понеділок, 21 травня, 2007, 14:23 Політика
Подяка Бориса Гудзяка за благословення Антоновичів

Учора, 19 травня, ректор Українського католицького університету у Львові професор, доктор отець Борис Гудзяк став лауреатом за 2006 рік Фундації ім. Омеляна і Тетяни Антоновичів. У Дипломі, підписаному 93-річним др. Омеляном Антоновичем, який особисто прибув із США на церемонію нагородження, зазначено, що о. др. Бориса Гудзяка вшановано за «незвичайні осяги у вдалому поєднанні вивчання справ віри і науки у власних дослідах та особливо за рідкісні успіхи у творенні та розбудові інституцій, які плекають такі конструктивні підходи в Україні. Цілісністю своєї особи і праці, о. др.Гудзяк повсякденно ділами маніфестує живучість шляхетного гасла: «Бог і Україна»». Лауреат, звертаючись до присутніх на урочистому зібранні у відділі мистецтв Львівської бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України, виголосив слово «Подяка за благословення Антоновичів та обіцянка нести його далі».

За традицією церемонії відзначення лауреата Фундації ім.Омеляна і Тетяни Антоновичів, хтось із членів журі має 20 хвилинне слово для репрезентації номінанта. Цього року таке слово мала відома діячка української культури та жіночого руху, Марта Богачевська-Хом’як, яка свого часу теж була відзначена нагородою подружжя Антоновичів. Цього року вона разом із такими ж лауреатами – Іваном Дзюбою та Романом Шпорлюком становили журі із присудження нагороди Фундації ім. Омеляна і Тетяни Антоновичів. Оцінюючи роботу журі у розмові із кореспондентом ЗІКу, Марта Богачевська-Хом’як, котра разом із своїм чоловіком – журналістом Ростиславом Хом’яком прибула зі США до Львова на церемонію урочистого нагородження о.др.Бориса Гудзяка, сказала: «Кандидатура була дуже й дуже ґрунтовно обговорена. Це надзвичайно довгий процес, кандидатів було багато, причому їх ніхто не подавав, а журі саме формувало пропозиції й вибирало із них. Із року на рік кількість кандидатур зростає. Ми брали до уваги насамперед наукові досягнення, але також і вагомість впливу. Це як від киненого у воду камінця розходяться поверхнею кола, так шириться вагомість впливу від видань Бориса Гудзяка, університету, який розвивається, бо скільки там студентів і які ті студенти! Саме це остаточно переважило у рішенні журі відзначити о.др.Бориса Гудзяка, а не когось іншого».

Зважаючи на велику суспільну вагу події, яка відбулась, ЗІК пропонує увазі своїх читачів промови самого лауреата професора, доктора отця Бориса Гудзяка та Марти Богачевської-Хом’як.

Борис Гудзяк: Життя як школа гідності

Сьогодні Фундація імені Омеляна і Тетяни Антоновичів, їхня родина і Рада цієї Фундації, професор Марта Богачевська-Хом'як виконують шляхетний і щедрий жест благословення. Правдиве і щире добре слово про когось чи про щось – це не просто мовлення, виголошення думок чи сентиментів, а змістовний акт, творча дія. Сила благословення може долати велике зло, небезпеку чи горе. Тому у всіх християнських літургіях так часто служитель повторює слова благословення, і тому у всіх істинно духовних культурних традиціях стільки застережень щодо лихословлення: «благословіте, а не кленіте». Вага і ефект жесту благословення та відповідальність, яку він викликає, заслуговують на велику увагу і пошану передовсім від тих, до кого він скерований.

Добре слово має потужне значення і життєдайну силу. Саме «Словом» Всемогутній покликав усе до буття, Ним Він дає життя. Самі глаголи «слово» і «благий, благе, благо-» викликають у нас глибинні асоціації духовно-богословського, антропологічного та культурного смислу: "Споконвіку було Слово". Створивши всесвіт, землю та в кінці людину, Господь «побачив, що воно було дуже добре». Благословення, добре слово про створіння стало завершенням творіння та його гідністю. У світлі правдивого, фундаментального розуміння «доброго слова» сердечно дякую Вам за Ваше благословення.

