Новини » Суспільство 19 грудня, 2008, 12:10
Світло історії на фотографіях Ярослава Коваля
Відомий український фотохудожник Ярослав Коваль
Відомий український фотохудожник Ярослав Коваль

Навіть важко уявити, яким би склався відроджений Василем Пилип’юком журнал «Світло і Тінь», коли б першу і другу едицію цього видання не об’єднувала постать незабутнього фотомайстра – Ярослава Коваля, сторіччя якого виповнилося 16 грудня.

Ярослав Ількович був не менш активним співавтором «Світла і Тіні» 1990-их, аніж 1930-их, забезпечуючи тяглість традицій галицького світлинярства. Із 89 років життя – 66 не розлучався із фотокамерою (за винятком ув’язнення в ГУЛАГу), до останніх своїх днів вражав працездатністю і оптимізмом: відвідував виставки, робив витинки із преси, упорядковував колекції, писав вірші, клеїв колажі й навіть… вар’ював у заснованому ним «Клюбі вар’ятів», у той час, як Львів накривало хвилею пост-модерністського фестивалю «Вивих»!

Квартира-музей із фотолабораторією-кухнею на вул. Грюнвальдській

У цьому помешканні пам’ятали і шанували багатьох: Томаша Масарика, Софію Стадниківну, Олену Кульчицьку, родину Крушельницьких, Юліана Дороша, Едварда Козака, Миколу Чайковського, Роман Сельського, Романа Турина, Никифора, Ярославу Музику, Роберта Лісовського, Володимира Ласовського, Павла Ковжуна, Якова Гніздовського, Григорія Смольського, Станіслава Людкевича, Миколу Колессу, Кос-Анатольського, Ольгу Дучімінську, Ірину Вільде, Святослава Гординського, Романа Федоріва. Тут зберігали реліквії, пов’язані із цими постатями, і щедро роздаровували їх у добрі руки…

На вул. Грюнвальдській у Львові, де мешкав Ярослав Ількович Коваль, а тепер лишилася самотою його дружина – колишній завліт Першого українського театру для дітей та юнацтва Ірина Горбенко – тільки одна кімната. Господар обладнав її стелажами, де містився його унікальний архів, при чому не тільки фотографічий. Документи не просто часу, а кількох епох! От тільки з колекції весільних гуцульських скринь та свічників кілька експонатів, – решта в рідній сільській хаті. Ярослав Коваль був колекціонером насамперед. Навіть світливство його – із бажання зберегти. Поряд із миттю, насвітленою на пластину чи плівку, його пам’ять насвітлювала і зберігала чимало унікальних моментів життя, з яких складалася історія: від добрих до гімназистів повій – до задухи камери смертників, від пластунських річкових мандрів Лімницею – до протистояння гумором радянській системі…

Із Ціневи – у світ широкий

Персональна історія Ярослава Коваля розпочалася 16 грудня 1908 року в родині Катерини з Кушнірів та заможного коваля села Ціневи, який окрім кузні утримував велику пасіку, молочарню і крамницю.

Як свідчить краєзнавець Любомира Василечко, якій Ярослав Ількович доводився вуйком (рідним братом матері), дід Ярослава Коваля був скульптором-каменярем і писався «Коваль вель Жижкевич». Із 5 дітей Катерини й Ілька Ковалів старша донька померла в молодому віці, син Володимир став священиком у США, донька Ольга – відомою ткалею та майстринею весільних короваїв, друга донька Ярослава –листоношею. Обидві сестри, які талановито вишивали, співали, низали ґердани, були наділені даром непересічних оповідачок й тримали в пам’яті чимало відомостей з історії села та односельців. Ці розповіді Любомира Василечко використала у своїй книжці «Стежками відлуння».

Початкову (народну) школу Ярослав Коваль закінчив у рідному селі. Далі навчався в українській приватній класичній гімназії ім. М.Шашкевича в Долині, а коли цей заклад польська влада закрила – у Рогатинській гімназії, яку очолював спершу Антін Крушельницькій, а згодом син письменника Андрія Чайковського Микола, з яким у Ярослава Коваля тривали теплі стосунку упродовж усього життя. У Рогатині Коваль прилучився до скаутського руху, який окрім всього іншого провадив агітацію за тверезість. Ця громадська діяльність подвигала молодого Ярослава написати протиалкогольний гімн та створити протиалкогольну відзнаку. 1932 р в приміщенні НТШ у Львові Коваль виставив свою «Першу українську мандрівну протиалкогольну виставку, прихильно зустрінуту громадськістю. На той час він уже був студентом філософського факультету Львівського університету та фотографічного факультативу.

