Новини » Львів 11 травня, 2010, 13:05
Хто відчитає «Золоті Рядки» Львова?
Львів
Львів

Останні події із забудовою вул. Федорова засвідчили: городяни не розуміють, чому цей квартал називають єврейським, а депутати – чому там має бути синагога.

Ніяк не хочеться вірити, що пам’ять можна так успішно стерти, немов крейду із класної дошки в школі, яка називається Історією.

Але ж хтось робить це затемнення. І піди-но поспитай львів’ян, де Турей Загав і що то значить? Не кожен у відповідь згадає про вулицю, яка від 1949 року називається Iв. Федорова (а до того Бляхарська (1944) – Клемперштрассе (1941) – Бляхарська (1871) – Жидівська (XIX ст.) – Руська бічна (1863) – Домініканська бічна (1805), чи про Золоті Рядки, Золоті Строфи, Золоту Двійню або ж Золоті Ворота. От хіба про Золоту Розу ще сяк-так…

Та це ж усе про неї! І про спільну історію, яку не викреслити із проминулих сторіч. Прикро, але здається, із сучасності вже викреслили. А про майбутнє навіть страх бере подумати. Хоч цілком може бути, що й «малого сліду»…

Родом із спільного минулого

Що й казати: перпендикулярна вул. Руській вул. Федорова (так вже історично склалося, відколи оселилися у місті короля Данила євреї та караїми із Візантії та Південно-Східної Європи, а перегодом, емігрувавши із Німеччини та Богемії, тут з’явилися й ашкеназі) – це справді середньовічний єврейський квартал Львова.

Другий, після давнішого й більшого кварталу в Краківському передмісті. По завоюванню міста Казимиром III та утворенню у XIV ст. нового центру на пл. Ринок, заможніші євреї переселилися після 1350 р. до гетто південно-східної частини чотирикутника укріплень.

Обмежений зі сходу стіною міського арсеналу, а з півдня – муром, єврейський середньовічний квартал мав дві вулиці (частину сучасної Федорова та Староєврейської), з боку вул. Сербської дільницю відгороджувала стіна. Єдиним виходом на вул. Руську була Жидівська брамка (між ескарпами стін буд. №20 і 17), замикана на ніч з обох боків. Громада, що жила в кварталі, складалася із торговців, лихварів та векселярів, ювелірів, та зрідка представників інших ремесел, потерпала від щільності забудови, пожеж і пошестей, та мала свої закони, урядників, суд, школу, шпиталь, лазню…

І те, що було на вул. Федорова у Львові п’ять століть тому, проіснувало до 1941 року: із подвір’я на вул. Бляхарській,27 (там колись був старіший будинок, а біля нього на пустирі кінний млин чи броварня) вів вхід до синагоги, від якої залишилася лише назва. Споруджена з цегли й каменю спершу як родинна божниця впливового львівського купця, банкіра й королівського фінансиста та голови єврейської громади міста Ісаака бен Нахмана, чи то пак Нахмановича, осілого на цьому пляцу 1580 року, синагога згодом стала відкритою для всіх.

Невелику (9х11 м) божницю з готичним склепінням та пишним ренесансовим декором, названу Тугей Загав (Золоті рядки, Золоті ворота), вимурував Нахмановичам у 1582-1596 роках разом із Петром Зичливим добре відомий на наших теренах польський архітектор італійського походження Павло Щасливий (за іншими даними Павло Римлянин, тобто Паоло Домінічі Романус). Перед божницею Павло Щасливий збудував для Ісаака Нахмановича чудовий житловий будинок.

Римо-католицький архієпископ, даючи дозвіл на будівництво божниці, наказав, щоб вона не була видною, тому споруда не вивищувалася над іншими. Її долівка була не в рівень вулиці, а заглибленою, завдяки чому перекритий системою готичних хрещатих склепінь, що спиралися на ренесансні консолі, зал виглядав вельми велично. На кожній з трьох стін були два стрілчасті вікна. Готичні вікна й нервюри органічно єдналися з ренесансним аттиком, що мав аркатурно-пілястровий фриз і маньєристичну «корону» в завершенні. Арон а-кодеш у вигляді кам’яного порталу розташовувався на піднесенні біля східної стіни.