Без сумніву, такий безкорисливий і щедрий жест, хоч він не ієратичний, здійснюється в дусі Божої благодаті, дає життя та поширюється на багатьох. Мабуть, зайве підкреслювати, що сьогоднішній отримувач є лише представником чи символом набагато більшої дійсності і спільноти, яку відзначає Фундація Антоновичів. Про високодостойність, шляхетність і компетентність своїх колег в Українському Католицькому Університеті, які були і будуть запорукою його якісного служіння, від яких я маю честь вчитися і до яких прагну доростати, я не раз мав нагоду в різних середовищах свідчити. Кожний член Ректорату УКУ, багато його працівників і викладачів та чимало студентів є такими, на яких я можу рівнятися, і за це я особливо Богу вдячний. А навколо нас безліч справжніх друзів, доброзичливців Університету, які добрим словом і ділом стали співбудівничими справи, яку я маю честь перед Вами представляти.

Усі ми – я маю на увазі не лише УКУківців – щораз більше переконуємося в тому, наскільки в нашому житті-бутті добре слово є передумовою і матір'ю шляхетного діла і дії. Причинно-наслідковий зв'язок між благословенням і його плодом інколи не очевидний, не лежить на поверхні. Він десь захований у самих основах, у ядрі справи. Благословення, хоч може зарум'янити обличчя або навіть зцілити поранену плоть, найпотужніше діє в душі та серці людини. Причинність може бути розтягнена в часовому вимірі. Інколи від пророчого слова до його здійснення треба пройти довгий і тернистий шлях. Але раз пророк прорік слово благословення, його сила – вічна.

У багатій, тихій, але доконечній динаміці благословення ми пересвідчуємося в УКУ постійно. Столітню траєкторію постання Українського Католицького Університету накреслив Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, а з креслення перевів у чин спершу в Богословській Академії у Львові, а згодом у Вічному Місті Патріярх Иосиф Сліпий. На українській землі УКУ постав на 98-му році праці над проектом. Ця траєкторія була наскрізно позначена благословенням: надійним, постійним словом, бадьорим закликом, відвертим, безкорисливим жестом. Таке благословення надавали як засновники-будівничі, так і широка громада відомих сподвижників, щедрих жертводавців і безліч безіменних молільників.

Візія цього Університету мала у своїй основі непорушне переконання, що київське християнство загалом і наша Церква зокрема готові й гідні породити такий заклад; що український народ із його духовністю здатний творити позитивні, а то й авангардні зміни в людській свідомості і суспільних інституціях, які забезпечуватимуть для української громади найвищі зразки світової освіти, науки і культури. Для української громади і для Церкви, яка покликала УКУ до життя, але не тільки. Він бо «кафолікос»,тобто соборний та вселенський у своїй настанові, відкритий та екуменічний, національний і міжнародний –зрештою, «universitas». Така тотожність уже є, але в зародку; вона випливає з першого виголошеного слова про цей проект, але ще довго вимагатиме праці для її здійснення і збереження.

Якщо вернутися думкою до початку минулого століття, коли 1905 року Митрополит Андрей в австрійському парламенті вперше задекларував намір створення університету, чи якщо згадати азартні підпільні лекції таємного університету у Львові у 20-30-х роках минулого століття, ту політично, психологічно і матеріяльно складну атмосферу, в якій покоління наших фундаторів і меценатів Омеляна і Тетяни Антоновичів здобували свою вищу освіту, можна уявити, наскільки неправдоподібними здавалися наміри і плани створення українського християнського вищого навчального закладу. Почавши з Богословської Академії, Митрополит Андрей доручив візію університету о. д-ру Йосифу Сліпому, який ішов до здійснення її переконано і цілеспрямовано, через титанічну працю і з незламною волею, які інколи викликали жарти, а то й навіть іронію в середовищі семінаристів, клиру і громадського загалу.

