Новини » Суспільство 5 квітня, 2012, 17:59
Не важливо шукати, важливіше знаходити, – Мирослав Дочинець

Творча зустріч номінанта на Шевченківську премію прозаїка Мирослава Дочинця із львівськими читачами, яку модерував письменник і видавець Василь Габор, вихлюпнулася за рамки відведеного часу. Модератор уже зійшов з сцени, а зацікавлена аудиторія довго не відпускала улюбленого письменника, буквально атакуючи його запитаннями й бурхливо реагуючи на відповіді.

Присутній на зустрічі поет Ігор Калинець зізнався, що промовець захопив його зануренням у глибінь своїх творів, відкривши чимало потаємного. Родина Ігоря Калинця, і особливо його дружина Ірина, є залюбленою у роман «Вічник». «Ми зробили йому велику промоцію, телефонуючи своїм знайомим і повідомляючи про надзвичайний твір. Могли б навіть створити у Львові клуб шанувальників письменника Мирослава Дочинця, який вніс скільки свіжості в українську літературу. У сучасній літературі є багато бруду, чогось недоброго й не чистого. А тут – світле, гарне, глибоке, філософське, чому я дуже подивляю. Він один із небагатьох письменників, який має не тільки читача, а й покупця книжок, що може позволити собі жити суто із художньої творчості. «Вічник» читається на одному подиху! Тепер я читаю «Криничара» вже поволі й подивляю знанням автора про фахові історичні речі. Ці глибокі знання вражають, не кажучи вже про філософію в тих книжках. Це щось фантастичне! Мирослав Дочинець є зараз одним із найвідоміших українських письменників, і це заслужено. Для львів’ян ця зустріч була важливою, хоча на ній мало було письменників. Можливо, вони бояться конкурента. Хотів, щоб і автор цих глибоких романів не залишився згірченим від спілкування з львів’янами. Бажаю йому натхнення на наступні твори. Вірю, що їх іще буде багато, бо Мирослав Дочинець не поважний і статечний, а молодий чоловік, перед яким усе попереду».

Тож пропонуємо до уваги читачів IA ZIK деякі з думок, що їх Мирослав Дочинець висловив перед автограф-сесією у Львові. Репрезентуючи свій новий роман «Криничар».

Про читачів

У нас зараз непогана література. Але в нас неякісний читач, ми втратили читача за 20 років. І цим не треба перейматися, посипаючи голову попелом. Колись ми були найбільш читаючою нацією, тому що життя не пропонувало нічого іншого, людина приходила з роботи на кухню, робила ріденьку вечерю і що мала робити? Дивитися програму «Час»? Машини нема, шматка землі чи дачі нема, путівки закордон нема, бізнесу – взагалі смішно слухати. То що лишалося? Брати книжку і читати. Це культивувалося, книжка була найкращим подарунком. До речі, це вже зараз вертається – книгу купують на подарунок. Але читач якісний, потужний десь пропав. Хоча у цілому світі – читачів на вагу золота. Їх треба цінувати, ними треба дорожити. І не робити великої проблеми. Бо кожен обирає те, що він вибирає. Якщо від читання у вас світяться очі, вам хочеться читати, це ваше благо. Я за вас радий!