1595 року після смерті Ісаака Нахмановича синагогу реконструювали його сини Мордегай та Нахман. Керував реконструкцією Павло Римлянин, якому допомагали Амброзіо Нутклаус (Амброзіо Прихильний), Адам Покора та Закарій де Лугано (Закаріаш Умілий). Тоді ж спорудили й галерею для жінок.

1603 року король Сигизмунд III подарував ділянку, на якій стояла божниця, ордену єзуїтів, що хотів там збудувати свій монастир, відтак суд конфіскував будівлю божниці. Утім прохід до неї пролягав через кам’яницю Мордегая Нахмановича, який заборонив єзуїтам проходити своїми приватними володіннями.1609 року єврейській громаді таки вдалося у королівському суді відбити претензії на цю ділянку з боку єзуїтів й повернути синагогу Нахмановичам.

Давид Галеві та його золота двійня

Під час богослужінь синагога була доступною для відвідин всієї єврейської громад, ставши головною міською синагогою, вона зоставалася такою до 1801 року. Тут молився Давид Галеві – автор ритуального кодексу.

Відомий рабин Давид бен Шмуель Га-Леві Сегал народився у Володимирі-Волинському, жив у Бресті, Кракові, Острозі, Олику, Моравії, звідки прибув 1654 року до Львова, – міста, що на відміну від інших, захистило своє єврейське населення від Богдана Хмельницького, котрий обіцяв зняти облогу за задоволення вимоги видати закланних на поталу.

Головний твір Давида Галеві, коментар до «Шульхан Арух» («Накритий стіл»), називався «Турей Загав». Галеві витлумачив складну для розуміння 6-томну «Енциклопедію правил досягнення гармонії у житті правовірного юдея», складену рабином палестинського міста Цфата Йосипом Каро й уперше видану у Венеції 1565 року. Енциклопедія містила законознавчі расові етичні настанови, які відображали норми свого часу, що тепер у демократичних суспільствах можуть сприйматися за образливе для неєвреїв джерело національного і релігійного екстремізму. Натомість авторитет Галеві як коментатора цієї енциклопедії був настільки поважаним, що його шанували не тільки юдеї, а й міщани іншої віри. Як людина відома, моральна, праведна й мудра, Галеві гармонізував життя у Львові

Знали Галеві також із того, що він склав «Пісню звільнення». Присвячений судовому поверненню синагоги 1609 року, твір порівнював цю подію із визволенням євреїв із єгипетської неволі. Щороку в суботу після дня Гамана в синагозі читали цей славень: «Восхваляю Тебе, о Всевишній, що відкрив брами цієї святині, а ворогам моїм не дав натішитися моїм горем... Ти вислухав мене, коли я волав до Тебе, і прийми за це мою подяку. Уже майже відступала моя нога... але ж Ти був моїм визволителем... тож нехай у хвилину радості зазвучить нова пісня. Хвала Тобі, Боже, навіки!...Ти віднайшов нас у пустелі, Ти врятував нас у Єгипті... Ти не покинув нас у Вавилоні... Хвала Тобі, Боже, навіки! Чотири роки і шість місяців була святиня зачиненою і уже ворог посягнув на неї, коли Ти, Пане, врятував її і нам повернув... І святиня забриніла піснями: хвала тобі, Боже, навіки!»

Галеві служив у храмі Нахмановичів у 1654–1667 роках, тут були убитими під час захисту від погромників двоє його синів. Тож вдячні віряни розмістили над дверима синагоги пам’ятну таблицю із написом « Тут молився пан наш і рабин Давид Галеві, автор «Турей Загав» (що може бути перекладено і як «Золота Двійня»).

Власне на честь свого непересічного рабина синагога Нахмановичів і отримала назву Турей Загав.

Розвіяні золоті пелюстки

З часом походження назви затерлося, і її стали називати «Турей Ройзел», розповідаючи типові львівські легенди про Розу – чи то мудру добродійку, дружину Нахмановича, чи то його доньку, молоду вродливицю, котра, аби врятувати громаду, погодилася віддатися королю, а потім наклала на себе руки...