Коли після десятиліття (1929-1939 рр.) систематичної, планомірної праці вже на базі Богословської Академії постала основа для університету, обставини перетворилися з важких на неможливі. Як і в останні роки Австрійської імперії, напередодні Першої світової війни, так і в 1939 році глобальні катаклізми стали на перепоні створення університету. Спустошення людини, геноцид цілих народів, нівеляція моралі, руйнація столітніх надбань матеріяльної культури, повна розруха економіки, які були наслідками Світової війни, перекреслювали багато що, не лише університетські перспективи. Але на цьому жахи мерзотної війни не закінчилися. Ідеологія, яку війна тільки підсилила, ще довго не давала людям жити спокійно на українській землі. Одних (між якими наші шановні фундатори і багато представників їхнього покоління) терор змусив рятувати життя вимушеною еміграцією на Захід. На чужих землях, долаючи бар'єри мови і чужої культури, починаючи зі злиднів, які багато в чому перевищують випробування сьогоднішньої четвертої хвилі українських емігрантів, вони працювали не лише на забезпечення власних родинних інтересів, а й жертовно вибудовували спільноту духу і надії на краще майбутнє своєї Церкви і народу. Оскільки їхній шлях був драматичним, тим більше подиву гідні їхні здобутки. Але доля на вигнанні не завжди була казковою. На кожного, кому на Заході судилося зібратись і якось дати собі раду в особистому, родинному і громадському житті (як української діяспорної спільноти, так і загалом навколишнього суспільства), припадали один-двоє з надщербленим здоров'ям і зраненою душею, яким таки не вдалося записати життєву стрічку з голлівудським «геппі-ендом». У пам'яті успішних біженців, а тим більше в пам'яті переможених долею зберігався – як джерело наснаги і надії – образ того, як їх благословили в путь батьки, рідні, друзі. Вони в душі трималися того добра і краси, яких пізнали чи пережили колись. Добре слово про рідну землю, яке постійно скріплювало їхню ідентичність, благословило і підтримувало їх у моментах великих випробувань.

Для більшості народу, який лишався далі на своїй землі, тривав ідеологічний терор і не зникали штампи на тілі й душі, що їх поставила війна. Чи гнані на батьківщині, чи на східному вигнанні, український інтелігент, духовний провідник, політик, підприємець, господар чи проста українська душа переживали період невимовних викликів, наслідки яких ще довго буде важко збагнути.

Тоді Архиєпископ, а після смерти Андрея Шептицького – Митрополит Йосиф очолив ряди тих, які стали на найважчу дорогу боротьби з найбільшим лихом XX століття. Лише глибоке пережиття Божого благословення, невід'ємна тотожність гідности «образу і подоби» Божої і здатність це благословення й цю ідентичність передавати через спільноту ісповідників та мучеників широко розсіяному Божому людові дозволили беззбройним, по-людськи безборонним постатям подолати спершу свастику, а згодом серп і молот, ҐУЛАҐ і всі інші безглузді та лукаві витвори гордовитого людського ідеологічного утопізму. Ця наука приймати і передавати благословення, яка вимагає терпеливого вивчання відповідної граматики і лексики, мала б бути основною методологією УКУ. Не тому, що Український Католицький Університет якийсь особливий, вищий чи винятковий, а тому, що Бог у Своїй премудрості й безмежній любові сотворив кожну людину для життя гідного й вільного і кличе її до такого життя.

