Новини » Політика 15 травня, 2007, 16:09
Савік Шустер: «Лекція Свободи» ім. Олександра Кривенка. Повний виклад українською мовою

Учора, 14 травня, в УКУ відбулося традиційне вшанування пам’яті трагічно загиблого в автокатастрофі українського журналіста Олександра Кривенка та нагородженням заснованої чотири роки тому премією його імені одного із найкращих журналістів сучасної України. За словами розпорядниці урочистої церемонії почесного консула Канади у Львові Оксани Винницької, традицією стало запрошувати з «Лекцією свободи» імені Сашка Кривенка іменитих публіцистів та когось із його друзів, відступаючи від традиційного способу поминання тих, хто відійшов від нас. Ідея «Лекції Свободи» виникла на зразок світової практики вшановувати пам’ять людей, життєві вчинки яких не тільки заслуговують на повагу, а й вимагають наступності від тих, котрі лишаються по них, тобто кожного з нас. 2004 року із першою «Лекцією свободи» виступив Адам Міхнік, редактор «Газети виборчої» з Варшави. 2005 року своєрідною «Лекцією свободи» став перегляд фільму Святослава Новицького «Між Гітлером і Сталіним у II світовій війні», виготовленого Українсько-канадським центром документалістики, Торонто, Канада. 2006 року – «Лекцію свободи» читала публіцистка Богуміла Бедриховська, директор Варшавського центру культури. Цього року про свого приятеля згадував почесний консул Королівства Нідерланди у Львові Богдан Панкевич, а з лекцією виступив відомий телешоумен, ведучий популярної телепрограми «Свобода слова» Савік Шустер, якого представляв іще один соратник Кривенка, колишній редактор заснованої Сашком газети «Поступ» – Орест Друль.

Пропонуємо Вашій увазі виклад промови Савіка Шустера, проголошеної російською мовою із збереженням характерних зворотів мовця.

Доброго дня! Я дякую Католицькому університету за надану мені честь виступити у цій аудиторії. Дякую Оресту (Друлю, – ЗІК) за теплі слова. Я глибоко світська людина, й тим паче символічним буде те, що скажу в Католицькому університеті.

От коли б я стояв перед цією аудиторією, в цьому університеті 14 травня 1807 року, чи 14 травня 1907 року, чи ось я стою тут 2007 року знов таки 14 травня, – я думаю, що всередині в мене були б абсолютно ті ж відчуття. Відчуття глибокої тривоги за те, що відбувається навколо мене, відчуття великої невизначеності й відчуття того, що я є частиною великого історичного експерименту.

Минулі віки, ви самі розумієте, якими були, а от сьогоднішнє, ось у місті Львові, з його глибокими історичними традиціями я відчуваю себе ще більше в стані глибокої нестабільності. Я живу в трьох шарах історичного експерименту. Я живу в російському вимірі, тому що вона (Росія, – ЗІК) поряд. Я живу в європейському вимірі, тому що це поряд, і Європа –експеримент. І я живу в Україні, і стан також тривожний і нестабільний тому, що це також історичний експеримент.

Європейський історичний експеримент, до якого тяжіє принаймні ця частина України, він дуже глибокий і складний. Якщо в кількох словах, ми, а ми журналісти особливо повинні розуміти контекст, в якому працюємо, ми можемо тільки адекватно відбивати те, що відбулося – відбулося щось глибинне, на що ми не можемо дати відповіді, й з цим треба змиритися. У кожному разі не наше покоління, а може наступне, а може ще одне, – але відповіді ми не дамо. Ми можемо тільки адекватно відображати те, що коїться довкола.

Сьогодні не час філософів, сьогодні час журналістів. Ось у цьому я майже переконаний. Поясню, чому? Тому що припинення «холодної війни» і загалом розпад колишнього світу, тобто розпад тих координат, до яких ми звикли, привело нас до цілковито нової психологічно, а не тільки історично, ситуації.

Коли раніше ми завжди рухалися між двома полюсами й дуже добре розуміли, де плюс, а де мінус, і обирали кожен для себе (тому що не всі на Заході вибирали Радянський Союз як мінус, були й такі, котрі вибирали його як плюс, і навпаки), – але там чорне й біле були чітко визначені. І от як тільки цей світ розпався, а він розпався набагато глибше, ніж нам намагаються тепер тлумачити, – він розпався на велику кількість абсолютно різних одиниць.

