Новини » Регіони 21 лютого, 2011, 10:54
22 лютого минає 70 років з часу Кулєбської трагедії

Масові арешти національно свідомих українців, висилки до Сибіру, конфіскація майна, ліквідація та розпуск «Просвіти», заборона релігійних обрядів, пошуки зрадників – ось такий далеко неповний перелік дій «визволителів», що прийшли до Галичини восени 1939-го року. Галичани сподівалися братів, але прийшли кати. Життя заставляло шукати вихід, і вихід був на той час один – йти у підпілля.

Перші спроби опору проти більшовиків виникли у 40-му році, коли примусово стали організовувати колгоспи та почалися перші арешти і висилки до Сибіру. Досить швидко набрала потуги підпільна боротьба з новим окупантом. Її очолила організація українських націоналістів (ОУН), що мала досвід і боролась підпільно з польським режимом і формувала ряди борців за волю свого народу й за ідею побудови української самостійної держави.

Одне з таких підпільних формувань діяло на території сіл Стратин і Добринів Рогатинського району Івано-Франківської області і ще в деяких сусідніх селах Бережанського району Тернопільської області та Перемишлянського району Львівської області.

Підпільникам із цих сіл послужився невеличкий хутір Кулєби, захований у лісі біля села Нараїв. Він був зручний як з огляду географічного розташування, так і безпечний у стратегічному відношенні. Саме тому, переховуючись від переслідування енкаведистів, члени підпільної групи знайшли тимчасовий сховок в оселі українських патріотів Івана та Марії Янчинських. Хата їхня та господарські споруди були розташовані над потічком між двома високими горбами. Один чистий, другий – вкритий густим лісом. У хаті Янчинських в ті часи часто збирались і місцеві свідомі, активні діячі навколишніх сіл. Це були Володимир Івахів, Василь і Микола Солтиси, Микола Кащик із села Подусільна Перемишлянського району, група Григорія Москаля, в яку входили Іван Галай і Володимир Лопушанський зі Стратина, Григорій Шкапій із сусіднього села Добринів. Згодом до них приєднались Максим Шуран з села Добромірка та Богдан Гульовський з села Шили Збаражського району Тернопільської області, які переховувалися і були на нелегальному становищі.

Найбільш досвідченішим підпільником і керівником групи був Василь Івахів з села Подусільна Львівської області (у майбутньому – один з перших командирів УПА, про якого співається у популярній партизанській пісні: «В перших рядах борців –героїв упав Івахів, друг Василь…»). Це вихованець Рогатинської гімназії, колишній пластун і досвідчений підпільник ще за часів Польщі.

Дві сотні проти сімох

Ні хуртовина, ні люті морози, ні проблеми з харчуванням не стали на заваді молодим підпільникам. Вони вивчали зброю та військову тактику, не забували і про історію рідного краю. Підпільна група не лише теоретично була ворожою до радянської влади, а й боролася з нею. Хлопці нападали на міліцейські патрулі, відбирали зброю, поширювали між населенням листівки, в яких пояснювали, що таке радянська влада насправді, та закликали людей не коритися новій владі. Напередодні Різдва підпільники зібралися в хаті Павла Бажана на околиці села Добринів, що по сусідству зі Стратином. Хтось їх вислідив і видав міліції, що була на той час у Стратині. Хлопців заарештували й привезли до Стратинської сільради. Телефоном сповістили про це районне енкаведе. Звідти надійшов наказ берегти арештантів, як зіницю ока, й чекати приїзду машини з Рогатина. Але дістатися до Стратина тоді було нелегко: величезні сніги замітали дорогу, й розташоване посеред лісів село було фактично в ізоляції. Поки розчистили дорогу, пройшла доба. Саме це і врятувало сміливців, які зуміли вночі не тільки звільнити себе, а ще й роззброїли охоронців і щасливо втекли. Облави, пошуки за втікачами результатів не давали, але ворог продовжував свою підлу справу – пошуки підпільників продовжувались. До цього залучили таємну розвідку, провокаторів і місцевих перевертнів, яких, на жаль, у нас ніколи не бракувало. Саме через зраду свого ж «сексота» уся Кулєбська сімка загинула. Акція по захопленню групи підпільників на Кулєбах готовилась старанно і дуже таємно. Енкаведисти, в першу чергу, хотіли знешкодити Василя Івахіва.

Якраз напередодні він перейшов кордон, бо перебував на нелегальному становищі на території Польщі, зустрівся із хлопцями, вислухав їх звіт, проаналізував інформацію, отриману з інших джерел, і відчув небезпеку. Досвід підпілля вказував на реальну загрозу. Сказав хлопцям дослівно: «Пора змінювати місце. В навколишніх лісах появились підозрілі, незнайомі люди, які нібито вибирають ділянки лісу для вирубки». Коли наступного ранку Василь ішов до своїх побратимів, то побачив облавників, які оточили хутір. Вони залягли в сніг і чекали сигналу до наступу. За дивним збігом обставин, саме на 22-го лютого був запланований перехід групи з Кулєбів на нове місце.

У ніч з 21-го на 22-е лютого 1941 року великий загін, де було понад 200 енкаведистів, виїхав манівцями з Бережан і взяв курс на Кулєби. Вночі хутір був оточений повністю, усі шляхи відступу були перекриті. Марія Янчинська із сльозами на очах розповідала згодом: «Першим облавників помітив вартовий, якого виставляли задля безпеки. Про це він повідомив Григорія Москаля, який став зверхником після того, як Василь Івахів перебрався до Кракова».

Ранкову тишу розірвали гучні постріли, луна яких відбивалась в навколишніх селах. Облавники обстріляли хату з кулеметів. Швидко зрозуміли, що їх виявили і несподівано атакувати підпільників не вдасться. Потім запропонували оточеним скласти зброю та здатись. Замість відповіді пролунали постріли.