Дотепам рожнятівського райтера заздрив сам Едвард Козак!

Свою першу фотомайстерню Ярослав Коваль відкрив 1934 року в Рожнятові, а що люди до його робітні дороги ще не протоптали, то вигадав дотепну рекламу, яка била хіти всіх «львівських віців» і через півстоліття! На афіші Ярослава Коваля можна було прочитати таке: «Анна Рабуцька з Каменя. Раяли їй доброго кавалера аж з Поділля, котрий писав: «Пришли, Анничко, фотографію». Не післала, довідалися другі дівчата, післали свої фотографії, і тепер буде весілля, бо одну жених сподобав. А Анна плаче, бо хоче віддаватися. І нарікає на себе, що не фотографувалася». «Або ж таке: «Федір Гресько з Ціневи мав родину в Америці, котра посилала доляри і наказувала, аби прислав фотографію діда. Федір відкладав, відкладав, аж дідо помер. Тепер з Америки нарікають – кажуть, що дали би великі гроші, аби діда побачити бодай на фотографії і з гніву не шлють Федорові ані цента». «Образки», змальовані в рекламі були «майже» не вигадані, а «змальовані» з натури під час подорожей із фотокамерою гірськими селами.

Але було одне особливе село, куди Ярослав Коваль приїздив улітку із друзями-пластунами, – Підлюте, резиденція греко-католицких митрополитів. Тут йму довелося фотографувати одну із найвизначніших постатей української історії XX ст. – митрополита Андрея Шептицького. Із тих фотографій збереглося хіба два десятки, але це твори музейної вартості! Є вони у фондах і Національного музею у Львові, публікував їх і журнал «Світло і Тінь», використовував в оформленні програмки і театр ім. М. Заньковецької, коли ставив виставу про Шептицького…

Радянська влада нас визволила і на то нема ради…

У 1939 році Ярославу Ковалю довелося працювати не тільки фотографом, а й художником-оформлювачем, бо що-що, а лозунги радянська влада, яка прийшла на Західну Україну, вельми любила! У час Другої світової війни від вивезення до Німеччини Ярослава Коваля порятував шкільний товариш, який завідував у Станіславові аптекоуправлінням, – оскільки Коваль знав греку і латину, то отримав призначення на посаду практиканта Рожнятівської аптеки. 1944 року радянські визволителі призначили Ярослава Коваля завідувати збереженою аптекою. А от після того, як він усе заінвентаризував і упорядкував, його арештували! Ув’язнили у Рожнятівскому середньовічному замку, де допитували, били і знущалися. Згодом перевезли до Станіславова, де засудили до розстрілу як члена ОУН. У камері-«одиночці», не було як ворухнутися. Кожного дня конвоїри виводили по кілка смертників і розстрілювали. 39 діб Ярослав Ковалю очікував страти, та коли його вивели, то оповістили, що командувач фронтом опротестував смертний вирок, замінивши його на 25 років каторги. ЗК номер 0-712 відбув у Воркутинському засланні 11 років, замалим не знайшовши собі там могили, особливо, коли його присипало в шахті пластом вугілля…

До рідного села повернувся 1955 року. Його довго не хотіли прописувати, та він замешкавши в рідній Ціневі, влаштувався працювати колгоспним фотографом. Почуття гумору підказувало йому кумедні сюжети для сатиричних стіннівок, а почуття прекрасного спонукало на творчі роботи, які здобували перемогу в конкурсах та здобували грамоти й дипломи.

Поклик до літератури, світлинярства, збирання народних скарбів

1961 року Ярослав Коваль побрався із театрознавцем Іриною Горбенко, що також походила із репресованої сталінщиною родини. Цілих 17 (!) років радянська влада не хотіла прописати Коваля у Львові, тому він змушений був мешкати у Добротворі. Персональну виставку, на якій було 100 творів, Ярослав Коваль зробив 1962 року у Львові, згодом мав виставки в інших містах, зокрема й у Києві, у Державному музеї літератури...

