Новини » Львів 28 жовтня, 2011, 13:00
Запаскуджена совість Львова

Третій рік поспіль у Львові точаться розмови про порятунок Полтви – занехаяної львів’янами річки, яку було поховано живцем у міські колекторні підземелля наприкінці XIX – у першій половині XX ст.

Про те, чим завдячує Львів Полтві, а Полтва львів’янам, яка вона – наша підземна річка, і чого від неї чекати, дізнавалася кореспондентка ЗІКу.

А допомагали у цьому: студентка гуманітарного факультету Українського католицького університету (історик за спеціальністю), магістрантка Марічка Погорілко, що третій рік поспіль вивчає різні аспекти історії Полтви та є учасницею кількох міжнародних конференцій, присвячених ревіталізації річок; директор львівського Музею ідей, що займається культурологічними і мистецькими проектами, у тому числі і порятунком Полтви (проект «LeoПолтвіс») – Олесь Дзиндра; учаcник львівського руху дігерів (субкультури, що досліджує міські підземелля), студент-другокурсник одного з місцевих вишів Олександр Королевич.

Чим Львів завдячує Полтві

«Будь-яке місто чи поселення засновувалося на воді. Чи велика річка, чи маленька – хто яку знайшов, там і селився. Тому що без води, зрозуміло, ти нічого не міг зробити. Життя нема, ніякі ремесла не можуть розвиватися», – пояснює Марічка Погорілко, чого ж так сталося, що історія Львова і Полтви тісно переплелися.

Якщо ж проаналізувати культурологічний аспект, вода з огляду на її життєву необхідність ставала персоніфікованим суб’єктом – її «оживлювали», нарікаючи іменем, формуючи до неї своє ставлення. Вода могла викликати любов і захоплення, ненависть і злість – як людина. І ставилися до неї відповідно: «На Галицькому передмісті вода забрала двоє дітей, одно врятовано, друге потонуло», – пише І. Крип’якевич у своїх «Історичних проходах по Львову». Хіба неперсоніфікована річ може щось у когось забрати? Тобто, річка сприймалася як норовлива, сильна жива істота, яку треба змусити до покори, постійно поборюючи її вибрики.

І львів’яни поборювали, отримуючи користь як від життя Полтви, так і від її «умертвіння». Погорілко розповідає: «З самого початку Полтву дуже гарно використовували господарі міста. Дуже багато млинів заставлялося, відводилися окремі потічки, які називалися «млинівки». Вода Полтви була також частиною оборонних засобів міста».

До слова, Марічка зараз на архівних джерелах, що зберігаються у Державному центральному історичному архіві, готує магістерку щодо використання Полтви у господарських цілях в ранньомодерному Львові. До того 3 роки наукові роботи теж писала про Полтву. «Найбільше мене цікавить, що люди робили з тою річкою. Млини, стави, загати, лазні. Всі сфери життя, де можна було застосувати воду. Як її використовували, що з нею робили», – розповідає студентка. Працює переважно з договорами між радою (містом) і господарями. «Оскільки я млини і стави зараз досліджую, то там можна відшукати якісь найцікавіші особливості використання», – роз’яснює вона.

Також Марічка оповіла про один вельми цікавий експеримент, у якому брала участь. Результати експерименту показали, що Львів завдячує Полтві візерунком своїх вуличок, на який можна нарікати через заплутаність і непередбачуваність. Але не заперечиш – це плетиво творить міф містичного та батярського міста, де так легко недосвідченому заблукати.

Накладання витоків р. Полтви 1985 року на підоснову плану Львова з 1917 р.. 
Автор опрацювання: ст. викладач кафедри містобудування Інституту Архітектури НУ «Львівська Політехніка» Максим’юк Тетяна Максимівна


Сенс експерименту полягав у тому, що карту водної річкової системи наклали на мапу міста. «Ну і так виходило, що дуже багато сучасних вулиць мають такий самий малюнок, як і притоки річки, що колись тут протікали», – розповідає дослідниця. Цей феномен пояснюється просто – засклеплювали потік-притоку Полтви, а зверху закладали вулиці. «По сучасному обличчі міста можна прочитати, де щось було, чи де, принаймні, шукати слідів Полтви», – каже студентка.

