Новини » Львів 18 жовтня, 2011, 16:14
Заяви про занепад театру ім. Лесі Українки є неправдивими, – худкерівник

Заяви про творчий занепад Львівського драматичного театру ім. Лесі Українки, які пролунали на засіданні комісії культури Львівської міськради, не збігаються з реальним піднесенням, – переконує художній керівник Львівського драматичного театру ім. Лесі Українки заслужена артистка України Людмила Колосович.

Вона зі здивуванням поставилася до заяв артистів театру Вадима Тадера та Людмили Савельєвої, адже, на її думку, відтоді, як Львівський муніципальний театр здобув ім’я Лесі Українки, стали помітними не тільки його ідейна спрямованість, а й творчі досягнення.

Нагадаємо, від січня 2008 року цілісний майновий комплекс колишнього театру російської драми ПрикВО (а згодом ЗахОК) перебуває на балансі Львівської міськради, а діяльність театру підпорядковується управлінню культури ЛМР, яке того ж року призначило художнім керівником трупи Олексія Кравчука, батьки котрого віддали згаданому театру своє творче життя. Відтак режисер з відомої театральної династії зреалізував дві постановки: це були вистави «Кольори» за п’єсою Павла Ар’є та «Між двох сил» за п’єсою Володимира Винниченка. Навесні 2009 року на посаду художнього керівника Львівська міська рада призначила Людмилу Колосович, а 21 квітня цього року ЛМР «на прохання театралів» перейменувала муніципальний театр на «Львівський драматичний театр імені Лесі Українки».

«Ми стали першим театром саме української драми із тих трьох в Україні, що мають ім’я Лесі Українки. Таким чином було покладено край намаганням реанімувати театр у форматі російської драми, що були хіба що політичними потугами. Цікаво й інше: коли театр функціонував як російський, то нікому до нього не було діла, в тому числі російській общині – не було коштів навіть на елементарне. А коли в театрі вже й нема акторів, які досконало володіють російською, комусь вигідно піднімати питання про відновлення театру в попередньому форматі, – але ж це нонсенс, бо насправді підстав для розвитку російського театру у Львові не залишалося: не було суспільного запиту на вистави російською мовою з репертуару армійського театру, сходили зі сцени актори із природною російською артикуляцією, словом, не було вже кому дивитися, кому ставити й кому грати так, щоб це не виглядало пародією на російську драму. І це добре, що завдяки підтримці таких депутатів, як заступник голови постійної комісії культури, промоцій, засобів масової інформації та туризму Тарасові Семущаку наш колектив таки добився перейменування! Бо повірте, нам було прикро жити під принизливо безликою назвою «муніципального театру», яка ні до чого не апелювала й ні з чим ні для кого не асоціювалася, адже слово «муніципальний» означає лише форму присвійності чи належності, і таких муніципальних театрів у Львові є п’ять. А ім’я Лесі Українки не просто вирізняє нас з-поміж інших, а й зобов’язує творче сумління акторів до високої професійної планки», – розповідає Людмила Колосович.

За словами художнього керівника театру, оскільки Львівська міськрада дала зрозуміти, що підтримує театр саме в українському форматі, то колективу важливо було підтвердити свою відповідність новим вимогам. «Ми сподівалися, що зміна назви стане стимулом, вдихне у театр нове життя, і наше сподівання не просто справдилися, а були підкріплені роботою, яку тепло прийняли глядачі. Оскільки ми розпочали роботу над кількома виставами одразу, не чекаючи костюмування й сценографії, то за короткий термін нам вдалося вивести на сцену 12 нових вистав! Такого ще не було ніколи! І це свідчить не про занепад, а про неймовірну творчу потенцію колективу!», – вважає Людмила Колосович.