Про критику

Жінка-прокурор написала із Турки на електронку: «Прочитала вашого «Вічника» і плакала-палакала-плакала, і не знаю чому…». Я також не знаю, чи це критика. Інша дівчинка-бібліотекар каже: «прочитала «Вічника» і тепер я розумію, якого чоловіка треба шукати». Ну, навряд чи діда Ворона вона в женихи хоче, але щось мабуть їй відкрилося. Це критика? Я вже колись казав, що література – це вино, а критика – оцет. Критик – це той же читач, один прочитав так, а інший – так, це їхні проблеми. Не думаю, що я людина настільки помислива чи незріла, щоб оглядатися на критику. Я пишу не для когось, навіть – вибачте, якщо це вас образить – не для читачів такої чи такої категорії, а для себе. Я можу собі це дозволити. Найбільший критик це все таки я, коли це пропускаю у друк. Колись такий дуже сильний критик Григорій Штонь написав критику на мене, мені було цікаво прочитати. Хоча я не зрозумів, що він тим хотів сказати. Він, мабуть, сам втішався еквілібристикою висловлювань. Першу книжку, яку я видавав, він як рецензент зарубав. Це було ще в далеку комуністичну епоху. Тоді так практикувалося, щоб поставити на місце якогось молоденького автора, щоб не дуже виривався. Критика, як казав Брежнєв, не шоколад, щоб її любити. Вартісної і якісної критики у нас немає. 90 відсотків критики, це коли письменник пише на письменника або просто замовляють видавництва, які мають можливість заплати газетам чи підкупити автора. Просто нема сенсу людині випендрюватися і викладатися на велику рецензію, бо це ж треба прочитати, осмислити, подати елегантно, солідно, зі знанням справи. Тому наша критика поверхнева, слаба, ніяка. Шкода, на жаль. Тому найкраща критика – це відгуки читачів. Читач читає. І в цьому сенс нашої письменницької роботи й моєї зокрема. Якщо це читають, то треба писати.

Про книжки й письменництво

Своїх книжок я не лічу, мені це нецікаво. Чи це книга чи не книга – пишу, бо пишеться, бо не можу не писати. Письменництво – це абсолютно непланове господарство. Про плани також не люблю говорити, бо як кажуть, коли хочеш розсмішити Бога, то розкажи про свої плани. Планів нема. Це все само визріє, вибухне. Якщо сперматозоїд знайде свою яйцеклітину, то воно народиться, хочеш ти того чи не хочеш. Мене запитують, коли я встигаю писати, бо ж начебто займаються ділом, маю сім’ю, мотаюся. Але я можу писати на коліні, у поїзді, коли їду, на підвіконні. Як казав Чехов, ладен писати на підвіконні, аби лишень мене друкували. Це якийсь, мабуть, таємничий процес і до кінця незбагненний. Якщо це зерно в тобі посіяне, то мабуть, йому треба народитися. А вже як там воно народиться, то на це кожен має свій хист, свої прийоми, свої хитрощі, щоб читача повести далі,ніж за 30-ту сторінку. Я читаю до 30-ої сторінки. А далі, вже дуже часто не читаю, бо для чого себе силувати. Але люблю перечитувати окремих авторів з року в рік, багатотомні зібрання, закінчую останній том і знову беру до рук перший. Для мене це якийсь живлющий розчин. Зараз після «Криничара» я вже приміряюся до іншої книги, хоча до кінця її не знаю: як і про що вона буде. Закінчення ніколи мені не відоме наперед. Але я вже знаю, чим вона буде пахнути. Аромат книги, повірте мені, чимало важить. Якщо я знаю тональність книги і знаю її тембр, звучання, внутрішній дух, – то це не мало для того, щоб вона десь і колись з’явилася. Усі мої романи – метафори. Кожна книжка несе в собі якусь сконцентровану метафору. «Лис у винограднику» – це людина і рід, родина. «Вічник» – це людина і природа, людина і вічність. Вічність це рівень нашої внутрішньої природи на рівні інстинкту. Мисляча людина рано чи пізно приходить до моторошної ситуації із замисленням про те, що далі. Вічник доходить до того, що вмирущості нема. Ми не належимо собі, душа нам подарована і про неї піклуються, і її порятують. «Криничар» – це людина і справа життя. Як казав Григорій Сковорода – «сродноє дєло». Це дуже потужний термін, який мені надзвичайно подобається. Це те, що нас тримає, веде, те, що ми залишаємо після себе, це служіння. Я б просто сказав, це книжка про Служіння з великої букви, про людину, яка служить до кінця свого життя, у цьому подвиг наш – просто служити.