Чим Полтва завдячує Львову

Отож, виходить історія, стара як світ: текла собі річка, прийшли люди і поселилися біля її витоків. Бо вода – це життя. Але люди – це люди. Знову ж таки, домінуючим стало емоційне ставлення до проблеми там, де мав би бути раціональний підхід. Швидко річку почали недолюблювати, а потім і зовсім вирішили від неї позбутися. І ось чому.

Марічка: «Всім відомо, як складалося із гігієною у Середньовіччі та ранньому модерному часі, в місті особливо. Сміття, нечистоти – фактично все, що треба було викинути, потрапляло у воду. Часто і мертвих тварин туди скидали за принципом «вода забере». Ну це те ж, що ми і зараз бачимо по Карпатах. Все, що непотрібно – все скидається у воду. І апаратура, і батарейки, і скло, і пластик – все до купи», – зазначає студентка.

«Львів у такому болоті трохи заснувався, – тлумачить Погорілко. – Сама центральна частина, вона така… вилогова. Ця територія завжди була дуже заболочена. Фактично, і земля, де місто саме засновувалось (це і Старий Ринок і новий Ринок) – то були такі підмочені землі. І, наприклад, коли були якісь повені, то могло розмивати цвинтарі, яких було багато в середньовічному місті. З питною водою завжди були у Львові проблеми. Тому що якраз те, що болотянисто, дуже багато приток і цвинтарі – воно все робило воду непридатною до споживання. Вже з початку XV ст. питну воду трубами допроваджували з передмість».

Далі – більше. Цитуємо Вікіпедію: «Наприкінці ХІХ століття міські урядники вирішили, що нічого, крім шкоди, ця річка Львову не приносить. Серед аргументів називали забагнюченість місцевості, гниття води, міріади мух, комарів, малярійну загрозу, сморід. Останнє, вочевидь, і підказало їм єдино прийнятне рішення – заховати річку під землю, замурувати її, перетворивши у міську каналізаційну систему. Довжина каналізації: 1870 рік – 15 км, 1903 рік – 54 км, 1910 рік – 82 км, 1939 рік – понад 150 км».

Так Полтву «умертвили», поховавши під землею, звідки чути тепер тільки сморід. А у XXI столітті окрім сонця і повітря, в річки забрали ще й можливість самоочищення. Нещодавно у Львові відбувався міжнародний студентський пленер, на якому екологами з Франкового університету було зроблено та представлено аналіз хімічного складу річки біля витоків, у каналізації та на виході з міста. Результати показують, що у воді, яка біля джерел цілком придатна до вживання, вже в колекторах замало кисню (на стільки, що риба вижити тут не може), «зашкалює» азот амонійний (фекалії), катастрофічно малий вміст нітритів і нітратів (свідчить про те, що «імунітет» Полтви, здатність її до самоочищення сильно пригноблено). Щодо останнього, то причина криється у величезній кількості поверхнево активних речовин та фосфатів (а це миючі засоби і пральні порошки).

На пленері були присутні і студенти-соціологи, що підготували методологію для соціологічного дослідження і організували невелику фокус-групу. Так от, робота з фокус-групою показала, що відповідальності за те, що відбувається тут і зараз, львів’яни за собою не відчувають. Як не пов’язували наші прапрадіди нехлюйське ставлення до Полтви з хворобами, які з’являлися, у тому числі, через її побутове забруднення. До речі, щодо хвороб. Дігер Олександр розповів, що після підземних подорожей Полтвою на другий день часто з’являються симптоми ГРВІ, бо в колекторах задуха, вогко, брудно і тепло – чудові умови для розвитку бактерій. То, може, не тільки сморід львів’яни самі собі організовують, використовуючи річку як каналізацію?

Ностальгія за водою

Питання води для Львова – болюче. Тому в стократ дивніше, що занехаяними стоять ставки, що вода з джерел одразу ж напрямляється у каналізаційні колектори, що сама Полтва у такому моторошному становищі.

Марічка Погорілко: «Я думаю, кожному потрібна вода. Кожна людина хоче піти до води. Ми це бачимо навіть біля Оперного. Як би там не нарікали на цей фонтан, але усе одно влітку не доступишся до нього. Вода потрібна. Всі хочуть якось прийти до води, посидіти. І якщо би вона була, то ясна річ, що всім би було тільки краще від того. Тут занадто сміливо говорити про проект відкриття Полтви. Але цілком у наших силах – якось ті самі джерела трохи очистити. Чи Піскові стави, які залишилися. Вони у досить непоганому стані зараз. Але ще якось трохи їх підтримати, щоб вони не занепадали. На Вознесенні є ставок, який вже геть замулився і з кожним роком він стає все меншим і меншим. До нього ніхто руки ніяк не прикладає. Всі живуть трохи за принципом таким, який нам прийшов з попередніх часів – що за моєю хатою мене вже нічого не хвилює».

