Новини » Львів 14 травня, 2009, 12:37
Реальна свобода слова в Україні оголила нефаховість журналістів, – Андрухович на церемонії вручення премії О. Кривенка

Церемонія вручення премії «За поступ у журналістиці», яку друзі культового львівського журналіста Олександра Кривенка присуджують на відзначення його уродин 13 травня одному із журналістів, котрий сповідує вартості, близькі Кривенкові, була небагатолюдною, – про це повідомив кореспондент ЗІКу.

Невеличке приміщення конференц-залу Українського католицького університету, що його цей навчальний заклад традиційно надає (безкоштовно, – як підкреслила розпорядниця свята почесний консул Канади у Львові Оксана Винницька) для церемонії вручення щорічної премії імені Олександра Кривенка «За поступ у журналістиці» не штурмували охочі послухати не менш традиційну «Лекцію Свободи» у виконанні найвідомішого сучасного українського письменника Юрія Андруховича, ані охочі узяти автограф у лауреатки – головного редактора інтернет-порталу «Українська правда» Олени Притули, яка прийняла премію «За поступ у журналістиці» з рук депутата Львівської міської ради Андрія Білоуса.

Пояснити брак цікавості можна було б імовірно тим, що інформація про лауреата не зберігалася в таємниці до офіційного проголошення на церемонії. Оскільки витік інформації виходив саме із середовища «друзів Кривенка», то відповідно церемонія перетворилася на десакралізований ритуал. На самій церемонії лектор Свободи Юрій Андрухович також забіг наперед, привітавши Олену Притулу із премією іще до того, як журналістка її отримала, чим зняв інтригу свята.

Іншим поясненням незацікавленості могли стати специфічність закладу, де зазвичай відбувається нагородження, та контраверсійне ставлення у суспільстві до лауреатки. Утім нехай там як, а мама зниклого безвісти журналіста Леся Гонгадзе була серед почесних гостей на нагородженні Олени Притули. Рівно ж як і Оксана – одна із чотирьох доньок світлої пам’яті Олександра Кривенка. Серед інших, окрім названих, церемонію вшанували своєю присутністю Орест і Ганна Друлі, Олег Онисько, Юрко Бойко, Мирослав Маринович, Віктор Неборак, Зеновій Мазурик, Вахтанг Кіпіані, Богдан Панкевич та Володимир Павлів, який віднедавна працює в УКУ.

Нагородження відбувалося за усталеною програмою. По вступному слову Оксани Вінницької із спогадами про Сашка Кривенка вже вкотре виступив почесний консул Королівства Нідерландів у Львова та радник міського голови Львова Богдан Панкевич, котрий змалював легендарного журналіста борцем із демократичною номенклатурою, зазначивши однак, що номенклатура перемогла. У розмірковуваннях над «бронзуванням» пам’яті Сашка Кривенка, Богдан Панкевич із гіркотою зазначив, що інша крайність – панібратські спогади – нівелюють пам’ять Кривенка.

Нагороджуючи Олену Притулу премією ім. Сашка Кривенка, Андрій Білоус зазначив: «Я гордий з того, що всі номінанти цієї премії відповідають високим критеріям», а Олена Притула зізналася, що премія для неї виявилася радісною несподіванкою.

«Саме зараз розумієш, скільки років з нами немає Сашка Кривенка. Коли ти працюєш і робиш свою справу, ти ніколи не думаєш про те, що колись будуть нагороди, що хтось скаже тобі спасибі. Навпаки. Часто опускаються руки, і ти думаєш, що все, що ти робиш, в цьому житті нікому не потрібно. І ось телефонують і кажуть: «Ти стала лауреатом премії ім. Сашка Кривенка. Саме в цей момент тобі стає радісно від того, що «таки да!», – те що ти робиш, потрібно людям, те, що ти працюєш, потрібно суспільству. Люди, які бачать, як ти працюєш кажуть, що ти гідна. Я запевняю, що я буду робити все, щоби бути гідною тієї премії. Мені дуже приємно тут бачити дітей Сашка Кривенка і Лесю Гонгадзе, тому що я розглядаю цю премію не тільки для мене особисто, а й премію Георгію Гонгадзе, як автору ідеї «Української правди». Мені дуже радісно сказати це зараз і подякувати організаторам цієї премії за те, що вони це роблять у такій елегантній і цікавій формі для молоді, яка на знала Сашка Кривенка. Я хочу побажати, щоб згодом ця премія стала чимось на зразок Пулітцерівської премії й щоб з кожним роком вибір давався все тяжче, тобто щоб тяжко було вибирати між кращими і ще кращими журналістами. Зі свого боку я обіцяю зробити все, щоб кращих журналістів в Україні було і далі більше», – сказала Олена Притула.