Хочеться написати книжку про людину і подвиг. Причому подвиг в сенсі того, що переможець не дістає нічого. А дістає людство, світ. Є в мене дуже гарний матеріал на цю тему, надзвичайно цікавий. Хочеться написати книгу про стихію фольклору, Карпатського етнічного багатства, стихію культурництва. Але це не значить, що така книжка появиться, бо починаєш робити одне, а виходить щось зовсім інше. Наприклад «Вічник» просто відбрунькувався від іншого твору. Письменництво – дуже інтимні процеси, якими я сам не керую. Воно само кличе, і якщо судиться йому бути, то буде. Слово нам дано згори, тому слід намагатися бути хоч тінню подоби того предковічного Слова, і ставитися до цього слід дуже відповідально. Як казав Гоголь, література – це схима. Коли в неї зайшов, то виходити тяжко. Процес затягує. Останнім часом літературою можна дуже добре прогодувати не тільки себе, а й сім’ю. Я ще не усвідомив свою місію. Пишу, бо чую внутрішній поклик і потребу. Мудрець Сальвадор Далі казав, що він не шукає, він знаходить, і що мистецтво його випрямляє. І я, пишучи, виправляю сам себе, дотягуюся до недосяжного, до кращого, потужнішого, духовного. Письмо – досягнення до мрії. Зловити образ не вдасться ніколи нікому. Тому що, коли ти тільки доходиш до якогось розуміння мистецтва чи літератури, Творець просто міняє замок. І ти знову залишаєшся ніким і нічим, голим, босим. Доводиться вкотре розпочинати з нуля, але як ефемерна мрія веде, у тобі живе сподівання не те, що вдасться сказати щось нове, що ти щось відкриєш і донесеш іншим. Але це не місія. Місія була у святого Павла, це, до речі, мій улюблений прозаїк. Письмо, насамперед школа для мене самого. Є книжки, які пишуться усе життя, а є такі, що й за півроку-рік. Але механічне писання – це одне, а виношування... Накопичення, назбирування – зовсім інший. Це безтерміновий процес.

Про гроші й олігархів

Ви думаєте, що Балога радий тим своїм грошам? Він їм не радий. Думаєте, у нього кожен день оборот на мільйон зростає тому, що йому на щось не вистачає? Ні! Гроші керують ним, він просто мусить підпорядковуватися. Це також служба, служіння. І не треба боятися цих олігархів, мовляв, вони Україну нищать і розкрадають. Ні! На них тримається Україна та економіка. На них, які щось роблять. 10-11 відсотків роблять. А 90 відсотків просто споживають ці блага. Така статистика. І не треба більшого, просто не заважати їм. Не треба відвертатися від них, не треба їх помічати. Дайте їм спокій. Гроші самі знайдуть собі дорогу і вони зроблять усе, й інтелігенцію піднімуть! У бідних немає бога голодних. Я не кажу про остаточну правду, але це процеси, які від нас не залежать. Звідки з’явилися олігархи? Хто вам завадив щось приватизувати? Значить, ті, хто це зробив, виявилися сильнішими. Усі починали однаково. Що в Америці, що в нас. Якщо вони купують мої книги і читають, то не такі вони пропащі, як ви про них думаєте. Наприклад, один з таких олігархів сказав, що книжка «Криничар», повинна бути надрукованою на папері, для виробництва котрого не було зрубано жодного дерева. Це папір з соломи, тому книжка легка й екологічна.