Однак при згадці про прем’єри Людмила Колосович хмурнішає: «Але перед кожною прем’єрою – і я вже зауважила згодом, що це стало правилом із чітким алгоритмом, – з’являлися якісь заяви від групи невдоволених працівників, котрим не подобалися дисциплінарні вимоги й переміни на ліпше, котрі не сприйняли українського театру і які тільки й чекали, аби зіпсувати свято прем’єри, виливши бруд на керівників театру. Вони постійно писали, давали інтерв’ю, робили політику на темі російської культури тощо. От і тепер я зі студентами готую до випуску виставу «Рікі-Тікі-Тавві», вибудувану на пластичних етюдах, які ніхто, окрім талановитої молоді, не зможе виконати, – вони таке на сцені виробляють! Працювати з молодими – одне задоволення! І я сподіваюся, що вони стануть опорою нашої, на жаль, недоукомплектованої через брак у штатному розписі відповідних ставок, трупи. Отож і цього разу правило справдилося: знову ті ж люди закинули у кілька видань інформацію, що не відповідає дійсності: у заявах акторів Людмили Савельєвої та Вадима Тадери (Тадер – це його псевдонім, а не справжнє прізвище) стверджувалося, що я не маю режисерської освіти, а отже, й підстав бути художнім керівником театру. Але це не так, бо окрім червоного диплома про акторську освіту, я ще отримала диплом із відзнакою за режисерську освіту. Я маю достатній стаж сценічної роботи, і коли вже зайшлося про театральні династії, то й тут можу сказати, що мій син і невістка є акторами, які працюють на столичній сцені. У мене тісні контакти із шанованими й авторитетними особами в театральному світі, які поважають мою діяльність. Тобто я не є новачком в українському театрі, бо віддала йому 29 років праці, маю свої досягнення й заслуги, підтверджені грамотами, 22 серпня 1996 року за вагомий внесок у примноження національних духовних надбань, високий професіоналізм та з нагоди п’ятої річниці України була нагороджена почесним званням «Заслужений артист України» за підписом Президента України. Але коли по щирості, то ще більше маю запалу до творчої реалізації не тільки як постановник, а й як драматург чи навіть кіносценарист та режисер, мені хочеться знімати і кліпи, й кіно», – зізналася Людмила Колосович.

Що ж до заяв Людмили Савельєвої, то художній керівник театру зазначила, що із здивуванням довідалася про те, що згадана акторка очолює профспілку: «Хіба що якийсь осередок з кількох осіб незалежної чи вільної профспілки, бо головою профспілки працівників культури України Львівського драматичного театру ім. Лесі Українки насправді є Наталія Скоровська, і ця наша профспілка налічує 36 осіб. А те, що театр не є уже в такому жахливому стані, як був донедавна, прошу пересвідчитися на власні очі», – запрошує Людмила Колосович.

Оглядини театру художній керівник пропонує розпочати із залаштункового простору, а перед тим показує відремонтовані приміщення для акторів й адміністрації. «Скрізь свіжа побілка і пофарбування. Але розпочали ми із того, що відремонтували дах, який був як решето, через діряву покрівлю заливало всі приміщення, споруда руйнувалася і за якийсь час могла стати геть аварійною. Приміщення справді було непривабливим, а театр по суті мертвим: зимно, вогко, у залі заледве 20 глядачів, розбалансована трупа не володіла українською мовою, вистави раз або двічі на місяць прем’єри… За три останні роки нам вдалося мобілізувати творчі сили, оновити репертуар. Остання з черги прем’єра відбулася 8 жовтня 2011 року – це драматична комедія «Четвертий кут для любовного трикутника» за п’єсою Яана Тятте. Відгук на це можна прочитати у газеті «Високий Замок», а розлоге інтерв’ю зі мною у відновленій «Літературній Неділі». То де той занепад, про який так голосно волають незичливці? Насправді театр відроджується як духовно, так і матеріально! Ми навчилися заробляти самі на себе. Отримавши у спадок знищену холодну будівлю, слабку матеріально-технічну базу, ми змогли ліквідувати окремі аварійні ділянки, стабілізувати ситуацію, не допустивши руйнації будинку. І це все нашим власним коштом!», – запевняє Людмила Колосович.

У сценічній кишені, яка зяє чорнотою, Людмила Колосович зупиняється: «Тут була пожежа. Не знаю, чи хтось зумисне чи з необережності (про це я можу тільки здогадуватися), але через підпал вогонь знищив сценографію кількох вистав. Уявляєте, яка це шкода була завдана? Важка травма, такий удар! Але нічого, відновили! Головне не опускати рук і не зневірюватися. У нас є для кого працювати: до театру пішли глядачі й актори відчули їхню любов і вдячність. Тому навіть, коли нам закидають, що ми заповнюємо зал школярами, я знаю, що навіть театр імені Марії Заньковецької має цей стабільний глядацький контингент. Федір Миколайович Стригун ніколи його не відкидав. Інша справа, що школярів до відвідин театру слід відповідно налаштовувати, але діти – наше майбутнє, тому в репертуарі мають бути вистави розраховані саме на них, я це відчуваю, тому свого часу сама взялася за перо, щоб написати сценарій. Але не думайте, що в нас тільки культпоходи заповнюють зал, – зовсім ні. Приємно бачити у залі вишукано вбраних людей старшого покоління, для яких відвідини театру приносять насолоду», – тішиться художній керівник театру.