Олесь Дзиндра, розповідаючи, чого взявся за ревіталізацію Полтви, теж сказав, що мотивувала ностальгія за водою: «Це постійний нуд совісті, тому що я виріс на лівому березі, а ходив до школи на правий, кожного дня пересікаючи ріку. Тато завжди казав, що йдучи на уроки, ти переходиш через ріку. І коли ми пили воду зі старої помпи (тут біля костелу о. єзуїтів стояла така помпа, коли ще не було пам’ятника Підкові). Ми як з уроків тікали, то пили холодну воду з тої помпи. І були свято переконані, що ця вода, яку ми п’ємо, – це з нашої ріки. Ми не знали, що то глибинна свердловина. Ніхто не здогадувався з дітей, що ріка у нас – це каналізація. Стали дорослими, почали вірити в то, взнали, що вона смердить і таке інше».

Можливо, ностальгія за водою так само штовхає вивчати підземне русло Полтви львівських дігерів – як Сідхартху з однойменного роману Германа Гессе. Журналістка і фотокор ЗІКу на собі випробували магічну дію Полтви, спустившись з допомогою дігера Олександра Королевича під землю та помандрувавши колекторними підземеллями під Львівською оперою і до проспекту Свободи. Враження – вельми яскраві. Там, під львівським бруком, зі стелі росте коріння дерев, є мости і водопади. Течія – неймовірно швидка, місцями навіть утворюється шипіт, як в карпатських ріках. І неймовірно сильно шумить вода. Так, що вимиває з голові усі буденні клопоти і негаразди, змушуючи медитувати на більш цікаві теми. Що от, ми бігаємо у своїх справах там, зверху. Сваримось, миримось, переймаємося дурницями. А тут, під землею, усе видається таким дріб’язковим. Тут легке відчуття ризику подразнює жагу до життя і збуджує цікавість. Тут все нове і непередбачуване.

Олександр розповів, що захотів у підземелля, побачивши гарні-прегарні світлини. І ось уже рік як досліджує Полтву. Каже, що теж робить це заради жаги заспокоєння і почуття невизначеності того, що буде за наступним поворотом: «Ти як першовідкривач. Хоча багато хто тут був, але для себе ти робиш відкриття».

Послуговуються дігери німецькими картами 30-их рр. минулого століття. Олександр переконує: «Дігери – це люди, які знають Полтву якоюсь мірою навіть краще, ніж Львівводоканал, тому що наші карти є кращі. Але ми були тільки там, де можна пройти, тобто ми програємо водоканалу там, де є непрохідні шляхи. Ми – це різні люди, яким Полтва, наперекір суспільному осуду, подобається. У нас є з хорошим достатком учасники, дорослі, сімейні і з дітьми».

Дослідження підземель – хобі не з безпечних, тому є кілька правил, яких усі намагаються дотримуватися. Якщо падала злива, найближчими днями у річку спускатися зась. Якщо мандрівка довготривала (а під землею можна гуляти від центру до Стрийського ринку чи в інші віддалені частини міста), необхідно бути відповідно одягненим (найкраще – у костюм хімзахисту) та мати з собою ліхтарики. І найголовніше – поки не освоїшся, без бувалого супроводжуючого, що вже знає підземні лабіринти, ні в якому разі лізти не прийнято.

Щоб, наприклад, підземелля адаптували для туристичних екскурсій, Олександр не надто хоче. Боїться, що втраченим буде відчуття авантюри і романтики. Про те, що в колекторах каналізовано річку, знав з початків, але ставлення має не надто позитивне: «Фактично визначення «річка» – воно абсолютно неправильне, тому що річки у Львові взагалі нема. Те, що зараз тече – воно саме по собі маленьке, невелике русло. А якщо ще з того русла 95% треба викреслити, тому що то є всякі стоки з будинків, то отримуємо маленький вузенький потічечок, який має гарну назву Полтва». Каже, засклепили Полтву «через те, що воно смерділо і комарі. І тому що пересохло русло. Воно взагалі пересохло. А мені дядечко розумний, інженер, на конференції про Полтву розказував, що в них фактично на самому виході на очисних спорудах лишається 2 кубометра чистої води з усіх 20-ти, які проходять в одну секунду».

