Новини » Суспільство 12 травня, 2012, 12:30
Бути вільним не завдяки, а наперекір, – Лекція Свободи Сергія Рахманіна

Психолог та заодно добрий поет Володимир Леві якось написав, що свобода – жахіття, прокляття Всевишнього, яку виміряємо рівнем відсутності. Правдиві слова, зокрема якщо йдеться про свободу слова і тим паче – в Україні.

Про права та обов’язки журналістів, про індивідуальну міру свободи говорили на врученні премії «За поступ у журналістиці» пам’яті Олександра Кривенка почесний консул Канади у Львові Оксана Винницька та редактор відділу політики газети «Дзеркало тижня» Сергій Рахманін. На заході була присутня кореспондентка IA ZIK.

Винницька оперувала цифрами і озвучена нею інформація навряд чи була улесливою.

Так, за її словами, міжнародна організація «Репортери без кордонів» (РБК), що захищає права і свободи журналістів, щорічно виводить світовий Індекс свободи преси. Він вираховується у різних країнах і для цього використовується 40 різних критеріїв.

Критерії оцінки рівня свободи преси – це різні форми тиску, які застосовують проти журналістів. Наприклад: вбивство, арешт чи позбавлення волі, фізична розправа чи погрози. Інша група порушень стосується ЗМІ в цілому як установи. Це можуть бути обшуки у редакції, конфіскація майна, цензура. Також серед критеріїв є ступінь безкарності осіб, відповідальних за порушення свободи преси. Індекс також намагається визначити рівень самоцензури у кожній країні, готовність ЗМІ проводити журналістські розслідування та критикувати за потреби владу. Фінансовий бік, який проявляється щораз більше у світі, також оцінюється і включений у перелік критеріїв. Водночас Індекс свободи преси – це і відображення вільного потоку інформації у мережі Інтернет.

За кожне виявлене порушення країна отримує бали. Сума цих балів дорівнює ступеню порушень свободи преси в кожній з країн. Себто, чим більше балів, тим більше порушень.

Тепер, увага, Україна:

  • у 2004 році – 51 бал,
  • у 2005 році – 32 бали,
  • у 2006-07 – 26 балів,
  • у 2008 – 19 балів,
  • 2009 р. – 22 бали,
  • 2010 – 47 балів,
  • 2011 – 54 бали.

«Порівняйте, – каже посол Канади, – у 2004 році 51 бал, а в 2011 – 54. Те, що Україна має сьогодні більше порушень свободи преси, ніж за часів Кучми, мене особисто здивувало».

Про те, як зберегти особисту свободу індивідуума у будь-яких умовах, говорив уже Сергій Рахманін. На цю вже десяту за рахунком преміальну церемонію, яку керівник новоствореної магістерської програми журналістики в УКУ Ігор Балинський назвав українським Пуліцером, Рахманіна запросили, бо той є лідером думки та моральним авторитетом у професійному середовищі.

Він провів традиційну для премії ім. Олександра Кривенка Лекцію Свободи, розповідаючи про покійного патрона цієї нагороди в контексті свободи як явища, котре попри словесну патетичність, визначає якість нашого життя.

Лекція Свободи Сергія Рахманіна

– Я б хотів, щоб це була не стільки лекція, скільки розмова з друзями. Бо, як на мене, людина, яка бодай раз розмовляла з Кривенком, ставала його другом автоматично. Тому що він мав неабияку добру вдачу. Тому я вирішив, що це буде дружня розмова, нехай інколи трішки неоковирна – я думаю, що ви мене за це вибачите. І до певної міри цей виступ буде даниною Кривенку, який щирість цінував набагато більше, ніж якісь такі дуже шляхетні, дуже чемні фрази.

Я також буду доволі часто згадувати Кривенка, тому що ціла низка тез, які я хочу зачепити під час своєї не дуже довгої, але, я сподіваюся, щирої доповіді – вони безпосередньо стосуються Кривенка.

Я почну з того, коли сам особисто замислився вперше, що таке свобода і що вона означає для мене. Мені було 20 років. Це був, певно, той самий час, коли ти вперше починаєш задумуватися над тим вже достатньо серйозно, по-дорослому. Що ти є і чим ти будеш у майбутньому житті. Я був солдатом у Збройних силах Радянського Союзу. Це був той дивний вже для нашої померлої країни час, коли вона ламалася і коли багато з того, що раніше було невідомим, починало тобі відкриватися. І тоді в «Роман-газеті», на превеликий жаль, російською мовою був надрукований роман Загребельного «Я, Богдан: сповідь у славі». Я прочитав цей роман з великим захопленням – ще до того, як його почали забирати з бібліотек, тому що було оголошено націоналістичним.