Покликання усіх нас – спомагати одне одному, вчитися і просвічуватися в тому, що саме провадить до гідности, плекати її повний розквіт і запасатися духовними, інтелектуальними та іншими інструментами чи зброєю, яка критично і творчо захищає нас від втрати чи перекреслення цієї Богом даної гідности і свободи. Кожна мудра людина – зокрема, українські батько, мама, дідусь чи бабуся, які провели своїх дітей і внуків крізь життєвий лабіринт, де під ногами крилися розривні міни, які шматували тіло і дух, – може посвідчити, наскільки школа гідности вимагає терпеливої педагогії та постійного, повторного любовного благословення. Для цього потрібні прерізні форми, звороти і жести. Прикладом такого жанру доброго слова про інших, яке заохочує, вказує і помножує благодать, є це щорічне благословення Тетяни та Омеляна Антоновичів.

Зазнавши протягом життя рясної Божої благодаті, благословення Йосифа, Мирослава Івана та Любомира, а в цих днях – Ігоря і Гліба, Омеляна і Тетяни, Марти і Міста, Сенату і студентів, моєї мами (тут присутньої) і Вас усіх, висловлюю свою глибоку вдячність і розуміння, що кожне отримане благословення є закликом його передавати, є новою відповідальністю і радістю. А понад усе воно є даром – а дар дається даром, зі щедрости, йому чуже посягання, він отримується не за заслугами, а за благодаттю. Усякий правдивий дар породжує мир і щастя. За досвідчене благословення – велике спасибі.

І тому сміло і радісно йдемо далі у своїх роздумах і своїй праці.

Марта Богачевська-Хом’як: Публічна опінія в Росії задовольняється новими іконами

Сімнадцять років тому за сприяння моєї нагороди Антоновичів ми мали щастя бути у Львові в час першого відкритого святкування Великодня. Це було величаве та емоційне торжество. Мій чортик, одначе, залишив в пам'яті дуже людські спомини. В Страсний Четвер якось ми розговорились з людиною що приготовляла величавий винос плащаниці з Преображенки. Довідавшись, що ми з Америки посипались питання: Як такі свята відбуваються в нас? У Львові строї римських вояків позичили з Опери, але от питання: Чи вдягати воїнів в колготи, чи най світять грішним тілом? Прямо з Евангелія – чую зойк Мироносиць – хто нам відвалить камінь?

Справді, хто відвалить камінь незнання про наш нарід, нашу Церкву, про саму нашу історію, врешті враз – про нас самих?

У надвечір'я самого Великодня товпа журналістів і різнородних клериків ввійшла у Преображенський собор. Молодий Борис Ґудзяк, такий собі русявий хлопчина, пояснює поважним журналістам, що саме відбувається і чому це більше як звичне св'ященнодійствіє. Це справжнє «з мертвих повстання», це новий Великдень. Ніч підйому – який прийдеться не раз потому викопувати з пам'яті, щоб втримати наснагу до дальшої праці серед питань про колготи, дозволи, акредитації, право на печатки.

Ґудзяк взявся до кропіткої праці відразу, майже без надуми – тим разом збираючи поломані перелки пам'яті на мозаїку про правдиву страдаючу церкву. Чейже кому іншому, як не авторові солідної праці про Берестейську Унію очолити збирання незаперечних інформацій про її Голгофту? Це не плач про страдання і про те, що камінь тяжкий – це просто потрібна праця і молодик взявся до неї, просто так, бо треба. Треба буднів, затяжливих, а то і сірих. Треба витривалої праці. Не вистачає знання традиції, треба бачити і розуміти її зростання.

Сьогодні ми знову зібрались відзначити працю найновішого Лавреата премії Тетяни та Омеляна Антоновичів. За своє майже тридцятилітнє існування ця нагорода відмічувала вклад науковців та письменників у вагомий розвиток України, її культури, історії, буття. Тут знаходимо Стуса і Конквеста; Бойчука і Костенко; Ісаєвича і Содомору; Дашкевича й Драча; Калинця і Луцького. Не легко отримати цю нагороду – на щастя тепер українська тематика популярна не тільки серед українців. Науковців та літераторів багато, і багато з них працьовиті та талановиті. Виважуючи свої рішення, журі Нагороди Антоновичів розглядають різні аспекти праці та публікацій можливих кандидатів.

