п'ятниця, 27 січня, 2012, 17:00 Суспільство
Класно бути українцем у Львові, – скульптор Петро Антип з Донеччини

Містечко Горлівку, що на Донбасі, знаючі називають містом скульпторів. Тут, подалі від суєти індустріального Донецька, діє майстерня дорогого щодо цін на роботи і знаного в загальноукраїнських масштабах скульптора Петра Антипа.

У розмові з кореспонденткою ЗІКу він кілька разів просив переказати, що класно бути українцем у Львові, запрошував наших патріотів переселятися на Донбас та обурювався публічним висловам Андруховича щодо відділення області від решти України.

Каже: «От приїжджали до мене у Горлівку скульптори зі Львова: Олег Капустяк, Василь Ярич. Вони зразу пішли на цвинтар. Тут козацькі могили, козацькі прізвища. Тут все – Україна. Були часи, коли тут козаки відбивали напади татарів і турків. У нас мальтійські хрести у центрі Горлівки стоять. А мені потім якийсь Андрухович буде розказувати, що Донбас треба від України відділити. Це хіба нормально?».

Петро Антип був стипендіатом Спілки художників СРСР, чотири роки працював у Франції та Німеччині. Створив у Горлівці комбінат «Антип Арт-Буд», що зібрав навколо спільних проектів кращих скульпторів регіону. Роботи комбінату користуються небувалим попитом у Києві та на Східній Україні, а скульптори і живописці є учасниками міжнародних, республіканських, обласних і міських художніх виставок.

Про своє щастя

– Я народився у дуже щасливий час у контексті того, що моя творчість припала на період перебування при владі Горбачова. У цей час не чіпали так сильно митців – малюй що хочеш. Хоча в радянській культурі (і російській теж) митці і художники загалом були відірвані від громади і держави. Вона така є – ця російська культура, коли митці собі живуть осібно, а держава собі. І оскільки ми в Україні втрапляли у зону цієї культури, то в нас теж є дуже велика прірва між цими суспільними групами. У європейській культурі ця прірва трохи менша.

– Але радянська культура – це ж все одно культура. Чи варто її звинувачувати у всіх смертних гріхах? Вона і цікаві приклади мистецтва продукувала.

– Продукувала там, де митцям вдавалося відстояти свою свободу. Коли ми говоримо про мистецтво, то основою усього тут є свобода. І як би там не було з «держзамовленнями» у Мікеланджело та інших геніїв, вони все одно були дуже вільними людьми і робили те, що хотіли.

– Окрім свободи, що ще потрібно, аби стати майстром своєї справи?

– Мистецтво тримають на своїх спинах три великих кити. Це індивідуальність, енергетика і професіоналізм. Якщо ці три речі співпадають і потрапляють у твір, тоді й стається таїнство великого мистецтва. Брак якогось компонента рушить цю систему. Як і без свободи про мистецтво й мови йти не може. Тому дуже багато людей виїжджало за кордон у часи СРСР.

– Вашу манеру критики визначають як фігуративний символізм. Чи актуальним він є у контексті сучасного мистецтва? І узагалі, що це таке – оте сучасне мистецтво?

– Це дуже приватне питання. Скажу свою думку. Сучасне мистецтво перш за все для мене – це особистість, яка стоїть за творами. Якщо особистість дуже сильна, автор цікавий, то не важливо, що саме він робитиме: скульптуру, графіку чи живопис.

Також за мистецтвом повинна стояти наука. Раніше, у XX столітті, була боротьба за форму, колір, світло. Багато хто цим займався. І митець, що знайде якусь нову форму, творив як Бог. Вони працювали на гармонії, на золотому січенні, на динаміці, на формі зсередини. Типу знайшов якусь форму і, як в лабораторії, дав їй життя. Мабуть, це теж якесь мистецтво. Але для мене актуальне завжди те, що містить у собі професіоналізм, енергетику й індивідуальність автора, як я вже казав. Важить також національна ідентичність. Щоб ти був класно пізнаваним. Якщо у тебе нема власного почерку і ти під когось працюєш – під Полока там, але трохи по-іншому, – то все-одно Полок – велике дерево, а ти десь там собі яблуня. Треба, щоб ти був дуже-дуже впізнаваний попри всі сучасні тенденції. Щоб тебе ні з ким не можна було сплутати. Тоді все буде добре.

