четвер, 26 листопада, 2009, 16:42 Суспільство
У Львові виставкою-реквіємом пом’януть «Адмірала» – Романа Безпалківа, який помер 20 листопада

У суботу, 28 листопада, о 10.30 «Музеї Ідей» на вул. Валовій, 18а відбудеться відкриття виставки-реквієму світлої пам’яті Романа Безпалківа, душа якого на 9 день попрощається із Львовом, що його Маестро уособлював усією своєю філософсько-малярською творчістю, – про це сьогодні, 26 листопада, повідомив кореспондент ЗІКу.

Художник-філософ Роман Безпалків помер у своїй творчій робітні. Його тіло прийняла земля відомого європейського некрополю – Личаківського цвинтаря у Львові. За словами Любомира Медвідя, «чисельна громада провела його з вулиці Дорошенка по устю Личаківської пристані: лікарі, митці, літератори, музиканти, артисти, поети, вчителі мистецького діла, політики чинні й ті, які подали у відставку… Творчі стихії, крізь які проліг його шлях, що ним він ішов із шармом справжнього артиста, з устояним неповторним львівським шармом. Із гордовито піднятою головою, добре поставленим голосовим тембром, із гумором в обох – «так» і «ні» – тональностях водночас. Із маскою лицаря, різьбленою ретельно, дбайливо і повсякчас. А також і потай – із ранимою, делікатною, ніжною душею, береженою глибоко в нутрі, по суті – замкненою, прихованою, майже ув’язненою… Згідно з тієї самої особливої львівської постави, позиції, вдачі. І того львівського шарму, що поволі зникає з мапи Львова за одноманітним космополітичним глянцем і типовою аж до нудьги квазімодерною масовкою. Із ним відійшла в минулість якась безцінна частка оригінального, привабливого, істинно жовто-блакитного Львова».

У суботу мине 9 днів, як не стало Романа Безпалків. Заупокійна служба за померлим призначена на 7.00 у соборі св. Юра. Вшановуючи пам’ять Романа Безпалків, «Музей Ідей» влаштує виставку-реквієм.

Натомість у багатьох у пам’яті ще не стерлися спогади про велику ретроспективну виставку, яку з нагоди 70-річчя майстра торік у листопаді демонстрували в Національному музеї ім. А. Шептицького у Львові. На тій експозиції було репрезентовано понад 50 живописних полотен художника, серед яких на особливу увагу заслуговували філософські портрети таких діячів української культури як Тараса Шевченка, Богдана-Ігоря Антонича, Маркіяна Шашкевича, Івана Вишенського, Катерини Білокур та інших. Це були не просто портрети-подобизни, а портрети-притчі від Романа Безпалківа. До речі, саме колекція портретів становила основу ретроспекції Маестро і на його 65-річчя (також у залах Національного музею).

Шлях соцреалізму був для нього абсолютно неприйнятний. Другий шлях – формальний живопис, абстракції, декоративізмом також не надто вабив, бо Романа цікавила тема людини. Як автор картин «Т. Шевченко» (1985 р.), «Б. – І. Антонич (1987 р.), «Мама» (2000 р.), «Леся Українка» (2002 р.) не надто переймався питанням «схожості-несхожості». Знав що є мистецтво іншого ґатунку, – воно створює художній образ. Його Франко – біля строї верби, що приймається, де не встроми гілку. Його Шевченко: очі крізь чавунну огорожу Літнього саду серед зими. Навіть серією «Дитячі забави» примушував замислюватися над тим, у чому зміст життя.

Яким він був? Багато читав, слухав музику, писав вірші, навіть прозу. Головну роль у його мистецькому становленні відіграла художня література. Захоплювався Ремарком, Гемінгвеєм, японськими авторами, із росіян – Шукшиним, Распутіним, Бєловим, які ламали тодішні стереотипи, Генріхом Бьолем, Селінджером, Камю, Сартром. Ґрунтовно ознайомився із творчістю таких світових художників, як В. Ван Гоґ, Н. Пуссен, П. Сезанн…

Брав фарби для своїх надзбучанських етюдів і перші уроки малювання у стриєчного брата Михайла, який тепер працює викладачем живопису ЛНАМ. Саме Михайло показав картини Романа в інституті, яким була теперішня академія. 1965 року Роман вступив до Львівського інституту декоративного і прикладного мистецтва і в 1971 році закінчив його. Навчався у Романа Сельського, Володимира Патика, Дмитра Крвавича. З 1970 р. працював викладачем живопису в Львівському коледжі декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша. Жодної миті свого життя не уявляв без спілкування з колегами та студентами. Йому відповідали взаємністю. За гуманізм, за демократизм. За патріотизм.