Репрезентувати гостя, який прибув до Львова, аби прочитати lectio libertatis in memoria Alexandri Kryvenko, випало політичному аналітику Оресту Друлеві. Утім, за його словами, робити це після Шевельова та Лема не мало сенсу, тому Орест Друль радо передав слово Юрію Андруховичу, Патріарх Бу-Ба-Бу став першим громадянином України, який виступив із лекцією Свободи пам’яті Сашка Кривенка. Перших 5 лекторів були громадянами інших країн: першу лекцію прочитав Адам Міхнік 2004 р., 2005 року лекція відбулася у вигляді прем’єри документального фільму канадського виробництва, наступними лекторами Свободи були Богуміла Бердиховська, Савік Шустер та о.др-р Борис Гудзяк.

Свій виступ Юрій Андрухович назвав лаконічно «Тринадцяте число», символічно вив’язавши збіг дат самогубства Миколи Хвильового та народження 30 років по тому Сашка Кривенка. Спільним у цих діячів української культури виявилося не тільки гасло «Геть від Москви», а й те, що пішли вони із життя напередодні 40-річчя. Щоправда, на відміну від Миколи Хвильового, Сашко Кривенко до останнього дня трагічної загибелі в автокатастрофі зберігав передчуття нехай і примарної, але надії на останній історичний шанс...

Своє особисте відчуття історичного шансу Юрій Андрухович окреслив «золотим дворіччям 1989-91, та кількома місяцями 2004». Ставши на захист ліберальних цінностей (адже в ліберальній демократії, немов добре вино чи сир, визріває усвідомлення, що більшість не може утискати меншість), Юрій Андрухович на лекції розмірковував про свободу як «нікому непотрібність», «відмову від» та «розрив із», дійшовши у трактуванні метафори «вакуму» до діалектики: що більше обмежень – то більша свобода. Найзлободеннішими були висловлювання письменника щодо актуального українського політикуму (зокрема, про «громадянина Юща, який попри обіцянки нікого не посадив»), та усвідомлення того, що рецепту подолання української неволі він не має, тому лишається сподівання на час чи якийсь поштовх прискорення іззовні, – щоправда, невідомо, яку ціну доведеться Україні платити за це прискорення. Повертаючись до фігуративної рамки лекції, яку окреслила паралель між Миколою Хвильовим і Сашком Кривенком, Андрухович знову повернувся до метафори «вакууму», завершивши лекцію афоризмом «Останнє речення знову про Свободу: у вакуумі уже неможливо дихати, але цілком можливо світитися».

У подячному слові письменнику Мирослав Маринович зазначив: «Я страшенно задоволений, що наша концепція запрошувати до лекції Свободи людей щоразу з іншими перспективами, найрізноманітнішими, з тим, щоби поняття свободи набирало різних вимірів, виявилося сьогодні ну просто знаменито правильна. Ми стали свідками того, чого я давно вже не є свідком в Україні. І за чим я страшенно тужу: за елегантність тексту і за наявністю стилю. Україна, яка поринає у кітч, безконечний кітч, страшенно втомлює. І тут, коли чуєш оце елегантне стильове (у кращому розумінні цього слова) дійство, отримуєш величезну насолоду. І тому слово подяки не є з мого боку формальністю, яку я мушу виконати, а надзвичайно щире».