Так от, багато років по тому, коли у відрядженні ми вперше зустрілися і познайомилися із Сашком Кривенком, я перечитував цей роман вже українською мовою. Кривенко почав реготати, бо з’ясувалося, що багато тих тез і тих фраз, які я особисто підкреслював, були дуже близькі йому. Що цей твір він цінував так само, як і я, хоч наші висновки з тих чи інших речень, бувало, різнилися, були абсолютно різними, тому що Кривенко був вишуканим філологом. Він дуже-дуже цінував слово.

Якщо співає і сміється – вільний

Зокрема, мене тоді у 20 років, коли я вперше читав Загребельного «Я, Богдан...», чомусь дуже приваблювала наступна фраза. Коли Хмельницький описував настрої своїх козаків, його страшенно тішило, що, попри всі негаразди і проблеми, вони сміються як діти, глузують одне з одного, співають – бо вільні!.. Раби не співають, раби мовчать. Або плачуть. Якщо співає і сміється – вільний. Тоді я вперше для себе з’ясував, що свобода насправді, крім всього іншого, – це вміння піднятися над власним смутком. Потім згадував ту описану ситуацію з Кривенком. Мовляв, я тоді відчув, що свобода – це вміння побачити веселку за сірим обрієм. А Кривенко сказав – ні. Свобода – це розфарбувати ту веселку в такі кольори, в які до тебе ніхто не розфарбовував.

Чому я це згадую... Та тому, що насправді я дуже вдячний долі за Кривенка. Він був тією людиною, що підтверджувала тезу: ознака свободи – це вміння піднятися над власним смутком, сприймати оточуючий світ не тільки як кавалок муки, як писав Стус, а вміти подивитися на проблему під іншим кутом зору. Я тоді почав оцінювати людей за цим критерієм також. Помітив, що не завжди весела людина є волелюбною, але я знаю небагато волелюбних людей, які б не були веселими, які б не вміли посміхатися, які б не вмілим крізь призму дотепів дивитися на ті проблеми, що їх оточують

Колись з Кривенком ми разом читали лекцію в Донецькому національному університеті. Один із студентів спитав: чого перш за все має навчитися політичний журналіст? І Кривенко відповів дуже влучно – вміти сміятися. Він був прикладом людини, яка визначила принципово нову якість політичної журналістики – журналістики дотепної та веселої. Всі його проекти, починаючи «Поступом» і закінчуючи «Громадським радіо» – це було намагання з веселощами, з дошкульним гумором та дотепами подивитися на складні проблеми. Для мене свобода (і за Кривенком, і за власним життєвим досвідом) – це вміння піднятися над власним життєвим смутком.

Бути вільним серед невільників

І була ще одна цитат, яка мене зачепила і наблизила до відчуття свободи як такої. Коли Хмельницький, розмірковуючи над своєю місією, над своїм завданням, яке він поставив перед собою, говорив про те, що бути вільним серед невільників набагато важче, ніж купно боротися за загальну свободу. Дуже складно бути вільною людиною серед невільників. І для мене це було дуже принципово. Я перечепився об цю фразу, коли я був... Ну, невільником у квадраті! Тому що я був у радянській збройній системі в закритій радянській країні. Тоді зрозумів, що бути вільним – це означає, крім всього іншого, опиратися неволі. Бути свобідним – це не обов’язково означає боротися проти несвободи. Свобода, на мій розсуд і відповідно до мого бачення, – це ще вміння підніматися над обставинами. Вміння опиратися, вміння боронитися, вміння долати ті бар’єри, які зазіхають на твою волю. Люди талановиті – як правило, це люди складної долі. Це люди, які не є янголами за життя, але їм власне сумління дозволяє не зламати роги, які в них починають проростати. Кривенко був людиною свобідною і волелюбною саме тому, що він зміг підніматися над обставинами.

Страх помилки

Страх помилки – це ще одна вада, яка, в принципі, притаманна багатьом нашим сучасникам. При тому і журналістам. Чому ми обмежуємося, не використовуємо на повну свободи слова? Коли думаю над цим, то бачу величезну боязнь помилки. Й це особливо молоді люди, які буцімто не несуть в собі огріхи і тягарі попередніх поколінь. Вони чомусь шалено бояться робити помилки. Нагадують мені саперів, у яких перша помилка буде остання. Я вже казав, що журналіст має право на помилку. Він не має права лише на свідому брехню. І в цьому сенсі свобода для мене – це вміння не боятися помилок.