Складність звернення до малярського мистецтва полягала для Романа в тому, що вирушав на пошук не тільки схожості, а й художнього образу, віддзеркаленої перетвореної дійсності та вислову свого до неї ставлення. Казав, що на всіх цих картинах – він сам: « Це мої автопортрети, кого б я не малював. І це не тому, що я люблю себе. Я люблю цих людей. Бути майстерним глядачем – означає емоційно співпереживати твір. Дуже часто глядачі шукають якісь недоліки. Якщо дивитися анатомічно, то вони, звісно, є. Деформація мусить бути. До міліметра все не виміряєш. Та шукати потрібно щось співзвучне тобі». І він відкривав. Для себе. І для нас усіх.

На третій (і останній) персональній виставці Романа Безпалківа, характеризуючи художника, промовці згадували той особливий настрій, яким була перейнята українська інтелігенція у 70-ті роки минулого століття, відзначали творче сумління автора філософських картин, який невтомно дошукувався власних виразових засобів, аби висловити посутнє. Власне ці засоби мистецтвознавець Люба Волошин означила як «іншомовний інтелектуалізм», зауваживши, що Роман Безпалків залишався вірним своїм принципам тоді, коли інші пішли на колаборацію із тоталітарною системою. Навіть коли услід за Романом Сельським чимало із львівських митців подалися у формальні пошуки, Роман Безпалків непохитно стояв на своєму розумінні сюжетно-фігуративної картини, яку однак назвати жанровою було не можна, оскільки вона розгорталася як літературно-філософська притча.

Ці сумно-іронічні притчі у стриманій кольоровій палітрі – славнозвісній брунатній гамі Романа Безпалківа – ліпше за будь-який життєпис оповідають історію його творчого становлення: від вражень дитинства й гострого усвідомлення трагічної розбіжності устремлінь митця і філістерського оточення – до галереї дивовижно нехрестоматійних світочів української культури та циклу картин, темою яких є запозичена в Брейгеля ідея про сліпців та їхніх поводирів. Як і серія власних портретів, у якій відчитуються алегоричні підтексти, цикл «Сліпці» є болісною реакцією художника під назвою «безкомпромісна правда» на ті суспільні події сучасності, оминати роздумів над якими митець, балансуючи на линві своєї персональної долі, не хотів. І якщо інспірації подібних картин є гіркими, то набагато гармонічнішими видаються твори, що розкривають тему дитинства, але вже пов’язаного із поколінням дітей та онуків.

«Здається, що Роман Безпалків і не надто змінився від років своєї молодості, коли виробився його індивідуальний малярський стиль і богемно-романтичний профіль його творчого єства. Такий же незалежний, «тужливо-іронічний» і не менш компанійський інтелектуал, який по-своєму поєднав немало класичних рис львівського мистецького вільнодумства в тривалій історичній ретроспекції…», – зауважив торік про 70-річного ювіляра мистецтвознавець Роман Яців.

Роман Безпалків, здавалося, і справді не мінявся із плином часу. Приятелював із тою добірною когортою Романів, з якими входив до редколегії журналу «Дзвін»: Романом Іваничуком, Романом Кудликом, Романом Дідулою, Романом Федоровим, Романом Лубківським (малював їх часто). А окрім того – із поетом Богданом Стельмахом, композитором Ігорем Білозором, новелісткою Ніною Бічуєю, актором Юрієм Брилинським та власною дружиною – відомою художницею-керамісткою Ольгою Безпалків. Із відходом Романа деякі із них вже дочекалися його до свого гурту. Деякі осиротіли тут, у листопадовому Львові.

Довідка ЗІКу.

Роман Михайлович Безпалків народився 15 квітня 1938 року у с. Глушин Бродівського району Львівської області. (Батько членом ОУН, був із сім’єю у Німеччині, отримав наказ повернутися додом). Роман навчався у СШ №8 м.Львова. 1962 року закінчив Львівський медичний інститут. Три роки працював за фахом у містечку Скала-Подільська, що на Тернопільщині. Однак думки та помисли юнака були захоплені мистецтвом. 1965 року він вступив на вечірнє відділення кераміки до Львівського інституту декоративного і прикладного мистецтва (тепер Лвівська національна академія мистецтв) і 1971 року закінчив його. Працював на скульптурно-керамічній фабриці, начальником зміни склоцеху.З 1970 року працював викладачем живопису у Львівському коледжі декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша. Був депутатом районої ради м. Львова та Львівської обласної ради першого демократичного скликання, головою підкомісії оцінки і демонтажу пам’ятників епохи тоталітаризму.

Учасник персональних, республіканських та міжнародних виставок. 2004 року отримав обласну премію «Львівська слава» у галузі живопису, графіки, скульптури за живописні роботи 2002-2003 років, плідну творчу та педагогічну діяльність. Помер після тривалої хвороби 20 листопада 2009 року.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-11-21 05:51 :46