Що таке олігарх, ще треба розібратися. Чому ви настроєні проти олігархів? Балогу я знаю з пелюшок його економічної діяльності. Перше інтерв’ю із ним зробив я, – із нелегальним хлопчиком, який з Петьовкою, Крілем, депутатами… Не хвалю Балоги, він колись зруйнував мою газету повністю, і я змушений був писати книги й продавати їх. Але я його не критикую. Це чоловік на своєму місці, бо ви на його місці не зробили б того, що робить він. Казав Гоголь, що кожен із нас є там, де він повинен бути. Нехай Балога займається своїми справами. Він годує не тільки пів-Мукачева, а й пів-Закарпаття, даючи людям роботу. Він уже давно феодал. Але якщо він поставлений у такі умови, він це робить, використовуючи шанс. Його гроші працюють. Якщо ви посадите Хорошковського. То думаєте, що Україна заразу почне процвітати? Його місце моментально займуть інші. Олігархи керуються вищим, ніж політика, їм це не цікаво. Олігархи – освічені люди. Вони навчають своїх дітей у Кембриджі й Сорбоні. Не думайте, що вони виховують їх антиукраїнцями. У тих же Донецьку чи Одесі є сильні українські школи, де навчаються діти заможних батьків. Молоде покоління не всотало кримінальність, вони не будуть розділяти схід і захід за мовною ознакою, бо вони більш прагматики, вони незалежні, вони європейського мислення люди. Завтра ці діти повернуться в Україну і будуть її розбудовувати іще краще. Я дуже в це вірю і покладаю на них великі надії. Це люди діла. До речі, бабуся, яка продає редиску, і той, хто продає газ, – вони всі підприємці. Якась така жилка в людей підприємлива є, вона створює продукт і реалізує його, хіба що з різним розмахом. Як потрібна ця бабуся, так і олігарх потрібен на своєму місці. Ви ж знаєте, скільки корисного робить Ахметов, скільки він вкладає грошей у музеї. Це нормальне явище, культура повинна це використовувати. А пам’ятники вони самі собі поставлять. До речі, Ахметов казав, що вперше прийняв душ у 18 років, коли в якесь місто поїхав грати у футбол. Їм також не було спершу легко, не зразу їх хапнули мільйони. Якщо є таке суспільство феодально-мафіозно-демократичне (бо ж у нас все-таки якась демократія), значить, не вони самі з’явилися, а система породила їх. Питання стоїть глобальніше: як розвиватися цьому суспільству, щоб вони ділилися багатствами. Є олігархи і в Німеччині, й у Франції, але в нас громадськість не впливає на прийняття рішень. Тому таких, як у нас олігархів не потерпіли б французи й німці, це однозначно. Великою мірою вони народжені суспільством, тими. хто їх підживляє – а це ми з вами. Кажу це в першу чергу самокритично.

Про державну підтримку книговидання

Держава також може виробити мудрі й розумні механізми сприяння письменникам і книговиданню через стипендії, закупівлю літератури тощо – так, як це є на Заході. Але дайте гроші нашим письменникам, і вони половину проп’ють, хоча письменник без цього теж не письменник. У нас також йдуть гроші на підтримку літератури, але що видають? – альбоми з інкрустаціями за 300 гривень, щоб дарувати. А ж можуть закупити книжки місцевих авторів для бібліотек. І письменникам стане добре, й бібліотекам, і читачам. І процес піде. Найгірше, що в нас нема мережі популяризації книги. Виходить книжка в якомусь містечку, і завтра про неї повинна знати вся Україна. Це дуже просто. Зараз комп’ютерна доба. Кожна книгарня, бібліотека, фонд чи інша зацікавлена установа має мати відомості про нову книжку. Чи навіть не про ту книжку, що вже вийшла, а ще на стадії підготовки, щоб можна було замовити і цим самим сформувати тираж. Так працює книговидавнича справа в Швеції, Голландії, Данії. Дуже просто побудувати цю систему. Та в нас нема кому. Інтелігенція наша чомусь обходиться без цього. Значить, це їй не потрібно. Так само, як Україні не потрібні замінники дорогого газу, вона ще може справитися з такою ціною, бо має ресурс.