До речі, про літературу. Ярослав Коваль і сам писав чимало: поезії, публіцистику. Наприклад, опублікував оригінальне дослідження про Олену Кульчицьку, про весільні скрині Ціневи. Та коли він надрукував у журналі «Жовтень» матеріал «З Бережан у широкий світ», його викликали 1978 р. на вул. Дзержинського у Львові, де розташовувалося КГБ, і запропонували писати не про митрополита Андрея Шептицького, а проти нього й проти «буржуазних націоналістів». Звісно, Коваль не погодився, тоді йому заборонили взагалі публікуватися. Він тішився, що щось та й значить, коли така велика країна, йому щось боронить, однак своїх спроб не полишив і подавав матеріали до друку під псевдонімом Стефанія Кіцера-Горбенко. То була його дорога теща, яку шанував і по-лікарськи обходив до самої смерті, сам робив заштрики хворій, яка лежала в ліжку за параваном у все тому ж однокімнатному помешканні на вул. Грюнвальдській…

У перебудовні часи на різноманітних виставках усе частіше стали з’являтися артефакти від Ярослава Ільковича: чи асамбляжі, чи фото, чи екслібриси, чи народні старожитності. 1991 року Ярослав Коваль, як учасник довоєнного журналу «Світло й Тінь», увійшов до редколегії відновленого фотомистецького щоквартальника, редакція якого розмістилася на вул. Генерала Чупринки поряд із штабом УНА-УНСО. Фотографічне життя вирувало і захоплювало Ярослава Коваля новими можливостями: і щодо публікацій, і щодо виставок. Тоді ще у костелі Марії Сніжної не було церкви Анни, а діяв Музей фотографії – філія ще навіть не Національного, а просто – Музею українського мистецтва…

1993 року вийшла невелика збірка «Вірші білі, сірі, проза та всяка всячина Ярослава Коваля із Ціневи». Мав з того втіху. Збірка містила афоризми, а ще – маніфест «Клюбу вар’ятів», який починався Горацієвим «Приємно в пору подуріти…» і припущенням, що «може ті, що недавно захоплювалися своїм «вивихом» з поперевертаними вверх буквами на перісте пофарбованих трамваях також в «пору» дуріли-вар’ювали», а завершувався твердженням, що втратити голову чи розум може тільки той, хто їх мав! Така собі футуристська гра. І коли вже зайшлося про гру, то улюбленою була авторська, яка називалася «Новий український флірт»: застільна розвага за принципом лото, в яке винахідник пропонував бавитися гостям. А їх не раз у його скромну оселю набивалося до 30 осіб! Кого тут тільки можна було зустріти: і фотографа з Америки Таню д’Авінйон і репортерів ВВС, і художника Святослава Гординського, поетесу Дарію Мельникович-Рихтицьку, і редакторку журналу «Наше життя» Ірену Чабан…. Це сучасники, але ж він знав й інші генерації!

Сучасник сучасників, – пам’ятаймо!

Будучи знайомим із світочами галицької інтелігенції, Ярослав Коваль створив серію портретів «Сучасники Івана Франка», більше тисячі експонатів якої демонстрували в Цінівському народному музеї, до створення якого Ярослав Коваль доклався чим міг.

«Підлюте, липень 1935-го. Місяць з життя Митрополита Андрея Шептицького» – так називалася виставка, яку показали у США та Канаді. Сотня світлин настілки зворохобила співака Т. Терен-Юськіва, що він відгукнувся про експозицію у тижневику «Свобода». Вже у 1996 році Коваль видав альбом «Господар Перегінської пущі», – до тих рідкісних фотографій із життя Андрея Шептицького вступне слово написав глава УГКЦ кардинал Мирослав Любачівський.

Як згадує Любомира Василечко, її дядько опублікував 1992 року в газеті «Вісті Бойківщини» цікаву статтю «Зорі над хатою», про знатних людей, які гостювали в його батьківській хаті: Ольгу Дучимінську, Андрія Чайковського, Венедикта Стасіва, Володимира Баляса, Ірину Вільде, Джона Віра, Василя Скуратівського та інших… «Тут побували чи не всі творчі знаменитості, які знали і любили нашого Ярослава Коваля – одного із найталановитіших західноукраїнських митців XX ст., поета та літописця рідного краю, похованого в рідній Ціневі, біля своєї матері, пам’ять про яку шанував понад усе, хоч і пропонували його удові місце для поховання Ярослава Коваля на Личаківському цвинтарі у Львові. І нам варто усвідомити, що без врахування його імені наша культура не була б такою повноцінною», – резюмує Любомира Василечко.

 

Фотографії Ігоря Садового.


Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-02-15 21:02 :47