Новини » Суспільство 15 березня, 2012, 18:43
Євген Сверстюк – про агентуру в політиці, фальшивих священиків і люстрацію

Багаторічний політв’язень і письменник Євген Сверстюк розповів про большевицький популізм Тимошенко, кримінальний склад та гру «по понятіях» Януковича, про парадокси «обласного націоналізму» і про те, що врятує Україну

Не виникає відчуття зневіри, що Ваші зусилля минули намарно? 

– Зневіра – один із хворобливих проявів життя і, до речі, один із великих гріхів. У кожного бувають різні летючі настрої, але людина не має морального права ділитися своєю зневірою. «Не додавай знесиленим журби», – написав із заслання Грабовський. З каторги, з Сибіру, він радить ситим людям в Україні, аби вони не писали віршів про зневіру! 

Як вдалося встояти у незримій війні, коли КДБ намагався Вас запресувати? 

– У подібні ігри треба грати, зважаючи на власні сили, але одважно – інакше нічого не вдасться. Єдина безпрограшна позиція людини – чесна. Проти цього вони не мають зброї. Думати про еміграцію я не дозволяв собі навіть у совєтський період. Коли натякали про можливість вислати мене з СРСР, я дивився на них як на мізерних комах. 

Ми пожинаємо плоди ще тамтого впливу?

– Просто зараз маємо те саме. У нас багато агентури, яка працює на всіх державних рівнях. Спецслужби завжди використовували різні форми імітації в боротьбі проти свого противника. Ці агенти часто успішні. Свого часу мене не пропускали у певні кабінети, навіть за Ющенка, а вони завжди проходять вільно. У них там свої люди. 

Наскільки Україна відбулася?

– Знаєте, про повноцінну чи європейську Україну говорити зарано. Ми є постсовєтською державою. Ми успадкували всі форми совєтського життя і людей того ж покрою. Ми є продовженням цієї системи. Суспільство було дуже хворе, через це й тамта система завалилася. Як вдалося звільнитися з того полону – досі питання. Суспільство певною мірою прийняло ліки, які його протверезили. Почасти повернулося до джерела істини – до релігії, до об’єктивної інформації, до своїх історичних джерел – і звільнилося від старих стереотипів, нав’язуваних народові, аби його було легше обманювати.

Україна досі імітує демократію? 

– Після Помаранчевої революції були спроби запровадити демократичні інституції, з’явилася свобода слова, але нам бракувало обов’язку. Лише людина обов’язку в умовах свободи слова на щось здатна. Коли свободу слова використовують у власних інтересах, це звикле зловживання.

Як у таборі вдавалося розрізняти людей? 

– У лагері вузька зона, тож оцінювати легше. Там були люди різних релігій і національностей. Вони викликали довіру тоді, коли жили у згоді із совістю. Люди, що дотримуються моральних правил, нелукаві та не брехливі. У таборі ми дуже цінували довіру. Якщо можна довіряти в одному, то можна і в іншому. Багато людей носить маску, аби приховати свою моральну хворобу, інші вважають, що маску носити вигідно.

Таборовий досвід придався у розпізнаванні політиків? 

– Принципи ті самі. Щоправда, в політиці все більш заплутано – у суспільстві впроваджено цілу систему маскування. Часто в нас оцінюють політика, спираючись на сказане «з телевізора». Нароблену риторику люди приймають за чисту монету, а потім «чомусь» розчаровуються. Класичний популізм Тимо­шенко сприймався багатьма до щемного та слізного інтиму, як якийсь бальзам – а насправді це був лише популізм. Це, до речі, чисто большевицька форма виявлення людини в політиці.

А як з іншими фігурантами – з Ющенком і Януковичем? 

– Ющенко для мене є людиною доволі прозорою, яка відповідає за декларовані ним цінності. Інша річ, що не бачимо реалізації декларованого. Одне – щиро вірити, палко говорити, а інше – вміти це втілити, особливо у масштабах такої порізненої країни, як наша. Якщо ж говорити про Януковича, тут поняття щирості було б невідповідним. Він – людина старого кримінального складу, яка має свої ігри «по понятіях». У тому світі не приймають закону в принципі. Така людина може говорити про закон, але кримінальний світ не любить закону. Це дуже серйозна психологічна та моральна проблема, якої не вилікувати. Кримінальники в таборах чесно говорили політичним: ви прийдете до влади і знову мене посадите, бо моя справа – оминути закон, а ви хочете привести суспільство до закону.

Чому Ви не почали співпрацювати з владою? 

– Це мені було просто неприємно. Це не моя гра.

Але за участі порядних людей політика могла би стати ліпшою? 

– Політика має виправлятися і ставати поряднішою через участь моральних людей. У політиці є свої правила, але, разом з тим, жодна політика не змусить добру людину стати непорядною. Я ж не пішов у політику, бо не мав права розмінювати на неї свої літературні обов’язки. Якщо не напишу своєї книжки, її ж ніхто не напише. Несерйозно кидати все і йти в політику, бо там більша зарплата. Я двадцять років редагую газету – це теж політика. 

Як бути з креном Західної України в радикальний націоналізм? 