Про інтелігентність та інтелігенцію

Не думайте, що я про інтелігенцію висловлююся негативно. Я сам з інтелігентної сімї, стараюся бути інтелігентом. Хоча докладного, вичерпного й однозначного визначення інтелігенції нема, але Довлатов казав, що інтелігент – це людина, яка робить гадість, але без задоволення. От хто здійснив революцію? Інтелігенція! А Голодомор хто створив? Не інтелігенція? Може це дещо провокаційно звучить, але мене вчили, що журналіст має спровокувати аудиторію, щоб почути, що люди скажуть. Ви хочете чути тільки те, що ви хочете. Безумовно, що інтелігенція має високу місію у суспільстві. Але, на жаль, вона не виконує своєї місії. Зараз у залі зібралася інтелігенція, і вже по цьому можна судити, хто в нас читає, хто відвідує культурницькі заходи. Реалії такі, що інтелігенція зараз не має як себе виявити й виконати свою роль. Але хтось сказав, що письменник – це остання надія Бога на землі. Так само й інтелігент. Але інтелігент, який справді служить своїй нації, народу, культурі. Це для нього святе. Тільки завдяки таким людям відбувається поступ.

Про світло і легкість та учителів

Часто мені кажуть, що мої твори читаються легко. А це річ оманлива, бо насправді я пишу дуже важко. Пишу поволі, натужно, вимогливо. По кілька абзаців на день. Я перевертаю фразу, перетасовую слова, дивлюся на неї збоку, згори, знизу. Вона мусить грати.

Колись ми говорили із Чендеєм, коли я іще був неофітом, літератором-початківцем. Він повів мене в сад, зірвав виноград, подивився на нього на сонце, і замість того, щоб рецензувати мої новели, сказав: «Дивися, яка має бути проза. Як зі зернята у винограді. Вона має бути прозора, ясна, світла і щоб усередині зернятка світилася». Згодом я й у Гоголя причитав про те. Що проза повинна бути зернистою. Для мене важливо, щоб повітря було у рядках і між рядками, – це обов’язково. Тоді й читач відчуває це повітря, світло, прозорість. Це залежить від хисту і стилю. Так само мені не всі письменники підходять. От Булгакова я читати не буду, бо це не моє, достоєвщина – не моє, хоча я не применшую його як титана, але там нема стилю. Мені близькі Паустовський, Бунін. Його «Темні алеї» просто світяться! Я росту, міняюся щосім років на клітинному рівні, відповідно змінюються й уподобання. От львівська школа для мене має дуже високий авторитет. Ірина Вільде! Зразкова Ніна Бічуя, її новелістика. Новелістика покійного Павла Федюка – сила! Далеко не все в нього таке образне, – з десяток новел, але цього досить. Наприклад, Проспер Меріме написав 20 новел за 70 років, і нічого – він класик! І Федюк не пропив таланту, залишивши прекрасні твори, які увійшли в літературу. «Отчий світильник» Федоріва, – про інше не говоритимемо, але то хороша річ, хоч Шевченківську премію йому дали зовсім не за цей роман. Содомора – цілий материк, конгломерат, у якому поєднано і літературу, і класицизм, і філософію, й мудрість. От Ліна Костенко теж ніби прозу пише, але я не бачу там прози. Марія Матіос – добротна письменниця, але це не моя естетика. Василь Портяк, хоч може й не такий відомий, але це мій письменник, до речі, розпочинав він у Львові, з публікації у «Жовтні», його помітив Іваничук, і він видав кілька книжок доброї новелістики. Кость Москалець теж своє становлення пережив у Львові. Зріла письменниця, яка ще далеко не вичерпала свого потенціалу, Галина Пагутяк, хоча вона також не моя письменниця, не з близькою мені естетикою побудови прози. Забужко мені ближча. Шкляр – це моє! Це стиліст огранення кристалу. Для мене книга не просто книга, проза має мати кристалічну решітку. Щоб відкрити книжку на будь-якій сторінці й читати із задоволенням. Тут більше, ніж цікавість. Талант має внутрішньо відчуття свіжості, радості. Фолкнер писав глибоко, але мене він не вражає, а от Гемінгвей –так! Коли у мене на душі сум’яття, беру «Старого і море» й з книги в мене сіється слово як вітаміни. Книга має помагати, дотягувати до божистого, бо ж слово нам для того дане.