Без умовностей

Свобода – це також вміння не піддаватися рефлексам та умовностям. В якості ілюстрації я наведу ще один приклад з нашої власної з Кривенком історії. То був дуже химерний, своєрідний і цікавий час – 2001 рік, акція «Повстань, Україно!». Багато політиків, журналістів, громадських діячів, узагалі небайдужих до того, що відбувалося навколо, людей надзвичайно хотіли, щоби протест набув якихось серйозних обрисів протистояння режиму і для цього було необхідно, аби три провідники потужних опозиційних сил (маю на увазі Віктора Ющенка, Юлію Тимошенко та Олександра Мороза) зустрілися. Зустрілися і просто поговорили. І, на превеликий жаль, тому заважала одна єдина річ – місце зустрічі. Ці політики були готові до того, аби зустрітися і, принаймні, узгодити власні дії. Але не могли цього зробити. Це виглядає дуже смішно, кумедно і навіть трішки по-дитячому, але вони не могли визначитися, де ж їм зустрітися. Жоден з них не хотів іти на периметр іншого. У якомусь ресторані вони зустрітися теж не могли, бо боялися, що зразу про це стане всім відомо. І тоді Кривенку спала на думку абсолютно геніальна ідея – запропонувати в якості цього переговорного пункту власний офіс. І вони всі радо погодились! Прийшли, сиділи та розмовляли між собою. А ми стояли неподалік і тішилися. Звісно, ми попередньо дали обіцянку та розписалися ледь не кров’ю про те, що не розповімо про цю зустріч нікому. Бо вона ж, аргументували політики, має такий втаємничений конституційний характер. І ми тішилися з того факту, що ми абсолютно легко подолали умовність, яка заважала порозумітися людям, від котрих, за великим рахунком, залежала зараз держава. А ще я пам’ятаю, як ми ховали посмішки, дивлячись, як вони, відводять очі, і бояться подивитися одне на одного. І тоді Кривенко сказав одну річ: «Ти знаєш, скільки б ми зробили разом, якби над нами не тяжіли ті умовності!».

От чого ми боїмося? Ми – це ми абсолютно всі, так само журналісти, як і політики. Над нами тяжіють умовності, від яких ми не можемо звільнитися. І для мене свобода – це ще вміння піднятися над цими умовностями і несвідомими рефлексами, котрі насправді заважають нам рухатися вперед, заважають розплющити очі і побачити очевидне. А це так легко!..

Тільки вільні кепкують із смерті

Для мене свобода, крім всього іншого, – це ще і вміння не боятися смерті. Я не маю на увазі відоме гасло про те, що «здобудемо свободу або загинемо в боротьбі за неї». Йдеться не тільки про боротьбу. Здатність на боротьбу – то є інше. Насправді треба бути неабиякою, непересічною людиною, аби мати в собі сили боротися.

Тут йдеться, швидше, про те, щоб не боятися смерті, а думати про те, що ти залишиш у спадок по собі. Я колись пригадав, що в мене насправді... (Ну, я ж кажу, ми не були з Кривенком дуже близькими друзями, хоча у певний період у нас достатньо щільні були стосунки. Це було пов’язано з проектом «Громадського радіо» і якимись іншими спільними проектами). У нас не було спільних фотографій. Одна єдина хіба – під час ефіру «Радіо Свободи», коли ми втрьох: я, Сергій Набока (теж, на жаль, покійний) і Сашко Кривенко входили до журі першого сатиричного конкурсу «Золота ратиця». Так от, почавши розмову з політичної сатири як жанру, якого насправді дуже сильно бракувало українській журналістиці, ми перейшли на тему смерті. Я тоді злапав себе на думці, що тільки дуже волелюбна людина може отак легко жартувати на тему смерті. І усвідомлено, артикульовано говорити про те, що ти залишиш після себе по смерті. Я не мав твердого і чіткого уявлення, що я можу і що я хочу залишити по собі, якщо я піду з життя: або просто зараз, або за тридцять років. Набока і Кривенко – вони були розумніші і досвідченіші за мене. Вони говорили чітко і говорили про те, що залишиться після них, якщо вони, не дай Боже, з життя підуть. І ця фотографія нас трьох – вона дивним чином не збереглася. Коли я за нею похопився, то її не було вже ні на комп’ютері, ні у мене на стіні. І тоді я подумав, що це, напевно, так значитиме для мене, що я ще не готовий так, як вони, визначитися, що я залишу по собі після смерті. А вміння думати про те, що ти залишаєш по собі нащадкам – це теж вияв внутрішньої вільності людини, що є взірцем свободи у буденному житті.

Довідка IA ZIK

Олександр Кривенко (1963-2003) український журналіст, публіцист, редактор, політичний і громадський діяч. Народився у Львов. Організатор і редактор самвидавчої газети «Поступ», головний редактор газети «Post-Поступ», головний редактор щотижневого журналу «Політика і культура» (ПіК). Активний учасник громадського руху опору «За правду». Загинув у віці 39-ти років 9 квітня 2003 року вночі о 2:20 в автокатастрофі на трасі Київ-Чернігів-Нові Яриловичі, повертаючись після поминок за загиблим попереднього дня в Іраку відомим українським телеоператором Тарасом Процюком.

Записала Василина Думан,
IA ZIK

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-02-18 22:41 :56