Показуючи оновлене фойє, Людмила Колосович звертає увагу на надруки, причеплені на вікнах: «Це фотографії акторів, які свого часу уславили цю сцену. Так задумано, щоб наші попередники дивилися на нас і прийдешніх. У денний час тіні великих майже непомітні, а із настанням театральних сутінок їхні обличчя підсвітлюються і ми можемо впізнавати цих незабутніх майстрів у їхніх зоряних ролях. Ми добре пам’ятаємо імена і роботи цих високих професіоналів. А ще фойє, як заведено у кожному театрі, прикрашають фотопортрети сучасних акторів. Останньою висить групова світлина нашої обдарованої молоді, це випускники театральних вузів, актори, які поповнили штат театру. Ще у фойє виставлена до огляду добірка стенографічних макетів так само зроблена руками молодих дипломників Львівської національної академії мистецтв. Навіть на посаду головного художника театру вже призначена молода дівчина-фахівець! Це також добрий знак оновлення й омолодження. Я мрію про те, щоб театр невдовзі мав змогу запросити до штату і молодого балетмейстера, і молодого завліта, і помрежа, – а як же без нього?! Це функції украй важливі для повноцінного розвитку нашої установи, тому я не перестану турбувати владу щодо вирішення кадрових питань», – говорить про перспективний розвиток колективу його художній керівник.

Прочиняючи двері до глядацького залу Людмила Колосович вітається із прибиральницею, яка підмітає міжряддя, і чує у відповідь від неї доброзичливе «Добривечір!». Зал також дихає свіжою побілкою. «Це наша дирекція постаралася із ремонтом. Зробили його також своїми силами улітку під час акторських відпусток. Нічого зайвого, надмірного чи дорогого, але гармонійно, приємно, чисто й затишно. От іще б крісла поміняти!» – мріє Людмила Колосович.

На сцені йде репетиція вистави для дітей, молоді актори-студенти працюють над прем’єрою «Рік-Тікі-Тавві», на яку художній керівник театру покладає великі надії, як зрештою і на продовження започаткованого цього руку Всеукраїнського театрального фестивалю «Ні, я жива, я буду вічно жити».

«Останній рік був особливо плідним. Фестиваль, присвячений 140-річчю від дня народження Лесі Українки та 100-річчю з часу написання її драми-феєрії «Лісова пісня» (25-27 лютого 2011), відкрив нам нові обрії. Ми на зароблені кошти змогли відновити гастрольну діяльність. Наш театр став лауреатом XІІ Міжнародного фестивалю етнічних театрів «Етно-Діа-Сфера» в Мукачево (травень 2011) та XІІ+І Міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії» в Херсоні (травень2011). Тому дивно було читати закиди актора та «режисера» (як називає сам себе пан – «не маючи режисерської освіти») Вадима Тадери, що поїздка на фестиваль до Херсону з кращою виставою нашого театру «Лісовою піснею» Лесі Українки «закрила нам дорогу на гастролі, й на інші фестивалі». Учасник вистави (В. Тадера) на власні очі бачив, з яким захопленням херсонський глядач сприймав нашу виставу. Результатом цієї поїздки стало те, що народна артистка України Лариса Кадирова, що була в журі фестивалю, запросила наш театр на наступний театральний фестиваль, який відбудеться в Ялті в травні 2012 р. В серпні ми отримали запрошення від очільниці Волинської обласної організації Національної Спілки письменників України Ніни Горик та побували на святкуванні 100-річчя з часу написання «Лісової пісні» в Колодяжному та Нечимному на батьківщині Лесі Українки. 21 вересня стали учасниками Всеукраїнського фестивалю вистав за п’єсами Лесі Українки в Луцьку. Київський театрознавець Анна Липківська в своїй рецензії-огляді фестивалю відзначила нашу виставу. Та актори Савельєва і Тадера вперто не хочуть помічати досягнення творчого колективу. Чому так багато вони говорять про контракти? Очевидно, переживають за своє майбутнє. Я хочу поставити риторичне запитання: чи загрожує звільнення з театру справжньому майстрові сцени, талановитому акторові, неперевершеному володареві слова і жесту? Ніколи і ні в якому театрі. А сірим особам, інтриганам, розкольникам є за що переживати. Зрештою, нехай нас розсудить глядач!» – завершує художній керівник Львівського драматичного театру, заслужена артистка України Людмила Колосович, запрошуючи львів’ян та гостей міста відвідати театр ім. Лесі Українки та переглянути репертуарні вистави.





 

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-08-25 12:33 :35