четвер, 12 квітня, 2012, 11:55 Газета ZIK
Дві війни, кінець світу й решта «дурничок»

Львів’янин Теодор Фурта, котрий пережив дві світові війни, у розмові з оглядачем тижневика ZIK Антоном Борковським підбив підсумки свого життя, розповівши про «визволення» корів, як чоботи йому врятували життя і чим скрипка ліпша від пістолета.

Коли почалася Перша світова, мав я близько п’яти років. Мешкали за кілька кілометрів від Львова, у Великому Дорошеві. Батько поїхав на фронт, але, на щастя, повернувся. Коли над селом пролітав літак, люди попервах вклякали, а я міцно тримався за мамину спідницю. Ми тоді пережили й епідемію холери, за добу в околицях померло 18 людей. Одна надія була на ксьондза – він сказав їсти часник і ним натирати обличчя, руки. Після цього люди не мерли, хоча тяжко сказати, що нас урятувало. Після холери пролетіла сарана – аж сонце заступила. Люди підібрали кілька комах, роздивлялися їх – і все переживали, чи то, бува, не йде до кінця світу (сміється. – ZIK).

Я був дев’ятою дитиною. Мати померла від тифу. Коли мені виповнилося 15 років, батько віддав мене до жида вчитися на шевця. У нього я вісім чи дев’ять років вчився і працював – то воду принесу, до дрова, підсобляв у крамниці. Потім ходив до технікуму. Звідтам пішов до війська. Перед Другою світовою війною поляки з українцями жили у згоді, що б там хто не казав. Вар’яти були і тоді, але вони є й зараз. Принцип такий: ми тримаємося свого, а ви – свого. Але разом товаришували, женилися, на гостини ходили, хіба церковні свята мали нарізно. Як були українські фестини, то польські поліціянти шапки знімали. Те, що церкви і костели по війні переділили, не біда – головне, що зберегли.Бо і костел, і церква однаково гниють, коли стоять порожні. Час усе по місцях розставить. 

Андрея Шептицького у 1930-х бачив зблизька, хоча руки йому не цілував. Він був дуже високого зросту, накульгував. Людей на проповіді була хмара – кого повсюдно любили, то це його. Шкода, що зараз його призабули, навіть пам’ятника не поставлять. Ця нелюбов іще від більшовиків тягнеться – дуже він їх ганьбив. 

У Львові були симпатики і Петлюри, і Пілсудського, той настрій відбився у пісні «Як ми од Варшави до Санкт-Петересбурга за москалями марш, марш, марш». Але більшість людей жила за іншим принципом: «Войско ідзє, банда гра, над святом свіста бат, а я собі файдам на цалюський свят. Бо пожондек мусі биць, хоч нема цо з’єсть, а я пояде до Єгипту, бо мам вшисткіх ґдзєсь» («Військо йде, оркестр грає, над світом свище батіг, а я срати хтів на увесь світ. Бо порядок має бути, і хоч нема що з’їсти, але я поїду до Єгипту, бо маю усіх десь. – ZIK). 

Антисемітизм у Львові був. Але у сварках жиди переважно вигравали. Якось жид застрелив польського урядника й мали його судити, то суддю просто підкупили. 

ОУН трималася дуже скритно, берегли таємницю, зібрання проводили приховано і на вулиці особливо не пхалися. Потужно організувалися бандерівці по війні. Просочувалися між військами – то там офіцера вбили, то там. Рядових майже не чіпали. Подібне з АК. Я до тих організацій не тягнувся – війни мені і без них вистачило. У моєму селі партизанів, на щастя, не було – там, де нема лісу, нема і партизанів. 

Батяром я не був, але з батярами мався добре – морди тоді били фест. Яка там ще романтика... Батяри не працювали – «п’єц завалився сам, а духовку продав і пропив». Бувало, що грабували. Їх лапали, відпускали – все, як зараз. Якось цілий будинок помордували і пограбували, а хто і з якої вини – холера його знає. Їхав Янкель, знайомий торговець кіньми, то його злапали і вбили. У міжвоєнний час була місцева музика, але повсюдно грали й американську – такий собі музичний інтернаціонал (сміється. – ZIK).

У 1939-му, коли напали німці, я вже мав 29 років. Пішов на фронт піхотинцем. «Наша піхота марширує в болоті, а кавалерія у шпорах – у злоті». Бої минули швидко. Німецька авіація так налітала, що ми й голови не могли підвести. Карабіни, коні, шаблі – а там літаки, потужна артилерія… Що й скажеш. Наших у тих боях за Варшавою полягло 50 тисяч, хоча і 10 тисяч німців ми забрали. Це я потім у полоні в німецькій стінгазеті прочитав. Як живим лишився, і не знаю. Оглядатися часу не було. Вдень ми намагалися залягти по лісах, а вночі йшли до своїх, тільки от куди йти, не знали. Багато тоді людей загинуло, так багато, що ліпше про то не думати. Під своєю орудою я мав 12 жовнірів. Прийшли ми в Тарчин, а там тільки коні бігають без вершників, стоять вози з амуніцією, а людей нема. Ми два дні ніц не їли. Нас місцевий завів через чорний хід до закритої крамниці – там переляканий жид. Йому трохи відпустило, як побачив, що це не німці. Харчів не було, тільки краківський шоколад П’ясецького. Ми розібрали по дві шоколадки, я дав йому срібну десятку. Він не взяв. Пішов я околиці перевірити. Почув, як одна місцева крикнула до іншої, що взяла німця на нічліг, тож серед ночі ми звідтам пішли. Заночували у скирті сіна.