Про натхнення й досвід

Літературу творить натхнення! Але муза – дама вередлива, вона рідко приходить, а потім по-англійськи йде, часто й назавжди. Та все одно книжка твориться із натхнення й досвіду, тої рутинної праці і прийомів та знання робити книжку. Письменник ніколи до кінця не буває щирим, як казав доктор Хаус, усі брешуть, а письменник найбільше! Нема художньої літератури без вигадки, найбільше правди у художній вигадці. Така основа художнього творення. Василь Стефаник вважав літературу комедіантством і брехнею, він знав, що каже, бо мав на це право. Література – велика ілюзія. То ж який період для творчості кращий, молодість чи зрілість? Якби молодість знала, а старість могла! Коли б це поєднати можна було, але воно ніколи не поєднається. Для прозаїка період зрілості кращий не тому, що ти краще щось знаєш (досвід часто гіркий і це заважає, у великому знанні – велика скорбота), а тому, що в тебе з’являється внутрішня свобода. А це основне! Іван Бунін радив бути вільним у творчості, і тоді буде вільніше дихати. Творчість – якоюсь мірою гра, це вільне дихання, це звільнення від чогось. Уже не боюся оглядатися на когось, можу сам собі щось сказати. Ріка часу минає, залишаючи золоті крупинки.

Про сучасні масмедії

Зараз у журналістиці дуже багато синтетики. Нас не так вчили. Нас робили живими журналістами, які вміли писати про будь-що і будь-скільки у будь-який час. Ми йшли брати вранці інтерв’ю у доярки, і треба, щоб воно було цікавим, потім ішли на звітно-виборні комсомольські збори, увечері давали якийсь репортаж з події. Уночі всі описували. Щоб вранці подати. А наступного дня все починалося знову. Зараз молодь цього нічого не робить, усе бере з Інтернету. Журналістика зараз динамічна, досить унітарна, але вона не жива, бо позбавлена духу. Газета засушує мозок, а книга його освіжає. Я зараз так думаю, хоча починав писати як журналіст. Але цей бур’ян із себе я вирвав і викинув тому, що це заважає. Я взяв лише для себе найраціональніше й найпотрібніше: побудову фрази, яка повинна бути простою, чіткою, ясною. Культивую конкретику й динаміку розповіді. Читача треба захопити й тягнути далі. Заголовки навчився робити. Бо ж дехто книгу не може написати, бо не має назви. Я назви придумую швидко, потім навіть книгу не пишу. Коли можеш цього не робити, то його справді краще не зробити. Коли берешся за літературу, мусиш спершу спитати себе, для чого, чи треба це робити. Писати, мучитися, потім шукати спонсора, щоб видати. А коли видаси ті 500 примірників, то що з ними робити. Це каторга. Це все я пройшов.

Про русинство й українство

Колись в гумористичній анкеті було таке означення національності: українізований русин, який не піддався русифікації. Русинів слід розділяти на етнічних та політичних. Франко русин, ми всі з Русі. Я з мамою говорю на русинській мові. Це мова, на якій я виріс. Читайте мої книги. Там є достатньо діалектних слів. І це плюс моїм книжкам, Вічник просто не може говорити літературною мовою, як у Черкасах, Житомирі чи у Києві говорять. Це етнічно-національно-психологічні речі, які впливають. Після навчання у Львові я вернувся на Закарпаття, бо кращого краю просто нема для мене. У Львові в той час, а це 1982 рік, була не найкраща обстановка. Я не відчував тут особливого комфорту, мене позбавляли гуртожитку й стипендії. Хоч я навчався дуже добре, майже на відмінно. Це наклало відбиток те, що мій батько був політично репресований, відсидів на Колимі. Тож Львів був не найкращим містом, де можна було продовжувати кар’єру, тому пішов робити своє діло туди, де народився. Ворон же каже, що квітка росте найкраще там, де посіяна.

