live
Новини » Газета ZIK 1297

Італійська трагедія

загрузка...
загрузка...

Німці перетворили Львів на місце масових страт своїх же колишніх союзників

Друга світова війна складалася з безлічі трагічних подій. Через маніакальні ідеї кількох європейських лідерів страждали всі народи – і ті, хто нападав, і ті, хто захищався. Специфічним у своїй трагедії є італійський люд, одна зі страшних сторінок історії якого пов’язана зі Львовом.

Ще зі шкільних підручників усім відомо, що італійці на чолі зі своїм лідером дуче Муссоліні були вірними соратниками гітлерівської Німеччини. Та й фашистами були саме італійці, на відміну від німецьких націонал-соціалістів. Вони вступили у війну, прагнучи продовжити войовничі традиції Великої римської імперії.

Та невдовзі їх запал згас. Вони почали розуміти, що в результаті війни великою по-справжньому залишиться лише арійська німецька нація. І коли на Сицилії висадилися союзники, то Італія вийшла з війни. Німці створили нове маріонеткове фашистське правління, та більшість армії відмовилася йому підпорядковуватись. А в 1943 році це означало, що вони – зрадники братнього німецького народу. Відповідно, їх треба було або схилити на свій бік, або знищити.

У Львові на вулиці Коперника розташувалася команда тилу італійського гарнізону «Командо ретрове дель ест». Львів був крупним транзитним пунктом на дорозі з Італії на Східний фронт. Через місто перекидали військові з’єднання з берегів Середземного моря на Волгу, і цілком природним було створення тут такого перевалочного пункту італійського військового командування.

«Влітку 1942 року у Львові стояла ціла моторизована дивізія італійської армії, надовго затрималися тут разом із німецькими частинами й інші великі з’єднання італійців, що прямували на формування й на відпочинок», – писали в тодішніх італійських газетах.

Насправді армія Італії була слабкою та погано організованою. Воювати з напівфеодальними колоніями в Африці – це одне, а вести тривалу військову кампанію в Європі – зовсім інше. До того ж італійці мусили виконувати накази німецького командування, яке нерідко використовувало їх на найскладніших ділянках фронту. Та ще й ставлення до них із боку гітлерівців давало зрозуміти, що вони партнери ситуативні – в разі загальної перемоги усі преференції опиняться в руках німців.

Тому серед військових визріли чіткі антифашистські настрої – навіщо нащадкам Великого Риму воювати за Велику Німеччину? Створену німцями маріонеткову італійську державу Республіка Сало підтримували одиниці.

Після капітуляції армії Муссоліні 30 вересня 1943 року вийшов наказ вермахту про інтернування та розстріл італійських військових, які відмовилися співпрацювати з німцями. Гітлерівці запропонували італійським солдатам та офіцерам присягнути на вірність Німеччині і продовжувати воювати. Лише близько 30 осіб погодилися на співпрацю, решта військових відмовились це зробити. Вони вимагали, щоб їх терміново скерували на батьківщину. Натомість їх відправили у концтабори системи «Шталаг» на львівській Цитаделі та поблизу Рави-Руської. 

«Було арештовано 2000 італійців. Серед них було п’ять генералів і сорок п’ять офіцерів», – згадує Ніна Петрушкова, котра працювала тоді в команді тилу італійців. «Німці привозили італійців також з інших місць. Ці солдати поводилися вже як полонені, усвідомлюючи, що їх везуть на страту», – згадував 1944 року львів’янин Адольф Кунц.

Ось як пам’ятає колону італійських військовополонених, що відправлялись у рава-руський концтабір, колишній львів’янин Владислав Солек: «Неголені лиця італійців були дуже сумними, а очі висловлювали страждання. Однак трималися вони прямо і йшли розміреним кроком, несучи в руках валізи або скатки. Колону оточували озброєні автоматами есесівці». 

Уздовж вулиці людей не було, однак раз у раз із вікон будинків чи з брам під’їздів їх мешканці кидали знеможеним солдатам хліб чи іншу їжу. Якщо дарунок спіймали відразу, то німці не реагували. Однак коли окраєць падав і на нього відразу ж накидалися кілька голодних італійців, есесівці нападали і нещадно били тих, хто порушив порядок. Колона рухалася вулицею Жовківською до станції Підзамче.

Рава-руський концтабір був сумновідомий своїм жорстоким режимом утримання, що полягав у вкрай обмеженому постачанні водою. Двічі на день до єдиного крана вишиковувалася величезна черга. До типового для таборів голоду тут додавалась і постійна спрага.