Насправді легенда приписала перемогу у відстоюванні прав на синагогу Розі, котра була дружиною Нахмана Нахмановича, брата голови львівської єврейської громади Мордехая Нахмановича. Надгробок на її могилі свідчив: «Тут похована преславна діва, пані княгиня, Роза, донька Якова, дня 3-го 4-го місяця «річок, що плинуть» 5398 р. Над нею я плачу, бо з нею щезли у домі Якова радість і веселощі, корона упала і зник порятунок. І ніби зламані рамена свічника, його свічки і квіти оздобні, (так відійшла допомога) тієї жінки, подібної якій не знайшов я посеред багатьох, її споглядали королі, а князі вставали від блиску її золота. Нехай спочиває її душа у житті вічному. Амінь.» Могила Рози від 1637 р. стала місцем паломництва жінок, що шукаючи втіхи у молитвах, залишали при її надгробку записки із проханнями, а згодом цю легендарну жінку визнали мученицею за віру. Відтак її ім’я та назва синагоги пов’язалися навіки.

Синагога була центром не тільки духовного, а й суспільного життя середньовічного єврейського кварталу, тут молилися славетні рабини і учені, виголошували проповіді найвизначніші юдейські проповідники, співали великі співці, і навіть вибори до кагалу відбувалися тут. Золота Роза була однією з найгарніших у Східній Європі: її інтер’єр прикрашали фрески та мереживо кованого металу, при східній стіні був сховок для зачохлених сувоїв Тори в срібних і золотих коронах (арон а-кодеш), вівтарна шафа у стилі ренесанс, а посеред молільного залу – біма – подіум для читання Тори. Красивими були великий свічник 1690 р., численні світильники на стінах, люстри і менший свічник на альмеморі, крісло для обрізання, а також скарбонка у формі кропила, різьблені дерев’яні лави тощо.

Єврейський квартал окрім «Золотої Рози», мав іще стару синагогу (1800 р.) та Дім навчання Бет-Гамідраш (1798 р.) з унікальною збіркою книжок давньогебрейською мовою. Однак чимало ритуальних предметів із давнини не дійшло: їх знищували під час численних погромів (1572, 1592, 1613, 1618, 1638 рр.), зокрема й у випадку підпалу синагоги розпаношілим натовпом під проводом студентів колегіуму єзуїтів 1664 року.

На початку XX ст. у синагогу «Турей Загав» із реконструкцією1915–1919 рр. прийшло електричне освітлення і вона засяяла у всій своїй красі. Чимало художників залишили її колишній образ у своїх творах, а від 1905 р. з’явилися й світлини її зовнішнього та внутрішнього вигляду. У макеті міста в мурах цю синагогу реконструював Януш Вітвицький, він же 1941–1942 рр. зробив фото останніх днів пам’ятки, замінованої й висадженої у повітря.

Святиню львівської юдейської громади й ренесансну пам’ятку єврейської архітектури зруйнували вибухівкою німецько-нацистські окупанти в серпні 1941 року (принагідно варто згадати, що напередодні Другої світової війни у Львові діяло близько 60 синагог).

Курс на реконструкція пам’ятки

Залишки синагоги «Турей Загав» були оголошені пам’яткою архітектури. У цьому статусі (охоронний № 513-Лв) вони були внесені до Програми відтворення визначних пам’яток історії і культури України, затвердженої урядом України 1999 року. Однак справа до відтворення так і недійшла, хоча не тільки сама споруда синагоги є цінною у цьому плані, а й цілісний сакральний комплекс, до якого належать і ритуальний басейн із джерельною водою (миква), і ритуальна різниця (шхита), і школа.