Для українського мистецтва, я ще думаю, потрібна також своя повноцінна державність. Це дуже і дуже важливо. Не дарма ж і Франко, і Шевченко, і Леся Українка, і багато-багато митців переживали за цю державність?

 

 

– Ви свого часу поїхали за кордон і жили там доволі довго. Що можете сказати про європейський арт-ринок? Про ставлення до митця? Про ситуацію в Україні? Ви вже характеризували ці аспекти в інтерв’ю «Контрактам» у 2008 році. Щось змінилося з того часу?

– Я казав у тому інтерв’ю, що нема арт-ринку в Україні. Його нема і в Росії. Якщо брати арт-ринок по мистецтву, то він є у десятці країн: США, Англії, Китаї, Німеччині, Франції, Ізраїлі, трошки там рухаються араби, Японія та і все. Так є й по сьогодні.

Про те, що існує ринок, можуть говорити, допустимо, в Китаї (оборот сягає близько 300 млн євро). Або у Штатах – там оборот десь 360 млн євро. У Парижі на FIAC (є така потужна виставка у Франції) доступні також дослідження артових ринків світу. У Москві нема ринку, як би там Росія не розказувала, що у них багато купляють. Просто цей ринок ще тільки формується. Те, що олігархи щось там купляють, погоди не робить. Знаю одне: олігархи – це невеликий відсоток суспільства. Коли один Рабінович щось там купить, то це не зробить погоди. Про ринок можна говорити, коли продажі доходять до рівня хоча б 20-30 млн євро на рік. От скажіть, скільки у нас картин продається в Україні?

– Нема напевно такої статистики…

– Та тому, що ринку немає. Є ринок – є цифра і є система. Наша система в СРСР була зруйнована. Ліпили Лукіча (так тодішні митці називали зображення Леніна – ЗІК) на замовлення. І звали його «кормілєц». Купляли Лукіча завжди і таким чином скульптор міг забезпечити собі роботу. Тому багато слабких митців, які думають про гроші, кажуть, що дуже класно було в Радянському Союзі – бо Спілка художників давала держзамовлення.

– Ви ж ніби так само були у Спілці художників СРСР і брали держзамовлення…

– Так. Але я ж кажу, що почав малювати при Горбачові. В комсомолі я «нє бил» і в комуністах «нє бил». Мене класно купляла Спілка і класно купляли в Масквє – у стипендіатів все куплялося. Але мені просто дуже повезло. Якби я на якихось 10 років раніше народився, все б склалось по-іншому…

Про Україну

– А як зараз ведеться в Україні?

– Я думаю, що вона тільки формується і окупована зараз. От наголошують часто, що Україна вільна і незалежна. А я скажу чітко і голосно – Україна зараз в окупації. І не треба слухати Фаріон (депутатка Львівської облради – ЗІК) щодо російськомовних. Багато є патріотів, що розмовляють російською. Не треба так загостювати – Діма чи Дмитро. Я розумію, що треба, аби був Дмитро, а не Діма. Але якщо ви так хочете, щоб Україна була українською, не питання – їдьте у Донецьк! « Свобода» крута, Тягнибок крутий? Присилайте нам загін своїх партійців, ми їх розселимо по Донбасу. Ми вас і на роботу влаштуємо: на шахти, на фабрики. Бо ми тут самі б’ємося, а нам ще приїжджають і розказують, як і що треба робити.

Я таке в Парижі бачив. Коли бандерівці з мельниківцями у 1990 році сварилися, як вони люблять Україну. Я випадково туди потрапив. То я їм і кажу: «Нема питань! Я москаль як москаль, але от ви… Приїжджайте до нас у Донбас». Вони: «Та ні, нам в Парижі добре – посидіти в парку і випити пива». У мене була виставка на Сен-Жермен і я тоді цих речей наслухався. Відтоді воно мені дуже дивне.

– Не пробували собі це «дивне» пояснити і зрозуміти причину?

– Справа в тому, що українці – дуже старий народ. Ми втомилися, у нас просто вичерпалася енергетика. Вона має відновитися. Щоб поповнити її, звідки треба черпати? З культури, духовності. І ми дуже багато втрачаємо, коли невирішеними залишаються проблема церкви та проблема мистецтва. Не дбають, а потім кажуть, що мистецтво низькопробне. Хоча в нас низькопробного набагато менше, ніж у інших.

