Новини » Газета ZIK 17 травня, 2012, 17:23
Замах на Пілсудського

20-річний Степан Федак не зміг поцілити у свого найлютішого ворога

«Пізнім вечором у неділю дня 25 вересня 1921 року рознеслася по Львові віс­тка, що виконано атентат на начальника польської держави маршала Йосипа Пілсудського і львівського воєводу Грабовського. Того ж вечора телеграфічні дроти рознес­ли цю вістку по широкому світі і в короткому часі стала вона політичною сенсацією, що довго не сходила зо сторінок крайової і світової преси», – так згадував цю подію історик Зиновій Книш у своїй книжці «На повні віт­рила».

Пілсудський приїхав до Львова, щоби продемонструвати остаточне встановлення польської влади в Галичині. На той час ще тривали дипломатичні бої за українську державу, тому радикально налаштовані галицькі українці, об’єднані навколо Української військової організації (УВО), сприйняли анонсований заздалегідь візит польського політичного лідера як нагоду для помсти.

Після урочистої вечері у приміщенні Ратуші Пілсудський разом із львівським воєводою Казимиром Грабовським мав вирушити на виставу до Опери. На площі Ринок їх вітав великий натовп людей: одні – як лідера та месію, інші – як ворога і диктатора. Серед останніх був і 20-річний Степан Федак.

«...Я зайняв був добру позицію, вийшовши значно швидше, – писав згодом Федак у своїх спогадах. – Одначе час минав, люди збиралися, тлумилися і мене все витискали – і в короткому часі відтиснули мене далеко назад. Минали хвилини, напруження зростало не тільки в мене, але і в публіки. Я тримав обидві руки в кишенях, щоби тим прикривати чи дезорієнтувати всяких типів тайної поліції чи взагалі поляків, що приглядалися кожному, хто стояв побіч, наліво й направо від них. У такому напруженні хтось вигукнув: “Іде!” А поляк, що стояв поруч мене, схопив мене за руку. Я думав, що це аґент тайної поліції ловить мене якраз за праву руку, що в ній тримав я револьвер. Одначе виказалося, що був це звичайний глядач, який у поденервуванні спіймав мене за руку, але в тому ж таки менті звільнив її і вибачився».

У той момент, коли Пілсудський із Грабовським сідали в автомобіль, Федак тричі встиг вистрелити у них. Щільний натовп і штовханина не дозволили йому влучно прицілитись. У результаті лише був поранений воєвода Грабовський. Четвертим пострілом Федак намагався вбити себе, та розлючений натовп завадив самогубству. Сильно побитий, у напівпритомному стані бойовик УВО потрапив у в’язницю.

Грабовського було поранено у плече і ліву руку, а Пілсудський взагалі не постраждав. Він уже встиг зайти у машину і після першого пострілу сповзти на підлогу.

«Львівський атентат викликав у Варшаві велике вражіння. Майже всі денники видали надзвичайні додатки. В них на кожному кроці підчеркується “приязнь Пілсудського до українського народу” і пишеться про те, що “польська армія боролася за нашу й вашу волю в користь українського народу на його історичній землі”», – писав 29 вересня «Український вісник», єдина на той час щоденна українська газета у Львові, оцінюючи реакцію своїх колег-поляків. 

Атентат став тільки віст­рям гострої політичної ситуації у Східній Галичині початку 1920-х років. Він спричинив бурхливу суспільну дискусію та консолідацію обох народів навколо своїх політичних центрів і лідерів.

«Поляки хотіли використати атентат до генеральної розправи з незалежницькими, опозиційно до польської держави настроєними українськими колами. Для того потребували моральної санкції у формі обурення їхньої власної суспільности, тому цькували на українців вулицю й обивательщину, – оцінює тодішню політичну ситуацію в Галичині історик Книш. – Українці проти того боронилися – і хоч ані не могли, ані не хотіли відректися атентату, та осудити його і тим самим також і атентатчика, одначе старалися притупити вістря польських адміністраційних репресій, відбираючи їм політичне узасаднення і зменшуючи психологічне тиснення, виймаючи з-під атентату особу Пілсудського».