Від 2006 року ідею відтворення синагоги реанімує Благодійний фонд «Єврейське відродження», який хотів бачити відновлений храм осердям духовного й культурного життя та центром світового паломництва. Не полишає мрій і Львівський музей історії релігії відкрити поряд із цим центром Музей юдаїки на вул. Староєврейській. На археологічні дослідження залишків синагоги євреї витратили 120 тисяч гривень Розкопки біля «Золотої Рози» провадив 2007 р. археолог Юрій Лукомський. За його словами, найдавніші знахідки, які виявили там (а це кераміка й різьблені архітектурні деталі), датуються ХIV ст.

Спершу єврейська громада сподівалася, що відродити «Золоту Розу» допоможе міська влада, наполягаючи на тому, що жодної нової синагоги їхній проект не передбачає, а тільки відновлення колишньої. Ціну обіцянкам мера тепер знають усі.

Як свідчить дослідниця історії забудови цього кварталу Оксана Бойко із інституту «Укрзахідпроектреставрація», підставою для реконструкції можуть слугувати дослідження різних фахівців, котрі в 1920–30-х роках досліджували «Золоту Розу» і виконали її архітектурні обміри й фотофіксацію. За словами Оксани Бойко до важливих архівних матеріалів, які можуть допомогти в дослідженнях середньовічного єврейського кварталу Львова, належать дані аерофотозйомки 1934 р., кадастрові мапи, що зберігаються у ЦДІАЛ, дані археологічних досліджень 2007 р. під керівництвом Юрія Лукомського та 2009 р під керівництвом Остапа Лазурка тощо. Оксана Бойко присвятила дослідженню єврейської архітектури Галичини чимало публікацій, зокрема й у редагованому нею інститутському «Віснику». Найсвіжіші дослідження виконав її колишній колега Сергій Кравцов, який тепер працює у Центрі єврейського мистецтва при Єрусалимському університеті.

Саме історик архітектури Сергій Кравцов після натурної фотозйомки та обміру залишків розробив, графічну реконструкцію, електронну версію та проект реставрації «Золотої Рози», відновивши її образ методом комп’ютерного моделювання. А перед ним 1999 р. різночасові варіанти графічної та макетної реконструкції синагоги Нахмановичів опублікували Марія та Казимєж Пєхотки. Начальниця управління охорони історичного середовища Лілія Онищенко не заперечує: «Золота Роза» має багату іконографію, відомо, як вона виглядала, тому її можна відновити». Наразі Оксана Бойко та Сергій Кравцов разом із доктором Семюелем Грубером із США та фахівцем із античної археології Давидом Амитом із Ізраїлю виступають науковими консультантами проекту подальших досліджень синагогального комплексу «Турей Загав».

Здійснення такого проекту домагається Представництво американського об’єднання комітетів для євреїв колишнього Радянського Союзу – організація, яка отримала на 2010 р. грант від посольства США в Україні на проведення археологічних досліджень синагогального комплексу.

Бездіяльність міськради межує із злочинною

Директор цього представництва Мейлах Шейхет 24 грудня 2009 року звернувся із листом до міського голови Львова. У листі Мейлах Шейхет повідомив Андрія Садового про отриманий грант, і вказав, що рішення віддати ділянку під спорудження готелю на вул. Федорова не врахувало вимоги ЮНЕСКО та національного закону про збереження культурної спадщини, окрім того, навіть з огляду протипожежної безпеки не залишено під’їзду до будинку микви та шхити з вул. Федорова...

Чи варто й казати, що відповіді від міського голови Львова Андрія Садового на свій лист Мейлах Шейхет так і не дочекався? «Міська рада не надала нам жодного рішення, хоч ми зверталися з проханням підтвердити нам право проведення досліджень, оскільки це муніципальна земля», – стверджує він.

Не додала оптимізму й формальні відписки із Мінрегіонбуду та Держкультурспадщини, куди потрапила скарга, надіслана до Генпрокуратури стосовно збереження автентичності єврейського кварталу в середньовічній центральній частині Львова.

Мінрегіонбуд повідомив, що проект відведення земельної ділянки по вул. І.Федорова, 23-28 погоджений управлінням охорони історичного середовища м.Львова, також це управління погодило історико-містобудівне обґрунтування будівництва готелю. Щоправда, Мінрегіонбуд зазначив, що проектно-кошторисної документації з будівництва готелю на розгляд не надходило. Держкультурспадщини своїм листом вказала Львівській міськраді на необхідності дотримуватися вимог національного та міжнародного пам’яткоохоронного законодавства, зокрема стосовно збереження та консервації археологічних залишків в межах ділянки проектування, що мають історико-культурну цінність. А Національна комісія України у справах ЮНЕСКО узагалі вмила руки!