Злочин з багатьма невідомими

Вочевидь, Олександр згадував про міжнародну конференцію, яка організовувалася у Львові зусиллями Музею ідей та німецького товариства GIZ (тоді ще GTZ). Але з кубометрами, водою і загалом станом річки не все так просто.

Директор Музею ідей наполягає – потрібен моніторинг. «Моніторинг цих проблем, котрі з річкою пов’язані, – каже Дзиндра. – Що ми маємо, з чим працюємо, скільки там відходів, джерельної води, природної води течії. Вся інформація, якою зараз оперують, тенденційна, тому що має «відбілювати» працівників водоканалу. Різняться цифри. Інженер практикуючий, котрий проектував обвідний колектор львівський, називає одну цифру добового дебету, а людина, котра сьогодні працює у водоканалі, називає на порядок меншу. Якщо ми оперуємо такими цифрами різними, то як ми можемо узагалі говорити про проблему? Ми її не знаємо. Це можна робити силами незалежних спеціалістів, яким можна вірити. Має бути реальний дебет кожного джерела, дебет русла, притоків і т.д.. У дощ, без дощів. Тільки тоді ми можемо замовити аналіз, які небезпеки нас чекають. Без моніторингу гідрологічних, геологічних характеристик, технічного стану споруд до цього братися нема змоги».

Також ідейний натхненник кампанії пояснив, що ревіталізація не означає відкриття Полтви: «Коли ми нічого не маємо, то виникають такі ідеї фікс: розкопати вул. Академічну (сучасний пр. Шевченка), забрати Оперний і перенести його в Адєсу чи кудись там. Ну це фікція і справді пахне погано. І це приписують, до речі, Музею ідей. Музей ідей не пропагує подібних намірів. Ми пропонуємо, насамперед, аналіз. Тільки тоді, коли знатимемо, на чому стоїмо, будемо говорити, які чоботи одягати».

Більше того, Дзиндра переконаний, що байдужість до стану Полтви може дуже дорого обійтися місту. І неприємний запах на вулицях – це ще тільки квіточки: «З кожним роком ми втрачаємо технічну якість інженерної споруди. Ще трохи і ми опинимося перед страшною загрозою. Нікуди ця вода не дінеться, якщо ми вчасно не зробимо сучасну систему водовідведення. Тому що вапнякові склепіння, бетон, який тріщить – все це швиденько зроблено за Австрії для того, щоби врятувати проспект. Щоб було зверху «красіво». Не знаходиться воно все у ідеальному стані. Будинки вже тріщать, падають (каже про уже не існуючий «Вивихнутий» будинок на вул. Валовій і театр Скарбка, що тепер драмтеатр ім. М.Заньковецької, і на ремонт якого треба більше 600 тис. грн. – ЗІК). Ріелтори вже починають спостерігати спад цін на нерухомість у центральній частині».

Руйнівним процесам колекторних склепінь, на яких стоїть центр Львова, за словами Дзиндри, сприяє високий рівень вібрації, на який ці склепіння не розраховувалися: «Не передбачалося над Полтвою, що там буде їздити важкий транспорт і буде такий інтенсивний рух. Ті, хто планував – хай це здібні і талановиті інженери австрійські, – не могли передбачити рівень цивілізації».

Помилувати не можна стратити

Окрилені досвідом різних міст світу, що об’єдналися у організацію River//cities Platform для вирішення своїх проблем, пов’язаних із водоймищами, у Музеї ідей пропонують такий алгоритм розвитку «навколополтвових» подій.

Перший етап –це публічна суспільна дискусія, актуалізація проблеми, над якою нікому не хочеться задуматися. Аби про річку знали, а її становище цікавило громаду. Інакше ситуація може скластися так, як у народній приказці: «Доки грім не гряне – чоловік не перехреститься».

Другий етап – це моніторинг, про який уже згадувалося раніше. Незалежна експертиза гідрологічного, геологічного стану ріки та технічного стану колекторів і очисних споруд. Без цього будь-яка подальша робота є порожніми балачками, необґрунтованими фактажем.