«Григорій Москаль звелів усім вилізти через заднє вікно і спробувати прорватися до лісу. Вискочило шестеро, а коли Іван Галай показався у вікні, з боку лісу пролунала кулеметна стрілянина, йому прострілили обидві руки і він повис на підвіконні. Решта підпільників відкрили вогонь у відповідь. Але що вони могли вдіяти з пістолетами проти кулеметів та автоматів? – згадувала Марія Янчинська. – Вибігаючи з хати, хлопці ставали живими мішенями. Цей бій для них став першим і останнім: усі загинули. У кого не поцілила ворожа куля, той застрелився сам, аби не попасти живим в руки енкаведистів. Героїчну смерть прийняли побратими Григорій Москаль з Володимиром Лопушанським, які, обійнявшись, підірвали себе гранатою. Пораненого в голову та плече Івана Галая занесли до хати і кинули на землю, а я попросила, аби поклали раненого на ліжко. Облавники здивувалися і сказали: «Що, жаль «бандіта»? Але все-таки поклали. Забинтувати рани я не зуміла, допоміг зробити перев’язку санітар. При цьому, допомагаючи пораненому, зуміла домовитись з ним, як свідчити, аби хоч мене з двома малими дітками залишили в живих. Щоб якось допомогти господарям, помираючий Іван Галай зумів сказати енкаведистам: «Не карайте, катюги, господаря, бо він нас прийняв під загрозою смерті.»

Постріляні тіла підпільників енкаведисти поскладали на сани, прикрили брезентом і повезли дорогою в напрямі Бережан. Досі невідомо, де їх закопали. Пошуки рідних результатів не дали. Господаря обійстя Івана Янчинського заарештували і тримали в Бережанській та Тернопільській тюрмах. Передач не приймали. Носила їх Марія кожен тиждень даремно. Приходила додому пізно вночі втомлена, дітей залишала самих. Не нарікала на свою долю, мовчки несла свій хрест, молилась за загиблими та просила в Бога допомоги, сподівалась на диво. Бог почув її щирі молитви і чудо справді сталось. Чоловік врятувався, коли німці розбомбили тюрму у Тернополі на початку війни.

Пам’ять живе

Про героїв Кулєбів складено багато віршів, а деякі з них стали піснями. Їх передавали з уст в уста, допоки кирзовий більшовицький чобіт топтав нашу землю, политу кров’ю патріотів. Ще у 1941 році біля обійстя Янчинських, не місці героїчної смерті підпільників, було насипано символічну могилу, на якій викарбували прізвища героїв. Ось вони: Шуран Максим, мав 19 літ; Шкапій Григорій, мав 19 літ; Гульовський Богдан, мав 21 рік; Лопушанський Володимир, мав 18 літ; Галай Іван, мав 21 рік; Солтис Василь, мав 25 літ; Москаль Григорій, мав 27 літ.

За радянських часів цю могилу відвідували таємно, хоч її зрівняли із землею, а 12 липня 1997 року на місці Кулєбської трагедії відбулося освячення меморіального пам’ятника борцям за волю України. Його ініціатором, основним проектантом і виконавцем оздоблювальних робіт став світлої пам’яті Юліан Павлів, уродженець села Нараїв, доцент університету «Львівська політехніка». Вшанування героїв відбувається тут щороку 22 лютого, а також – у липні, з огляду на те, що влітку тут збирається більше людей.

Пам’ятник семи героям-підпільникам, троє з яких є вихідцями з села Стратин, був споруджений і в цьому селі у 1942 році. З новим приходом більшовиків кам’яну стелу перенесли на цвинтар, а тризуб довелося заховати. І він пролежав у землі, на обійсті місцевого мешканця Стефана Макушака до 2002 року, поки його не зачепив плуг під час оранки городу… Пам’ятник героям Кулєбів у селі Стратині відновили у серпні 1995 року, й лише через сім років знайшовся його автентичний тризуб, який пролежав у землі 58 років.

Героїчна загибель кулєбських підпільників мала великий патріотичний вплив на жителів нашого краю, про можуть свідчити наступні події та історичні факти: 5 вересня 1945 року в селі Добринів на власному подвір’ї закінчили своє земне життя три брати Пащетники: Павло, Григорій та Петро. Їх облавники розстріляли на очах батька та матері. Згодом ця біль і трагедія постала у пісні: «Ой там у лузі, при дорозі, червоні маки розцвіли. Там три браття з Прикарпаття життя за волю віддали». А остання криївка у селі Стратин була викрита 22 січня 1953 року, яку теж видав зрадник.

Уродженець села Жовчів Рогатинського району Іван Магмет, якого доля закинула на еміграцію, свого часу писав до друга Михайла Ляльки: «Наші потомки повинні знати, хто зросив гарячою кров’ю нашу святу землю за право від краю до краю бути господарем на своїй землі. Їм треба передати історію нашого народу, без знання історії ми не зможемо претендувати на самостійне державне життя».

А Роман Шухевич у липні 1944 року написав: «Ми усі – вояки УПА і всі підпільники зокрема, і я, свідомі, що раніше чи пізніше нам доведеться згинути в боротьбі з брутальною силою. Але, запевняю вас, – ми не будемо боятися вмирати, бо, вмираючи, будемо свідомі того, що станемо добривом української землі. Це наша рідна земля потребує ще багато добрива, щоб у майбутньому виросла на ній нова українська генерація, яка довершить те, що нам не суджено було довершити».

Роман Лопушанський, Надія Пастернак,
с. Стратин

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-02-19 00:07 :23