Новини » Суспільство 26 травня, 2008, 9:05
За 20 років «Аромат Євшан-зілля» став терпкішим, - Ірина Калинець

Видане у Києві у видавництві «Стилос» під однією палітуркою вибране із 5 випусків самвидавівського альманаху «Євшан-зілля», що його започаткували у Львові наприкінці 1980-их років, зібрало в суботу на репрезентації повний зал у Львівському музеї атеїзму, - про це сьогодні, 26 травня, повідомив кореспондент ЗІКу.

На вечорі творці легендарного раритетного альманаху – не менш легендарні подружжя Калинців, Ярослав Гнатів, Валентин Стецюк, Іван Гречко, Юр Волощак та Роман Фіголь згадували про те, як вони робили колишні випуски «Євшан-зілля», та розповідали про сприяння киян Олени Бондаренко та Миколи Жарких у випуску книжки вибраного і компакт-диску із усіма матеріалами 6 чисел роблених вручну пухких томів унікального культурологічного альманаху національного спрямування.

Перше число самвидаву під назвою «Євшан-зілля» вийшло 1987 року в обкладинці роботи Стефанії Шабатури. як назву цьому альманаху поетеса Ірина Калинець запропонувала метафору, почерпнуту із оповіді, вміщеній у «Галицько-волинському літописі».

Неформальне культурологічне товариство, яке збиралося у 1980-ті роки в кав’ярні «Нектар» на вул. Саксаганського, перш ніж прийти до думки про видання було охоплене пошуками, відновленням могил і загалом пам’яті про діячів національної культури. Активно долучилися до цього старші дослідники – Юліан Редько та Ярослав Дашкевич. Журнал замислювався не тільки як хроніка, а й аналітичне видання, яке б зосереджувалося на трагедії української культури, тому один із його розділів був названий, як і однойменний роман О.Турянського «Поза межами болю».

«Тепер було б легко робити такий журнал, бо є фантастична техніка, а тоді було важко: треба було діставати друкарську машинку, папір, копірку. Тому оригінальних примірників альманаху було лишень 5, вони йшли у світ і читачі їх передруковували. Водночас із нашим журналом виникло Товариство лева, театр ім.. Леся Курбаса, Марійське товариство, театр «Не журись!», Клюб греко-католицької інтелігенції, різні хори та інші громадські ініціативи. Тому ми хотіли б ще до кінця року видати іще одну книжку, в якій описати історії заснування цих об’єднань», - розповів Ігор Калинець.

Промова Ірини Калинець зачепила болючі проблеми сьогодення української культури «тоді нам Україна видавалася страшною пусткою. В’ячеслав Чорновіл заповзявся відновити «Український вісник», Іван Гель – журнал про долю УГЦ, Михайло Осадчий – літературний журнал, Теодозій Старак – «Віру батьків», ми бачили, що потрібен ще й культурологічний журкал, який би показав ті потенційні сили, які цікавляться культурою. Коли мене зараз запитали в телеінтерв’ю, чи «Євшан-зілля» ще когось цікавить, я сказала: «Не знаю», але я б хотіла, щоб той журнал продовжувався, бо та пустка, яка є сьогодні довкола, іще страшніша, ніж та, що була 20 років тому Чи знаємо ми скільки найцінніших дерев’яних церков згоріло і хто за це несе відповідальність? Сьогодні ці церкви мають свою церковну владу, але горять.

Горять дерев’яні каплички, бо треба збудувати кам’яну, у склі і т.д. Чи маємо ми сьогодні хоч один журнал, де було б «Пом’яніть і назвіть». Скільки б прізвищ мало б бути названо! Я бачу тут жахливу пустку, яка на нас нахлинула. Нам здавалося тоді, що нема нічого страшнішого за Совєцький союз, тоталітарний режим. А ми не здавали соді справи, що робиться в Європі, ми не знали що на межи століть вчені говоритимуть про крах культури, нігілізм, цинізм, повне спустошення, яке відбилося на всьому духовному житті. Ми не знали, з яким захоплення комуністи сповідували Маркса, пробравшись навіть за мури Ватикану! Сьогодні та повінь прихлинула на нашу землю. Маймо сміливість про це сказати прямо. Європа вже піднімається, будиться філософська думка, ідеалізм, надія. А в нас? – вседозволеність, бруд, похітливість. Нас вшитими зустріло покоління, захоплене Грабовичем, постмодернізмом, порнухою, матюками, – і чого давно вже сміється Європа, а ми ще в то бавимося, і попробуйте щось сказати пані академіку Яковенко, яка ненавидить будь-яку національну тему чи Грабовичу, який тільки й знає: ах ми інтелектуали! Ми не були інтелектуалами. Ми хотіли, щоб кожна людина, яку болить щось, мала можливість сказати своє слово. Я не знаю, чи те молоде покоління щось знайде в «Євшан-зіллі». Я хотіла, щоби булли ті, кого торкнеться біль. Я вірю, що біль торкнеться. Ми байдуже ходимо вулицями Львова, які на наших очах руйнуються. Мене питають, чи не повинна держава видавати такий журнал? Наша держава не робить значно важливішого. Держава сьогодні далі дивиться на руйнацію. Хто є держава? – депутати, які будують собі елітне житло у парках? Партії давно здевальвовані. Хто хоче цієї культури? Тут треба питати, а хто ми? Нас не було багато, але достатньо. Коли розганяли наші мітинги, ми придумали собі молитву, бо молитва діє сильніше. Може, ми наївні. А скільки сьогодні піддаються на обіцянки влади. Коли «Євшан-зілля» не достукується до людських сердець, значить, це не земля, а пустиня».

Дві народні пісні – «Червона калина» та «Стоїть явір» – у виконанні лауреатки Національної премії України ім. Т. Шевченка Наталі Половинки дуже вдало пасували до загального настрою свята. А під запис пісні Славка Вакарчука «Все буде добре» працівники Львівського музею історії релігії прокрутили на екрані слайд-шоу із світлин, що прикрашали випуски раритетного «Євшан-зілля», на тих фото не без подиву можна було впізнати всіх молодщих на 20 років: Калинців, Волощака, Гнатіва, Друля, Патеригу, Мельника, Чубая... У залі пролунала думка про доцільність встановлення на стіні колишньої кав’ярні «Нектар» пам’ятної таблиці про, те що тут збиралися творці «Євшан-зілля».

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-02-24 03:27 :01