Далі, на думку кураторів проекту з ревіталізації ріки, потрібен моніторинг громадської думки. Адже Полтва – це спільна відповідальність міста, а не клопіт окремих інстанцій чи влади. «Коли ми будемо володіти даними як соціального так і технічного ґатунку, то ми можемо тоді говорити про перспективи цього проекту, – пояснює Олесь Дзиндра. – Чи це потрібно місту чи ні. Може це тільки Музею ідей потрібно. Може воно все вічне, як атомна станція у Чорнобилі. І нічого не руйнується, а ми всі маємо спокійно спати в центрі міста. Може й так, але хай це скажуть науковці».

Останній пункт – громадські слухання, на яких були б представлені інженерний та містобудівельний проекти, базовані на даних незалежного моніторингу. «І тільки тоді можемо собі уявити, чи її треба відкривати, чи не треба. Чи відкриття має бути фрагментарне, чи глобальне. Чи її можна вивести від джерел і пустити повз місто, а тут той канал лишити для дощівки. Змінити русло – це також варіант. Але це можна буде сказати тільки після вивчення реального стану речей», – зазначив Олесь Дзиндра.

Райдужних ілюзійна щодо влади, яка з готовністю піде на зустріч, керівник Музею ідей не плекає. «Доброї влади немає ніде і ніколи не було. Але громадянське суспільство є величезним стимулятором і контролюючим органом (там, де воно є – громадянське суспільство), за рахунок якого влада працює. Тільки громадянське суспільство «пішло на боковую спать» – влада перестає працювати. Це є нормально. У світі інакшого нема. Нема ні одної влади, яку б обрали і вона б кинулася одразу ініціативно працювати. Працюють за тиждень до нових виборів. Тільки для того й існує громадянське суспільство і громадська думка, щоби стимулювати їх до роботи. Ми її сьогодні обирали, а завтра ми з нею повинні працювати як опоненти. У такому тандемі ми відродимо Львів європейський. Без цього тандему ми будемо Львовом радянським. Як зараз, на жаль, на половину. У нас той, хто дістав владу, він не мною найнятий чиновник, а він мій стає начальник раптом. І відповідно себе поводить – ставить мене до себе в чергу, очікує від мене поклонів і поводиться дуже часто як рабовласник. По поведінці ментально стає таким візантійським царьком. Це мене не влаштовує категорично. Я не хочу, щоб мої внуки жили у такому місті. Хочу, щоб вони жили у європейському місті і коли їм щось болить, вони це говорять вголос, а влада їх одразу чує. А чує такою мірою, що коли більшість громади обирає певний шлях, влада вишукує кошти, щоби це реалізувати.

Якщо львів’яни вирішать, що Полтву треба так чи інакше рятувати (реконструювати чи вивести за місто), – то це буде соціальне замовлення громадян. І тоді вже влада змушена буде шукати у бюджеті на це гроші: свої чи залучені, європейські чи державні».

Але до цього – довгий шлях, сповнений кропіткої праці і бюрократичної тяганини. І успішність цієї кампанії залежить від міри, якою кожен з нас захоче «бути відповідальним за того, кого приручили».

Довідка ЗІКу.

Полтва – річка-притока Західного Бугу. Бере свій початок в межах Львова. За словами куратора проекту «LeoПолтвіс» від Музею ідей Христини Безпалків, сама ріка Полтва формується з потоків – Сороки і Пасіки   які  зливаються в одне русло в районі вулиць Саксаганського, Фредра і пр. Шевченка, далі тече під пр.Свободи, Чорновола, Жовківській і Липинського аж до очисних спроруд на вул.Пластовій.  Ще під рядом вулиць протікають притоки Полтви: вул. К. Левицького, Шота Руставелі, Стрийський ринок, вул. Стуса, вул. Вітовського, вул. Володимира Великого, вул. Княгині Ольги, вул. академіка Сахарова, вул. Бойківська, вул. О.Герцена, вул. І.Франка, вул. Стрийська та ін. Деякі вулиці річка супроводжує під землею лише частково. Перелік спірний і його по-різному тлумачили науковці минувшини. Інформація базується на матеріалах дігерів та роботі дослідниці з УКУ Марії Погорілко.

River//cities – європейський проект (міжнародна організація, до якої долучився Музей ідей – ЗІК), який з’явився у Варшаві, але зараз глобально розрісся і налічує дуже багато учасників. Він займається не тільки екологією, але і громадським простором ріки в місті. Це той простір, котрим опікуються громадянські рухи у Венеції, Лондоні, Відні, Лісабоні тощо.

Василина Думан,
Західна інформаційна корпорація

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-04-24 21:05 :24