Наш Лавреат своїми публікаціями засвідчив неодноразово своє наукове знання у важливих та не простих темах. І працює далі. Суто науковим дорібком він більш чим гідний на цю так високо цінену нагороду Тетяни та Омеляна Антоновичів. Так – з наукової точки немає сумніву, що наш сьогоднішний Лавреат чесно напрацював це вирізнення.

Але, чому саме о. Др. Борис Ґудзяк серед багатьох, що також заслуговують на вирізнення? Вручення нагород Антоновичів завжди давали нам змогу задуматись, подивитись на себе і на наше місце в світі. Бо наші зібрання це справді зібрання людей різних професій, з різних сторін світу та України, навіть різних політичних переконань. Роздумуючи чому саме Ґудзяк отримує цю нагороду, маємо знову нагоду застановитись над відношенням науки до суспільства, над відповідальністю науковця до науки, до себе, до вибору масштабу, в якому даний науковець хоче, чи може, щоб застосовувати до нього мірило.

Бо самої сухої науки не вистачає для повноцінної праці науковця. І навіть найбільш одухотворена наука не може жити відділена від світу. І хоч як би ми хотіли плекати свою красиву та багату ниву в спокої і самоті, нас окружує завжди новий світ із завжди новими комплікаціями. Повноцінні науковці не сміють, а то просто не вміють стояти осторонь від подій і потреб свого довкілля. Чейже говоримо – науковець світового масштабу. Хоч часто цей гучно звучний світовий масштаб – це лиш віддзеркалення вузького довкілля даного науковця. А Ґудзякове довкілля широке і високе, і треба його міряти не простим мірилом. Йому багато дано, і від нього багато вимагається. Тим то і наш сьогоднішній вечір особливий.

Так сталося, що формальні похорони іншого Бориса – Єльцина співпали в США з телевізійною програмою Біла Моєрса, американського ліберального журналіста, який останньо мало появлявся в ефірі. У півторагодинній програмі Моєрс ілюстрував, до якої міри славнозвісні американські журналісти підпали під вплив тенденційних інформацій. Під покришкою патріотизму та в намаганні йти в крок то з владою, то з непоінформованою публічною опінією, журналісти, не перевірювали прискіпливо своїх джерел, не ставили скептичних питань. До певної міри їхня професійна халатність – чи по-галицьки, шматалавість – погано віддзеркалилась на зовнішній політиці такої великої держави як Сполучені Штати. Не може Америка забувати, що на лаврові вінці свободи слова не слід сідати – сухий лавровий лист надто крихкий, щоб існував без пильного оновлення.

Російська преса мовчала про Єльцина, і тільки після похвальних слів Путіна посипались панегірики на першого російського президента. Але не на людину, з її титанічними поривами і людськими помилками, а на нову іконку, яка потрібна російській владі. Мертвий Єльцин не запротестує на своє чучело, а чучело гарно світиться в належній палітурці. І знову публічна опінія в Росії задовільняється новими іконами, не завдаючи собі труду пізнати особу за образом. Вистачить: література, традиція, славословіє духовності, одним словом – Росія.

Про з'єднання російської закордонної церкви з московською – яке проходить в час нашого сьогоднішнього свята – американська преса пише мало. Але саме цього року вийшли щоденники Отця Александра Шмемана, творця Православної Церкви в США, у котрій чимало наших земляків. Шмеман, популяризатор православ'я в Америці, мав досить особистої відваги щоб побачити ложь московського патріярхату і створити церкву,незалежну від держави і московського патріярхату. Але йому забракло чи то відваги, чи то історичної второпності відкрито висловлювати ту критику застиглої ритуалістики православ'я, яка наповнює вісім зошитів його інтимних писань. І хоч Шмемана Бог добрий і дещо навіть католицький, його Бог короткозорий шодо Росії, і Солженіцина, і України. Це не Бог Всесвіту, а лиш одне дуже обмежене проявлення Всевишнього.