Натомість начальник управління архітектури ЛМР і головний архітектор Львова Юрій Криворучко, схоже, вкотре «зваляв Ваньку»: коли у зверненні до нього йшлося про ділянки археологічних досліджень із урахуванням історичного розмежування, він цілком у своєму дусі потрактував їх за збереження периметру ділянки на будівництво готелю…

Загалом результат письмового спілкування грантоотримувача із владними органами збоку скидається на неприкритий саботаж, коли адресати демонстративно не хочуть зробити жодного кроку назустріч фінансування таких потрібних досліджень. І це при тому, що коштів на подібні дослідження не може вишукати ані міськрада, ані забудовник готелю, який не квапиться виконувати свої інвестиційні зобов’язання, основним із яких є проведення повномасштабних (як того вимагає статус території Світової спадщини ЮНЕСКО) археологічних досліджень!

Директор Представництва в Україні Американського об’єднання комітетів для євреїв колишнього Радянського Союзу Мейлах Шейхет не приховує гіркоти бездіяльністю міськради, яка не профінансувала археологічних розкопок (хоча й пообіцяла зробити це), яка не вимагала цього від інвестора, і зрештою не робить нічого, аби успішно освоїти грант від посольства США.

Готель проти духовно-культурного центру

Те, що трапилося із вини Львівської міськради вже після аукціону із визначення орендаря ділянки, також не вкладається до голови. Як могли допустити, щоб екскурсоводи зараз казали: «Тут іще в теперішні часи стояла шхита»? Її зруйнували у Пасхальні святкові дні 2008 року під час суботнього Богослужіння. Юдеї згадують це, немов страшний сон: « Ми молилися, а вони за стіною вибивали каміння! Як можна було дійти до такої жорстокості?..».

Але ж сталося. При цьому пояснення влади про те, що частина цих споруд були добудовані в радянські часи, відтак вони не мають цінності, видається за цинічне, бо чиновники, відповідальні за гармонізацію життя, виявилися невідповідними до своєї функції.

Натомість оточення мешканців схвально зустріло діяльність юдейської громади в занедбаному депресивному кварталі, схожому на смітисько, бо вони відчували спільний біль за спільну пам’ять. У цій спільній пам’яті городян був пережитий тоталітаризм, який нищив національні культури, мови, історії тощо, і це об’єднувало. Місцеві мешканці сподівалися, що юдейському осередку вдасться зупинити безгосподарність. Але при визначенні ділянки під будівництво готелю, ніхто не спитав думки євреїв. І годі тепер дошукуватися, чи сталося це через незнання, чи нерозуміння…

«Це незаконне будівництво, воно заборонене законодавством, бо не враховує, що тут існують сакральні споруди. Ідея із спорудженням готелю суперечить тому, що об’єкти історико-культурної спадщини не підлягають оренді чи приватизації. А ці землі саме такими визначило ЮНЕСКО і міськвиконком іще у радянські часи. Довготривала оренда є прихованою приватизацією. Коли збудують, й землю приватизують для обслуговування збудованої споруди. Таким чином приватизація відбудеться значно раніше, ніж збіжить термін оренди. Є об’єкти які не приносять видимих прибутків, але вони мають важливе значення для соціуму. Таким важливим ми бачимо відроджений комплекс сакральних споруд, який би став центром релігійного туризму, людей, які з великою пошаною й натхненням відвідували б ці місця, такі важливі для історії», – пояснює Мейлах Шейхет.

Ця важливість, за словами Мейлаха Шейхета, випливає із того, що в юдейському релігійному світі нема жодного навчального закладу, жодної бібліотеки чи віруючої родини, де б не було книжки «Турей Загав». Її друкують і видають чи не найбільше, бо завжди, коли виникає якесь питання, з’ясовують, як це тлумачили Йосип Каро і Давид Галеві.