Обидві сторони розуміли політичне підґрунтя цього вчинку. Тому важливо для них було продемонструвати подію у вигідному для себе світлі перед своїм народом і світовою спільнотою. Ось як описував аргументи адвокатів Федака під час судового розгляду у листопаді 1922 року «Український прапор», який видавали у Відні: «Виконуючи політичний атентат, обжалований звертав його не проти Пілсудського, що закидає йому акт обвинувачення, а проти львівського воєводи Грабовського як відповідального представника польської окупаційної влади… Вчинок його був тільки криком розпуки з приводу нелюдських знущань і нечуваних безправств над українським народом Східної Галичини». 

Український рух у той час був ще дезорієнтованим і несформованим. Після краху ЗУНР нового політичного крила поки не було. Новостворена УВО ще не могла дозволити собі на весь голос заявити про свою причетність до організації замаху, як зробила це через кілька років. Але для відчуття певного стержня опору українській спільноті був потрібен сильний крок. Ним мав стати замах не на когось там, а на самого Пілсудського – організатора і лідера нової польської держави.

За кілька місяців до замаху у Львів приїхав полковник Євген Коновалець, переорганізував УВО і став першим її Начальним комендантом. Саме він, як свідчать історики, доручив 20-річному Федакові підшукати виконавця для замаху. Однак хлопець вирішив самостійно застрелити Пілсудського.

Тож усю відповідальність йому довелося взяти на себе, аби не дати підстав для поліційного терору, який міг знищити ще не до кінця сформовану і законспіровану УВО.

Уже пізніше, після завершення судового процесу і винесення вироку, УВО заявила, що замах організований на знак протесту проти політики Пілсудського. Коли вщухли пристрасті, УВО заявляла про організацію замаху як протест проти відві­дин начальником польської держави Східної Галичини. «Вийшла заява УВО, що і в майбутньому виконуватиме атентати на кожного начальника польської держави, що осмілиться вступити на українську територію», – зазначає історик УВО Володимир Мартинець.

Через три роки УВО організувала замах (щоправда, теж невдалий) на президента Польщі Станіслава Войцеховського (див. ZIK, №1 від 12 січня 2012 р.). Відтоді аж до 1939 року жоден польський державний лідер до Львова не приїжджав…

Відразу після атентату серед української громади Львова було проведено масові арешти, а через рік – від 23 жовтня до 18 листопада 1922-го – відбувся показовий суд.

Федак відразу заявив, що суд не має права його судити, оскільки він не є і «не відчуває» себе громадянином Польщі.

«Судити його міг би тільки український нарід або інстанція третя, незаінтересована в подіях, які мають місце на терені Східної Галичини від трьох літ. Перед українським народом, який для нього є найвищим і єдиним компетентним трибуналом, стає він з чистою совістю і з отвертим чолом. Він уважає себе громадянином Західньо-Української Народньої Республіки і повинується українському урядові, що в цей час перебуває на еміґрації», – описує позицію Федака історик Книш.

Невдача самого замаху, а також тверда позиція захисту зумовили доволі м’який вирок. Хоча цілком імовірно, що найважливішим моментом стало зникнення з папки прокурора ключових доказів проти Федака, а револьвер – основний доказ – зник просто зі столу судді. У результаті Степан Федак отримав шість років ув’язнення, а вийшов на волю вже через два роки – за амністією.

Довідка:

Степан Федак (псевдо Смок) (1901-1945) – син знаменитого львівського правника та громадського діяча Степана Федака-старшого. У 14 років він зголосився в Легіон УСС, опісля воював в УГА й армії УНР. Був одним із засновників УВО, керівником її бойового відділу.

Після суду перебував у тюрмі при вулиці Баторого (нині вул. Князя Романа). Пізніше переведений до карної тюрми в місті Равічі на німецькому прикордонні. Після ув’язнення змушений був податися в еміграцію, де продовжував активно працювати в українському підпіллі.

На початку 1930-х повернувся до Галичини. Працював у «Маслосоюзі». У вересні 1939 року заарештований НКВС, тримали його в тюрмах Львова, Києва та Москви, зокрема в тамтешній «Луб’янці». Повернувся до Львова напередодні війни. 1941 р. – організатор похідних груп ОУН, поручник дивізії «Галичина». Пропав безвісти наприкінці Другої світової війни. Востаннє його бачили у Празі.

Богдан Білан
газета ZIK №19 (17 травня 2012р.)


* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-02-22 09:57 :21