Тарасюк, і Костенко зіграли свою роль.

Були агенти і в оточенні Слави Стецько. Це окрема тема. Була така кадебістська розробка «Бумеранг» – вони організували фіктивне бюро ОУН, там був такий «хірург» і «журналіст». Зв’язалися з Лондоном, який почав гроші і літературу слати. Не знати, чи там по дурості в це повірили, чи, може, хтось сидів у організації. Це було вже перед самим розвалом Союзу.

Нечисто було й із переїздом ОУН із Мюнхена в Україну. Траплялися дивні люди... Цікаво, де ж ОУН зникла? Конгрес українських націоналістів є, натомість ОУН нема. Висувалися якісь дитячі пояснення: «А як ми людей зберемо? Як вони доведуть своє членство?» Та якщо людина 25 років відсиділа, то не просто так, а про членство і в кримінальній справі є. Питань море, а маємо те, що не повинні мати. Було вироблено технологію, хто повинен очолювати політичні процеси…

От, скажімо, до того, як Братство вояків УПА очолив справжній повстанець з автоматом Гуменюк, там заправляв офіцер Червоної армії. Якось хтось йому тим дорікнув, а він відповів: «Я – червоноармієць, а не такий, як ти, що по кущах ховався». То хто його поставив?

Система, на жаль, не надто змінилася. Люди лишилися ті самі. Абстрактними винуватцями у нас полюбляють називати Сталіна чи ще когось, але не конкретних виконавців, своїх доморощених. Водночас не скажу, що лише комуністи в усьому винні. Наприклад, в Івана Губки зв’язковим був комуніст Іван Могитич. А ще був Ростислав Братунь... 

газета ZIK №22 (7 червня 2012р.)

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-02-18 22:59 :14