«Однак рішення того жахливого аукціону залишається в силі. Будівництво насувається. Воно заступить сакральну споруду, яка вже й так затиснена кагальним будинком. Проблеми очевидні, але цікаво, що ніхто не квапиться скликати для їхнього вирішення науково консультаційні ради. Обговорення не було», – стверджують євреї.

Грант на 32 тис. доларів, який вони отримали для досліджень, мають розподілити так: 23 тис. підуть на археологічні дослідження, а 9 тис. – на обладнання, оформлення демонстраційних матеріалів, звіту та оприлюднення їх на науковій конференції та інші заходи. «На тих 9 тис. ми б вже мали розпочати підготовчі роботи. Але мені довелося повідомити в Посольство США, що ми не знаємо як далі бути», – каже Мейлах Шейхет. Щоправда, він не сидить, склавши руки, а вже уклав угоду із РААС на проведення досліджень та із науковцями НУ «Львівська політехніка», які готують програму досліджень.

Єдині джерела життя

Небайдужа до проблем центральної частини міста юдейська громада не може спокійно спостерігати, як руйнується будинок №28 на вул. Федорова. «Пишуть, що середньовічну ренесансну пам’ятку пристосують під готель, але вона має бути реставрованою такою, якою була. Ми це розуміємо, але в цьому розумінні не маємо належної підтримки міської управи. А це ж обов’язок держави дбати про пам’ятки!» – переконані євреї, які вважають, що їхні попередники, які тут жили внесли свій вагомий внесок у соціальний розвиток суспільства, бо були чинниками багатьох надбань.

«Ми з повагою ставимося до цього минулого, пишаємося ним, бо розглядаємо єврейську спадщину частиною української і загальносвітової культурної спадщини. Через нашу культуру українська культурна спадщина збагатилася навзаєм. Дослідження показують, як упродовж віків відбувалося це взаємопроникнення культур. Тому середньовічний єврейський квартал із його комплексом сакральних споруд ми трактуємо як місце колективної пам’яті. Ці місця святі незалежно від стану фізичної зруйнованості пам’яток. Вони покликані стати центром релігійного туризму, який би повернув сюди життя, і це має бути загальнодержавною програмою, бо до місць пов’язаних із праведниками їдуть зі всього світу. А що люди зараз тут можуть побачити: кнайпу, яка впирається в пам’ятну таблицю, шокуючи багатьох, чи готель, який перегородить доступ до микви?» – непокояться члени юдейського осередку.

До речі, миква, де відбувався ритуал очищення під час омовіння, наповнювалася не тільки дощовою, а й водою із місцевого джерела. Символічна метафора: єдині джерела життя живили розмаїті культури. І тому присутність юдеїв у історії Львова є невіддільною від існування у ній русинів. Хто відчуває струменіння цієї живої історії, побачить її навіть у «малоцінній» забудові...

Під тиском міжнародної громадськості у львівській міськраді останнім часом заговорили про міжнародний конкурс на впорядкування місць єврейської історії, який би мав відбутися до 1 червня. Як пояснив заступник міського голови з гуманітарних питань Василь Косів, щодо упорядкування цих місць надходили звернення, пропозиції, листи від громадських та релігійних організацій, посольств США й Німеччини, тому благоустрій вирішено здійснити на конкурсній основі. Власне «Золота Роза» є одним із таких місць. На це депутат ЛМР від партії «Свобода» звів питання до маніпулятивної політики: а чи хочуть львів’яни бачити там синагогу?

І коли Львів висловиться не за відновлення синагоги, а за новітню кнайпу або готель, то чи не плюне він у спільне історичне джерело, що випоювало українську історію міста тією ж життєдайною водою, що й історію гебрейську? Той же, хто розчистить замулене джерело, зможе відчитати Золоті Рядки Львова, і воздасться тому Господнім благословенням, – нехай буде так.

 

 

 

 

 

 

 

 

Марта Гартен,
спеціально для Західної інформаційної корпорації

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-02-21 01:13 :23