Ми є русини, а політики, які з цього живуть, роздмухують маленькі географічно-політичні вогнища. Але це жменька людей. Вона така безбарвна, не потужна на Закарпатті, так що чогось боятися абсолютно не треба. Їх підживлює Росія та мадярони їх сильно підтримують, Російська православна церква. Це один із елементів розхитування стабільності. Але молоді – вони не мають і реальної сили так само. Більшості закарпатців ця тема зовсім не цікава. Це такі дідки, підтоптані інтелігенти не зрозуміло якого напрямку. Вони тусуються собі, влаштовують якісь фестивалі, це така декоративна громадська діяльність. Нехай вона буде, вона не заважає нікому. Вони депутати, лікарі, журналісти. Їм приємно себе з апломбом позиціонувати як русинів. Усюди в Європі русини визнані, хоч їх не підтримують матеріально й політично. Русини хочуть офіційного визнання на державному рівні, але в нас цього чомусь бояться. Якби Київ провадив мудрішу політику, то влаштував би їм у столиці фестиваль, щоб вони в концертному залі «Україна» показали русинську культуру, пісні, танці. Була б іще одна гарна барвиста стьожка у вінок України.

Про єврейство і духовність

У книжці «Криничар» сильна єврейська лінія. Мукачеве було колись на 70 відсотків єврейським. Від цього нікуди не дінешся. І галицькі містечка також були єврейськими на Львівщині. Євреї селилися тут, бо знали, де живе середовище, в якому можна поживитися, де є люди, з яких можна робити, що хочеш, де інтелігенція спить. Вони багато чого навчили хлопчика, який потім став Криничаром. Один єврей побачив хлопчика, який жив у собачій буді й ліпив із глини гроші. Це йому сподобалося, і він запропонував продати йому ці глиняні гроші, бо не міг пропустити людину, яка думає про гроші й прагне чогось досягнути у світі. Визискуючи, він навчав його. Інший єврей (хороший олігарх) побачив мою книжку і запропонував її видати на папері з соломи, вони видавали на такому посібник для равинів. А в Україні солому скоріше спалять, ніж перероблять, хоча папір із соломи кращий. Легший, дешевший. На дотик він як жіноче тіло, благодатний і світиться вночі. Хоч я не вважаю, що папір – найкраща чеснота цієї книжки. Отож Криничар також став олігархом. Але він аскет. Людина, яка розуміє своє порятування у самообмеженні. Мудрому, сильному, потужному самообмеженні – духовному. Це людина з мистецьким поглядом на світ, яку життя неймовірно помордувало, вона зберегла свою душу, витончила її для Служіння. Українці багато чого хочуть. Скажімо, українських фільмів. Значить, треба знімати таке кіно, яке б повернуло вкладені гроші. От, зняли «Того, хто пройшов крізь вогонь», тепер хизуються й радіють, що досягли мільйона гривень касових зборів. А що таке мільйон гривень для олігарха? Та він на одну вечерю на інший материк поїде й витратить незрівнянно більше. Це наша примітивність і неспасенна убогість національна, культурна. Це просто смішно. У кіно тільки російські гроші, у нас нема в Україні грошей для вітчизняного кінематографу. А от як споживач Україна прекрасна, тому сюди й скидають різний непотріб серіалів. Там гроші крутяться, там автура, а робити щось на українському матеріалі – нікому то не потрібно. Скажімо, знайшлися люди, які захотіли зняти кіно за моєю книжкою «Лис у винограднику». Навіть прикинули скільки серій. Але там же дух Мукачевого, на ньому все тримається. Фільм розпадеться, якщо його дію перенести у Пензу чи Тамбов. І вони не знали, як зберегти той мукачівський дух. На що я сказав, щоб не зберігали. Нехай роблять своє, а я своє робитиму…

Записала Марта Гартен, спеціально для ІА ZIK

 

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-02-20 11:07 :32