Німці все одно нас узяли – оточили, «хенде хох». Карабіни ми скинули, я німецьку знав, тож німець і каже: «Війну закінчено, йдіть до містечка Кальварії, вас там розпустять по домівках. Тут не крутіться, бо переб’ють». Ага, відпустили… Пошикували нас у Кальварії колоною по п’ятеро, довжиною вийшло понад кілометр. Попередили: хто впаде – того пристрелять. Йти було 30 кілометрів. Молоді йшли, а старі сідали на дорогу. Але їх не розстрілювали, а садили на підводи. Привезли нас до Груйця, мур метрів шість заввишки, склом обтиканий. Ми входили, а хвіст колони був такий довгий, що можна ним було обмотати усе село два чи три рази. 

Довго нас водили, поки пригнали до Німеччини. Почали розбирати до роботи, кого куди. 140 людей, і мене разом з ними, відправили до садиби графа Мольтке – дивився я там за дикими козами. Потім забрали на будову шосе. Найстрашніше закінчилося, коли відвезли мене до Руляндштаду. Перейшли через місто до великої шевської фірми, городяни дивляться на мене як на звіра – я у польській формі був. Старий німець-конвоїр аж крикнув: «Чого роти порозкривали? Хлоп як хлоп, така ж людина, як ми!» Господар дозволив лишитись, аби не жив у бараках під арештом. Помився, господиня дала чисту спецівку. Хто не знає, що таке довго не митися, той мене не зрозуміє. Добрі там були люди. Там я був із 1939-го аж по 1942 рік. Діти власника фірми до мене досі пишуть, навіть бандеролі висилають. 

До Львова я повернувся – господар відпустив до родини у відпустку. У 1943 році оженився. Ремесло маю, німецьку знаю, голов­не – на волі. Коли прийшли більшовики до Львова, нарід дуже засмутився. Було страшно, але люди швидко до всього звикають. Хоча перший рік був найстрашніший – «і заплакала Матір Божа», казали, що накрило світ московською тьмою.

У селі Кийовці був такий собі рів на в’їзді і через нього дощатий місток. Береги круті. Вночі до села заїде машина, завантажить кілька корів – і повезе до Львова, а потім пояснюють, що «то бандери забрали». Таке було не раз і не два. Люди з того були дуже незадоволені. Якось вони заїхали, а люди дошки з місточка хутко розібрали – і зчинили ґвалт. Тамті до виїзду, а мосту нема. Пізніше прийшла комісія – два рускіх лейтенанти, майор і шофер, – з тамтої ж машини! Так-то вони нас звільняли. 

Зброю по війні підбирали, ховали, хто для чого. Все так не буде – думав я, але зброї не брав. Я був на війні – знав, що й до чого. Ліпше на скрипці грати. Мене ще перед війною жид навчив, то я досі граю. 

Не арештували мене дивом. У Львові рускій офіцер на прізвище Птухін, якому я чоботи зробив, порадив: «Ніколи не зізнавайся, що був у Німеччині, – здохнеш із голоду на Сибіру. Нікому не кажи!» Я йому подякував, так і зробив.

Чоботи я робив навіть обкомівцю, хоча у Львові було кілька тисяч шевців. Увечері прийшов сержант із МДБ і каже, щоби на завтра я був готовий – поголений і чисто вбраний. В обкомі було кілька пунктів охорони, а начальник сидів на третьому поверсі. Після того, як я йому ноги заміряв, вийшли ми з гебістом на площу Ринок до якоїсь кнайпи, взяли горілки, ковбаси і хліба. Випили. Але я ставив, не він!

При «Львівгазі» я записався у хор, було нас там 40 осіб. Директор навіть диригента найняв. «Партію я славлю, партію велику, за те, що щастя, волю нам дала» (сміється. – ZIK). Мені навіть помешкання дали – «Он хорошо пойот». І до Києва їздили – так партію хвалили. Ну, що зробиш – така вже доля артиста (сміється. – ZIK). У партії не був. Приглядався до комуністів, думав, може, вони щось добре принесуть. Але де там – суцільна убогість.

Усе зараз якось закручено – уряд і не український, і не більшовицький, і не польський, людей грабують, порядку нема. За війни у Німеччині ладу було більше. У Польщі чомусь порядок є, а в нас ні. Мовчить навіть Церква. У них тіко одна порада: «Молися й поклони бий», – а як уряду щось сказати, то ні. Я хотів би нашим священикам нагадати про такого собі ксьондза Попелюшка, котрого замордували комуністи у 1980-х, бо він підтримував «Солідарність». 

Як треба жити, не скажу – у кожного своя совість і свій шлях. Хіба пораджу: не об’їдатися й дітей не розпещувати

Довідка:

Теодорові Фурті у березні виповнилося 102 роки. Народився у Великому Дорошеві під Львовом. Був відданий у науку до шевця-єврея, де вивчив ідиш. У Львові закінчив технікум. 

1939 року мобілізований до польського війська як резервіст. Потрапив у німецький полон. Працював на взуттєвій фірмі у місті Руланд (Німеччина). Після повернення до Львова у 1943 році працював шевцем, контролером на газзаводі, співав у хорі. Грає на скрипці й мандоліні, знає понад 300 пісень. Має троє дітей, четверо онуків і двоє правнуків. 

газета ZIK 14 (12 квітня 2012р.)


* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-07-22 07:33 :36