Як би там хто не казав, але коли Україна стала незалежна, ця енергетика народна почала поповнюватися. «Чорнухи» дуже багато малювали завжди – скільки існує людина. Але у провідних музеях Парижу та Берліну ви бачите дуже класні речі. «Чорнуха» швидко зникає, затирається часом.

– От живете ви собі у Горлівці. У вас є сформована система цінностей, вона може не співпадати із загальною, суперечити лінії домінуючої тут партії, але ви собі даєте раду і користуєтеся повагою. Вас ніхто не пресує. Як ви думаєте, чому?

– Ну вони мене поважають звісно. У мене недавно Левко Лук’яненко питав: там тебе пресують на Донеччині? Кажу, та не пресують. Тут якось всіх пресують, а мене ні (сміється)! Катеринчук теж питається: Петро, пресують? Та не пресують! Просто вони вже знають, що я ціле життя займаюсь тим, чим займаюсь. Що мене пресувати? Я вже старий. Не поможе. Я вам скажу чесно, якби я вступив до Партії регіонів, то катався б, як сир у маслі. У мене замовлень було б по Донбасу неміряно. Мені неодноразово на це натякали. Але – я ніколи не йшов у мистецтві на компроміси. Саме в мистецтві. Навіть якщо робив якісь такі штуки (ну там грошей трохи заробили, розумієте), то ніколи на цьому свій підпис не ставив.

– Ви халтуру маєте на увазі?

– Ну так. Я краще буду торгувати джинсами і яйцями на ринку, зароблятиму так гроші. Мої роботи користуються значним попитом і в Києві, і за кордоном. Але років 15 я узагалі нічого не продавав. Хоча замовлення були. Розумієте, я не плутаю мистецтва із зароблянням грошей. Як тільки це починається – все, смерть для митця. Я якось з художником одним розмовляв і він мені каже: «Петре, я не розумію! Я можу і так малювати, і сяк – як чечітку танцювати, можу малювати. І мене не купляють. А ти малюєш як малював і тебе купляють». Я йому кажу – то і погано, що ти можеш і так танцювати, і так. Та ти танцюй як тобі серце каже і обов’язково знайдеться покупець на твоє мистецтво. Нема грошей? Піди хоч бібліотекарем влаштуйся, трохи попрацюй, а дома малюй.

 

 

– А які бували компроміси?

– От я знаю, що не поставлю Бандеру у Горлівці і не поставлю поки-що Стуса. З Бандерою років 20-30 може пройти, а зі Стусом може рік-два. Але я знаю, що я поставлю «Слово о полку Ігоревім» і це українська річ, хай би там як росіяни не чіплялися. Оце компроміс. Але як ліпити, диктувати собі я не дозволяю. Влазити в мистецтво. І в цьому є сила. Диявол спокушає так і так, що треба заробити грошей. І по формі, що так от легше буде зробити. Розумієте, треба мати волю напевно, любов – я не знаю. У кожного своє. Я думаю, що у Львові дуже багато класних художників і можна в них запитати, як вони справляються.

– А я й питаю. Так і кажуть, що принципово не допускають, аби замовники їм диктували, що і як робити. Типу, якщо мені розказують, як малювати, я краще не продам роботу, але не робитиму її такою, як мені розказують.

– У мене теж були такі випадки, що приходили люди дуже багаті і розказували мені, що таке красиво. А я їм казав: «Слухай, друже… Я закінчив художню школу, все життя малюю, є членом Спілки художників СРСР, стипендіат СРСР, а ти мені розказуєш, що таке красиво?.. Ти на вугіллі накрався чи на нафті. І мені (!) розказуєш, що таке красиво?!!». Художник сам має нав’язати свою красу.

– От ви знову згадували за Спілку СРСР. Ви працювали в радянські часи у комбінаті, зараз створили свою фірму. Як уживається художня індивідуальність із роботою в колективі?

– У СРСР були речі не такі уже і погані. Ну, наприклад, художній комбінат. У художньому комбінаті працювало багато художників. На комбінат приходили замовлення, а потім вони розподілялись по художниках. Є майстерня Антипа, майстерня Бурячинського і так далі. І там вже проявляється автор.

– Скільки у вас на фірмі працює скульпторів?

– У нас людей 15, десь так. Раніше було і 200, і 150.