У львівському концтаборі на Цитаделі італійські в’язні замінили французів. Якщо до останніх було ставлення як до військовополонених, переможених у відкритій війні, то італійців сприймали як зрадників і дезертирів. Їхнє утримання було мало подібне до людського існування. До них не допускали делегатів Червоного хреста, їм не надавали медичної допомоги, вони не отримували передач від родичів, перебували тут, очікуючи смерті. 

Колишня мешканка прилеглого до Цитаделі будинку Розалія Глущак згадує: «Одного разу з балкону будинку я побачила на території табору велику групу італійських військовослужбовців і їх ксьондза, одягнутого в чорне, який проводив обряд богослужіння. Італійці стояли з непокритими головами та разом із ксьондзом молилися. До нас долітали окремі слова молитви – “Мадонна” і “святий Антоній”. Хтось сказав, що італійці моляться перед своїм розстрілом». До Святого Антонія їх і повезли.

Основним місцем для розправи над відступниками від ідей Третього рейху обрали горішній Личаків. Відразу за костелом Святого Антонія починалися піщані кар’єри, оточені деревами, що тягнулись аж до Лисиничів. Тоді це місце називалося Пісковня. Зараз цією місцевістю проходять вулиці Крип’якевича та Піскова.

Адольф Кунц згадує, що напередодні сюди приїздив офіцер гестапо і показував місце, де копати ями. Наступного дня, десь о п’ятій ранку, вантажівками привозили полонених. «Вони сиділи на підлозі причепа, їхні голови мали бути низько опущеними. Іншим разом частина лежала вниз лицем на долівці, а решта тримала руки за головами. Одягнуті вони були в мундири попелясто-голубого кольору».

Вони викопували ями або рови, в яких і знаходили свою смерть. «Десять-п’ятнадцять осіб підходили до викопаної ями вже без одягу, голими, ставали на коліна, заклавши руки за голови. Їх убивали пострілами в потилицю. Коли їхні тіла падали в яму, підходила чергова група приречених. Місце страти було оточене гестапівцями і поліцією».

Страти тривали близько двох місяців. Колишній львів’янин Владислав Вебер закарбував у своїх дитячих спогадах, що «після розстрілів по ярах між лисинецькими пагорбами стікала кров».

Коли німці відходили зі Львова, то намагалися знищити докази своїх злочинів. Вони створили зондеркоманду з євреїв Янівського концтабору, котрі викопували напівзотлілі трупи, складали їх на стоси дров, обливали бензином і палили. «Хмара страшного диму, велика, як над заводом, піднімалась поверх будинків». Інший свідок цих подій писав: «Коли в мій бік дув вітер, я чув запах диму, що піднімався з кар’єрів, – це був жахливий чад від палаючих тіл і волосся».

Після спалення територію розрівнювали і засаджували деревами. Уже через кілька років на цьому місці зеленів садок чи гайок.

Італійських офіцерів розстріляли в їх же казармах поблизу Головної пошти, з яких на початку війни, за спогадами Лариси Крушельницької, було «завжди чути італійську мову та веселий сміх». Тепер їм було не до сміху. 

Згадує робітниця пошти того часу Марія Хомко: «Несподівано з’явились гестапівці і наказали йти до казарм італійців біля Цитаделі. Там я побачила вишикуваних шеренгою італійських офіцерів. Німці забрали їхні документи й уважно перевіряли. Потім запропонували положити на стіл гроші, годинники, зняти з шиї золоті ланцюжки з хрестиками і медальйонами. Наказали окремо скласти взуття. Далі німці почали приставляти пістолети і холоднокровно вбивати кожного пострілом у голову. В іншому місці гітлерівці розстрілювали італійських солдатів. Усі трупи завантажили на машину й вивезли. Мені ж було наказано змивати з підлоги кров італійців».

Окрім Цитаделі та Личакова, італійських солдатів розстрілювали на Погулянці, в лисинецькому лісі й поблизу села Малі Кривчиці.

Відразу після війни було створено комісію із розслідування злочинів фашистів. У висновках її роботи, зокрема, йшлося і про масові страти італійців у Львові. Результати розслідування облетіли весь світ під назвою «Львівська справа». Попри явні докази, італійська влада ще кілька десятиліть відмовлялася вірити, що німці так жорстоко розправлялися зі своїми колишніми союзниками.

«Одного дощового холодного дня у грудні 1999 року до Львова приїхали близько тридцяти гостей із сонячної Італії. Це не була чергова туристична група чи якась делегація. Замість того, щоби блукати вулицями і фотографувати пам’ятки древньої столиці Галичини, вони найняли кілька мікроавтобусів, купили квіти і подалися на околиці Львова. Тут у місцевих лісках і піщаниках італійці просто розкидали квіти по землі...» – писала 30 грудня 1999 року газета «Факти».

Богдан Білан
газета ZIK
№18 (10 травня 2012р.)

Loading...
Loading...
Loading...