– Це одне із хворобливих відхилень. Насправді це свідчить лише про слабкість. Націоналізм бандерівського типу був політикою для одважних і хоробрих, ці люди не мали іншого способу, мусили відповідати терором на терор. Адже уряди, проти яких вони боролися, були чужими і насильницькими. Нелогічно бути ягням між вовком і левом. А нинішній націоналізм, наприклад, російський, – дешевка, пошуки себе на ґрунті демагогії. Сучасний український націоналізм – слабкість людей, які хочуть сподобатися масам риторикою. У нас демагогії забагато, а щирості замало. Натомість багато слабкості моральної й інтелектуальної. Будь-яка форма «обласного націоналізму» свідчить про те, що людина або не розуміє, що робить і говорить, або розуміє і просто хоче використати довіру та слабкості інших, заробляючи дешеву репутацію. Нагадаю: в мене є публікації про національну гідність, про потребу здорового і діяльного націоналізму, про енергію опору. 

Російські спецслужби всліпу використовують так званих українських націоналістів чи впровадили свою агентуру? Чому все набуває просто гротескових форм? 

– Це елементарний факт – російські спецслужби впроваджують своїх провокаторів. Це було в усі часи – і в дореволюційні, і в совєтські. Але тоді було трошки важче, а зараз усе легко. Будь-який провокатор може закупити телеефір на цілий вечір. Вони мають гроші, адже їх добре фінансують. У націоналістичні організації агентура системно інфільтрується, аби впровадити розбрат у суспільстві і по можливості перебрати провід над молоддю. 

Але у 1990-х це також практикувалося.

– Так, але не було настільки вишукано організовано і так добре профінансовано, бо центр був спантеличений. Тепер КДБ свої структури обновило. 

Чи можлива люстрація в Україні?

– Свого часу це була злободенна проблема і невідкладна. Але треба мати кому і з ким люстрацію проводити. А доручати комуністам чи агентам, щоби вони фільтрували комуністів… У нас свого часу був анекдот: люстрація буде можлива, якщо її профінансує компартія.

А що ж робити людям? Де шукати орієнтири? 

– Це питання стояло в усі часи. Питання про людську справжність, про людську совісливість, про мораль. У нас нема культури відстежування політиків – українці надто часто забувають, що було буквально пару років тому. Треба пильно придивлятися до людей, котрі виходять на поверхню, порівнюючи їхні заяви з ділами. За кордоном відстежують біографію, а не заяви. Часто журналісти мене питали, чи Табачник є креатурою Москви і чи я маю відповідні дані. Я пояснював: «Це ж у вас мають бути дані, ви маєте доступ до інформації. Зрештою, навіть із телевізора було видно, як і куди Табачник просуває Кучму». 

Чи є шанс об’єднати українське православ’я? 

– Такі тенденції є. Мірою того, як в українську Церкву вливаються нові люди, менш ангажовані політично, а більш орієнтовані духовно, які усвідомлюють себе насамперед християнами і діють відповідно до віри, котра виключає елемент ворогування. 

Але як бути з провідниками? Адже і Філарет, і Мефодій не шукають ґрунту для об’єднання?

– Їх не можна рівняти. Філарет є вправним церковним адміністратором, водночас Мефодій таким не є. І я не сказав би, що він релігійна людина. Його особа деструктивна та використовувана у політичних цілях. Ми були свідками, як його просував і підтримував режим Кучми. 

Чи Агафангел очолить УПЦ МП? 

– Не очолить. Церква не може триматися на поліційному диктаті. Він не має авторитету, він людина і смішна, і давно висміяна. Але виконує певну роль, окреслену і підтримувану Кирилом.

Священики співпрацюють зі спецслужбами? 

– Особа, котра співпрацює зі спецслужбами, священиком не є – вона просто грає роль священика. Головна проблема інша – чимало священиків не в згоді із сумлінням. У них нема ладу і Божого Закону в душі. Це нещасні люди. І таких, мабуть, багато. 

Яка доктрина зможе врятувати Україну – націоналістична, ліберальна, імперська? 

– Доктрина не врятує – мають бути зцілені хвороби. Мають висуватись цілі не корисливі, а добрі. Тільки з доброти і любові щось росте. У гонитві за матеріальним люди ніколи не досягнуть згоди і не взнають власного покликання. Цей шлях плаский і нівечить особистість.

У чому політична надія України? 

– Немудрі кажуть – мовляв, Україна як держава не відбулася. Вони просто не розуміють, що говорять. Україна відбудеться, якщо її щодня наповнювати українським змістом і позитивною роботою. Натомість там, де люди перетворюються на стадо, що піддається паніці, нічого доброго не буде. Моя надія – на простих людей. Я йду на базар спокійніше, ніж ішов би в парламент – на базарі все майже чесно. Ми недооцінюємо запасів доброти і моралі в наших людях. Для нас досить кількох непристойних людей чи злодіїв – і ми починаємо погано думати про загал. Уся надія – на молоді сили, які підіймаються до обов’язку господаря своєї землі. 

Довідка:

Євгенові Сверстюку 84 роки. Народився на Волині. Закінчив Львівський університет 

ім. І. Франка. Працював у НДІ психології в Києві. У 1960-х його чотири рази звільняли з роботи з політичних мотивів. До арешту в 1972-му працював відповідальним секретарем редакції «Українського ботанічного журналу». Активно писав для самвидаву. За статтею «антирадянська агітація» був засуджений до семи років таборів суворого режиму і п’яти років заслання. У таборі неодноразово оголошував голодування, регулярно потрапляв до карцеру. Після повернення до Києва працював столяром. У 1993 році обраний президентом українського ПЕН-клубу. Лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка. Редактор релігійної газети «Наша віра».

Антін Борковський
газета ZIK
№9 (8 березня 2012р.)

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-02-23 23:09 :05