– А чим займаєтесь? Пам’ятників зробиш ну 3, ну 5, але все місто ними не заставиш ними.

– Ми багато творчо працюємо, постійно виставляємося у Києві. І потім замовлень дуже багато.

Про політику

– От це є безпосередньо ваша ніша у суспільстві. Але ви ще й політикою займаєтеся активно. Не вважаєте, що кожен має займатися своєю роботою. І, відповідно, митці – мистецтвом?

– Ні. То брехня. Це повністю і абсолютно брехня, дуже суперечлива. Якщо людина публічна, то вона вже політик. Навіть спортсмени всі публічні теж політики. От Андрій Шевченко щось скаже і журналісти будуть повторювати вже, і піде хвиля. А митці – це фундамент держави. Якщо митці стоять осторонь як ото хохли-бобри, що біля моєї хати моя жінка, є ковбаса і до кума в гості ходе, а більше ніц не треба – то і держава у нас така. От дивіться, в Росії на Болотну площу у Москві…

– Вийшло 30 тисяч народу.

– Так це ж все письменники російські! Письменники, музиканти тощо – інтелігенція одним словом. А мені тут говорять, що художник має сидіти тихо. Оце чужа пропаганда.

– А ви не боїтеся, що вас просто використають? Політичний бренд отримає дивіденди за рахунок вашої авторитетності? Та і далеко не завжди митець здатний бути політиком і приймати потрібні рішення. Хіба можна професійно займатися мистецтвом і політикою водночас? І те, й інше вимагає часу, зусиль і повної віддачі, аби був результат До всього, політична система вже сформована. І побутує така думка, що нормальні люди, котрі туди втрапляють, або тікають звідтіля, або стають такими ж, як усі.

– А я вам наведу конкретний приклад – Франко. Займався політикою? Дуже серйозно займався політикою. А Байрон, де був? На барикадах у Греції. Там і загинув (Байрон загинув від пропасниці у Греції, куди поїхав через те, що там спалахнуло повстання – ЗІК). Я б навіть хотів таке сказати, що зараз виборець повинен розуміти – у політику повинні пройти лікарі, прораби, митці, інженери... А не бізнесмени-бандюги. Бізнесмени-бандюги – вони зараз дуже багаті. За 20 років, можна сказати, накрались. А люди їх вибирають – за гречку. Так тут хто винен? Той, хто вибирає, а потім бігає і кричить ґвалт. Те саме стосується Юлії Тимошенко. Вона опиралася на олігархів та злодіїв, що зараз її пообкрадали. А за нею ж ішли люди. Що вона, не могла відібрати на Майдані отих інженерів і лікарів? Могла. І зараз я думаю, що у громади є голод на таких людей.

Я якось теж одного разу хотів покинути політику. Знайомий з СБУ мені каже: «Петре... На твоє місце чекає 5 злодіїв. А ти хочеш іти. Ну йди. Ти ідеш і я тобі гарантую – на твоє місце стане злодій. Якийсь бізнесмен, який вкладе 1 млн у передвиборчу кампанію, щоб забрати потім 5 млн». Якщо робимо демократію, треба громаді брати на себе відповідальність. Думати, кого ви обираєте. Але вимагати від обранців! Не звинувачуйте один Донбас. Просто Донбас – він найбільше погруз у радянському совку. Тут територія, найбільше постраждала від зросійщення і совковості культури.

– Хіба іноземець не може бути патріотом тої чи іншої держави, якщо у ній живе? Якщо навіть твої прапрадіди були тут окупантами, але твої діди і батьки прожили на цій землі у мирі, то хіба земля не стає тобі рідною? Говори собі,будь ласка, хоч парагвайською.

– Усі переселенці, усі – українці. Але якби я був у Верховній Раді, то підтримав би законопроект, щоб усі державні службовці розмовляли державною мовою. А дома можна говорити: Діма, пєльмєні, єшь чи що хочеш. Іноді потрібні компроміси. Ну не зможемо ми нині хребет Донбасу переломити. Розумієте? Ющенко міг. Чому його не підтримали на виборах? Я вам скажу! Центр і захід він просто зрадив. Люди чекали від нього реформ, саме за державність – навіть не за економіку. Щоби він не допустив до влади антидержавницькі сили. Ну навіть ту ж Партію регіонів. Вони не будують Україну і тим паче не ведуть її в Європу – то все брехня.