Перед правдою можна сховатись, навіть якщо з правди можна самому скористати. Тут бачимо приклади боягузтва, боязні перед довкіллям, невміння оборонити свої переконання, засвідчити свою правду. Бачимо людей, які згідні жити у свойому малому світі – у скривленому і скривдженому світі – пасивні споживачі знань.

При чому тут наш Лавреат?

За своєї ранньої молодості Борис Ґудзяк двічі питав моєї поради – і на щастя двічі не послухав її. Обидва рази рішення були суттєвими.

Борисові пропонували добру академічну посаду у головному католицькому університеті в Вашингтоні, де чомусь не дуже хотіли українців, і в котрому в той час деякі професори виступали проти розп'ять навіть на старих пропам'ятних каменях. Це ще були, як звичайно у нас католиків, спізнені громи радикальних шестидесятих. Католицький Університет Америки не знав, на котру стати. Отже молодий Ґудзяк прорубував би шлях не тільки українознавству, українським теологам, але й суттєво впливав би на розвиток американської науки та релігієзнавства. Це означало б, одначе, не йти дальше на теологію до Риму, а розбудовувати на секулярному рівні науку про українську східню церкву. Це ще був час існування в США серед українських громад дискусій про патріярхат, про те, що властиво є суттю східного обряду, куди йти Церкві, яка переживала в США котрий із черги роздор. Як і в попередніх роздорах, як громади так і церков, дуже мало тих хто брав участь у палких дискусіях, а то і у фізичних сутичках, розуміли в чому суть роздору. Та й часто тої сутті не було. Були просто сварки – не гідні тих шляхетних гасел, під якими вони проводились.

Мені перед очима стояла короткотривала мета – рятувати українську церкву і науку в США від невігластва, сприяти розвиткові науки, а при тому і віри. Я радила Лавреату йти на секулярний шлях. Борис був більш далекоглядний – він поїхав до Риму.

Потому знову вибір – США чи Україна? Я знову дивилась поблизу себе. Брак священників в США, а Україна велика, чейже там буде досить священничого доробку, а у нас, в Америці, – і священників немає і церкви пустують і українські католицькі школи закриваються. Погляд на коротку мету – знову. І знову молодий о. Др. Ґудзяк зробив правильне рішення. Вибрав Україну.

І з Україною вибрав і церкву і науку і всі проблеми пов'язані з людською адміністрацією інституцій, мета яких переходить звичайні людські межі. Та й в Україну перейшли проблеми нашої американської української церкви, де кожна парохія єдиний оберіг правдивого східнього обряду, і де кожний патріот може вимагати від своєї церкви свойого патріотизму. Читаючи історичні документи з Галичини та з Америки з перед сто років, мушу пригадувати собі, що не читаю сучасних звідомлень – така довготривалість якраз тих прикмет, що нищили, а не будували Україну. За одним замахом і не знання історії, і не вміння вчитись з неї.

Борис Ґудзяк – людина, яка розуміє історичність сучасності, але не є обмежена нею. Бо на відміну від блискучих американських журналістів і високо освічених російських богословів, Ґудзяк не обмежений диктатами сучасності. Як правдивий науковець, його поняття часу не міряється механічними годинниками. І його поняття науки не статичне, а вповні живе. Воно може жити собою, але воно ніколи не може замикатись виключно у свойому колі. На довшу чи коротшу віддаль така наука живить інших. Живить своєю відвагою, своїм розумом, і вірою – вірою, що настає пора коли хлопчина з Сиракуз, студент з Гарварду, зростає понад своє довкілля і будує не тільки науку, але достойний дім для неї. І працює над тим, щоб не було розриву між порядністю і вірою, наукою і роздумами, правдою і історією.

Сьогоднішня нагорода – це лиш сходинка нашого Лавреата до дальшої достойної мети.

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.
* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2018-12-11 19:38 :08