«Ми не мали сумніву, що отримаємо те, чого очікували, тому що саме Юрій Андрухович є на вістрі того івано-франківського енергетичного вибуху, який, як він сам говорив, був породженням свободи. В Україні можна назбирати кілька таких осередків, і Сашко Кривенко теж є уособлення цього вибуху свободи. Але це є той вибух, який власне зліплений з калейдоскопних речей. Із попередніх творів Юрія я записав собі такі речі: бракує відповідної дистанції, бракує тайни, простору для міфології, бракує вакууму – улюбленого. Іншими словами, свобода і тільки свобода творча може дати ті прояви, на які ми розраховуємо. З одного боку, свобода це стан, стан душі. Я очікував почути від Юрія Андруховича слова про важливість призначення ліберальної свободи. Надто лайливим вже стало слово «ліберальний» у нашому галицькому контексті. А що мене також хвилює – у нашому церковному контексті. Це слово набуло помноженого абсолютного негативного відтінку. Серед переліку трьох дискурсів свободи, які описані фантастично добре, мені бракує ще одного: того, про який говорив о.Борис торік, а саме дискурсу християнського, який не зводиться до хворобливого клерикального, що виключає свободу, для якого свобода є небезпечною. Я кажу про християнський дискурс, який випливає з тої свободи, яку дає Бог для нас, не вимагаючи підкорення, а вимагаючи приєднання, вимагаючи добровільної згоди іти за ним. У такому випадку свобода є повною відповідністю моїх бажань до того закону, який записаний в серці людини. Я подивляю, що пан Юрій говорив про свободу на прикладі того дражливого моменту й постаті, який викликає такі дискусії, а саме Ющенка. Це сміливо. Ясна річ, що можна припускати. Що це буде викликати якусь певну незгоду. Я думаю, що сьогодні люди прагнуть не скільки «твердої руки», стільки порядку, і не скільки розправи, скільки верховенства права. Біда Ющенка в тому, що декларуючи це, він не забезпечив верховенства права. Я сам особисто наповнююся величезною люттю, коли бачу орденоносця Ківалова. Мені не треба, щоб пів’України посадити в тюрму, але Ківалова мені треба було посадити. Але саме те, що люди часом називають прагнення до порядку «твердою рукою» – це є небезпечно. Я вдячний Юрієві Андруховичу, за те, що він зробив для України величезну послугу – він вселив у нас оптимізм від того, що довгих 40 пустельних років Мойсеєвих років, зменшив до 30», – сказав Мирослав Маринович.

Юрій Андрухович, який тепер перебуває більше у Берліні, аніж в рідному Івано-Франківську (що пов’язано із стипендією), у розмові з кореспондентом ЗІКу зізнався, що запрошення виступити із лекцією Свободи поєдналося із запрошенням річної давності. « Це запрошення від товариства Друля я отримав торік на початку травня. Йшлося про те, щоб я виступив 13 травня минулого ще року. Посилаючись на те, що таких легковажних речей зазвичай не роблю, я запропонував виступити наступного року і весь подальший рік жив із думкою про цей момент, накопичував і підзбирував матеріали. Десь це сиділо всередині, а вилилося в останні півтора місяці у спершу первісний план первісних ідей, який згодом обріс деталями. Лекція свободи пам’яті Сашка Кривенка відбувається вже вшосте. Саму ж премію її засновники присуджують після достатньо компетентного обговорення, і я довіряю їхньому вибору. Премія страшенно важлива! Якось нещодавно я мав розмову із Гєником Глібовицьким, який сказав, що назавжди покинув журналістику. Причиною стало те, що зміни зі свободою слова та ЗМІ. Які відбулися після 2004 року, після Помаранчевої революції, парадоксальним чином оголили слабкість нашої журналістики. Ця реальна свобода слова, яка з’явилася у журналістів, оголила їхню нефаховість і некомпетентність. Тому я думаю, що це надзвичайно важливо, – щоразу знаходити якийсь позитивне явище, яке справді не дає цій журналістиці у нас пропасти чи деградувати. Особисто мене журналістика багато разів також сприкрила нефаховістю. Коли я студіював, то мене вчили таких елементарних речей, як перевірка фактичного матеріалу. А тепер складається враження, що люди про це не мають ані найменшого уявлення, тому я підозрюю, що ті, хто працюють в журналістиці, занадто ліниві, щоб користуватися джерелами. Натомість фахова журналістика справила на мене великий сплив. Скажімо «Газета Виборча» зокрема, на початкових етапах. Мені здається, що нам дуже бракує саме такого газетного проекту, який був би загальнонаціональним і був би такого доброго рівня. Але може все свій час, і це ще відбудеться. У нас загалом домінує Інтернет, і навіть здається, що Інтернет може конкурувати із телебаченням. Але як на мене, і це об’єктивна річ, Інтернет занижує планку компетентності. Він не стільки демократичніший, скільки популістичніший за добру газету. Усе таки бракує доброго шматка паперу із відповідними текстами, заголовками, періодичністю. Треба щоб наклад був принаймні 300-400т тисяч, на таку країну це була б нормальна справа. Було б добре, коли б така газета складалася із кількох зошитів, і був окремий зошит, присвячений культурі», – розмріявся Юрій Андрухович.


 

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-02-19 00:15 :43