– А ви зараз депутат?

– Ні, я не депутат. Привів до влади тут на місці кількох депутатів-патріотів. Але ви мене збили з думки. От зараз кажуть опозиціонери, мовляв, давайте йти трьома колонами. Якими трьома колонами?!! Партія регіонів – це люди, які будують іншу державу. Люди які будують на нашій території іншу державу. Це окупанти, а проти окупантів треба зараз об’єднатися усім в одну колону, де людині-виборцю все буде зрозуміло. Взяти 300 місць депутатських, вибити ПР з політичного поля, а потім можна вже йти в опозицію.

– Це все такі глобальні політичні процеси, від яких маленькому громадянину не вирішити своїх нагальних щоденних проблем. А що ви робите на місці? Як захищаєте насушні інтереси місцевих у ролі політика?

- Я роблю пам’ятники і благоустроєм займаюся. А так – у нас в опозиції є всього два депутати. Інтелігенти не йдуть у політику. Це ментальність українців. Вона така є, її дуже важко змінити. Я вже сварився з художниками в Києві та ще й дуже. Кажуть мені: еліта в нас паскудна. Я кажу, так ви еліта!

– А якщо безпосередньо повернутися до мистецької діяльності, як політична ситуація на ній відбивається? Зокрема, податки? З новим Податковим кодексом у Львові мої знайомі галерейщики позакривались. А у вас як?

– Галереї у мене нема. А щодо фірми, то я плачу податки усі, які тільки є. Ми лише за землю у місяць платимо 12-13 тис. грн. Проблем є дуже багато, та і заборгованість по заробітній платі назбиралася. Справа у тому, що багато хто винен нам гроші.

 

 

– О, то це спільна проблема львівських і донецьких художників, при чому у всі часи!

– Ну так (сміється). Зробили скульптури, а гроші нам не віддають. Багато таких проблем. Якби я сам собі займався мистецтвом і нас би 5 людей було, а не 25, і не було б ніякого бізнесу, то, я думаю, що більше би заробив. Бо я зараз багато продаю живопису і вкладаю у фірму, від чого трохи терплю. Останнім часом я продав робіт на 27 000 доларів. Я та мої найближчі могли б за ці гроші спокійнісінько жити у Горлівці роки зо три.

– А навіщо ви тоді вкладаєте гроші у фірму?

– Ну вона приносила прибутки три роки тому. Я сподіваюся, що криза минеться, воно вирівняється і вже звідти будемо вкладати у розвиток живопису. Десь воно так пересікається одне з іншим. Так що такі от пироги.

Про львівську школу скульптури

– Ще от дуже хотіла запитати: а чим львівська школа скульптури відрізняється від донецької?

– Донецької школи мабуть що нема. Як школи скульптури.

– Але у Донецьку стільки цікавих скульптур... Один проспект Пушкіна чого вартий.

– Та то я організував – був симпозіум по каменю. На Донбасі ще нема як такої школи скульптури. Але ми її активно формуємо. Просто талановиті люди виїжджають до Львова (сміється). У Львові школа є, у Харкові, у Києві. На Донеччині формується.

– Як би ви охарактеризували саме львівську зараз?

– Я думаю, що вона завжди буде класною, бо там традиції глибокі є. Трохи спад у них був, я так розумію. Ну після спаду очікуватимемо підйому. Зараз харківська школа дуже сильна.

– А що ви маєте на увазі, говорячи про спад чи підйом школи?

– Це коли дивишся львівського скульптора і думаєш: за скільки він це продасть? А харківська школа – вона більше вже займається мистецтвом. От і все. Трохи здалися львів’яни, на мою думку.

– Якщо підсумувати нашу розмову, то чи правильно я зрозуміла? Будь-якому художнику чи представнику іншої сфери діяльності простіше, легше і краще розвиватися та сягати особистих результатів у державі, яка є сильною та потужною. Тому працювати над цим потенціалом, бути патріотом – це особистий інтерес, який би мали усвідомити українські інтелігенти?

– Коли художник працює на країну, то 100% потім країна підніме цього художника. Я говорю як є. Але, на жаль, тут у себе, на Донеччині, ми почуваємося як діаспора якась.

Розмовляла Василина Думан (Львів–Горлівка–Львів),
Західна інформаційна корпорація

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-12-11 21:50 :05