Європа загалом розійшлася із Сполученими Штатами Америки. НАТО – це суто оборонний союз. Він захищає суверенітет і не більше. НАТО не є якимось скарбом чи джерелом ідей. НАТО – це просто захист, самозахист. А є Європейський Союз, який відкрито конкурує із США і економічно, і за цінностями.

І як ви бачите, спроба написати єдину європейську Конституцію виявилася надто складним процесом. Він складний від преамбули, де треба сказати, хто ми: християнська цивілізація, європейська цивілізація, що нас усіх лучить. І як ви пригадуєте, навіть ця преамбула не об’єднала Європу. І зараз усі ті розмови й дискусії, які точаться довкола Туреччини – ви уявляєте, наскільки міняються цінності Європи й наскільки міняється текст її Конституції?!! Тому це найглибший пошук – тобто самоідентифікації самого себе. Хто є європейцем? – це головне питання нині. Чим він відрізняється, скажімо, від інших.

Світ став різнобарвним, де світ шукає свою автентичність, знаходячи чи не знаходячи спільної мови. Але що потрібно, і що повинно відбутися, щоб ми почали розуміти один одного, у тому розумінні, що ви можете мешкати в одному домі поруч із сусідами, які вам не подобаються, або родиною, яка вам не подобається, але ви повинні жити, у вас немає іншого виходу. І ось це абсолютно нова ситуація у світі. І ті країни, котрі, ну я б сказав супердержави, які поруч нас знаходяться, і які на нас впливають – одна поближче, інша подалі – але впливають дуже сильно, оці дві країни: Сполучені Штати Америки й Росія, вони ще не цілковито це зрозуміли. Вони не цілком зрозуміли, що треба розуміти інших. Вони бачать тільки самих себе. І в цьому колосальна історична складність Європи. І в цьому – велика історична складність України, і в цьому велика роль, я вважаю, журналістики.

Україна сама провадить унікальний експеримент. Світоглядно ми це відчуваємо практично кожен день, а я відчуваю це кожної п’ятниці. Світоглядно Україна в даний момент не об’єднана. Тому що, те що бачить і куди скеровані сподівання Західної частини України, зовсім не співставно з тим, куди скеровані сподівання іншої – Східної України. Чи надається це до об’єднання в один культурно-суспільний простір? Чи можна знайти якісь культурно-суспільні вартості, які об’єднають цю Україну? Так само, чи можна знайти спільні цінності, які об’єднають Туреччину й Скандинавію, наприклад? Чи можна? Чи варто? – це головні питання. Й Україна стоїть перед тим же питанням, що й уся Європа: а хто ж такий українець?

Дивлячись збоку, працюючи в Україні зовсім недовго, усього лишень два роки, я не можу бачити й розуміти найглибинніших процесів. Але, на перший погляд, я роблю для себе такий висновок, це мій реальний вибір. Я набагато менше вірю в національне утворення. Я давно – і це буде приємно, я думаю, звучати для мера міста Львова – я давно набагато більше вірю в приналежність місту, ніж національній державі. Тому що місто ближче. Він ближче візуально, тактильно, він ближчий тілесно, ти його відчуваєш, за місто ти готовий віддавати багато чого. Тому ідентичність: «я львів’янин», «я флорентієць», «я киянин», «я москвич», чи «я з Нью-Йорка», (сміх у залі) – ну я розумію, обмовки, вони завжди із сенсом – це легше вимовити, куди легше вимовити, ніж, скажімо «я українець». Так, легше. Але все одно, оскільки ми живемо в одному великому світі і треба рахуватися з дійсністю, ми повинні відповісти на це запитання: хто українець? І ось я – хто як українець? І тому в моїй роботі дуже важливо знаходити моменти дотичності, наводити мости, не роз’єднувати людей.

Не зважаючи на те, що програма вибудувана, програма, яку я веду, «Свобода слова», вона побудована загалом на конфліктах. І коли ми будуємо програму, якщо нема конфлікту, я від теми відмовляюся. Але в даному конфлікті, коли він є, і коли він оголений, у цей момент треба починати зводити мости. І ось у спробах будівництва цих мостів ми намагаємося збагнути всі, я сподіваюся, всі спільно намагаємося зрозуміти: ЩО сьогодні є Україна, куди вона йде, і ХТО сьогодні є українець. Я абсолютно у цьому впевнений, що журналістика може грати ту об’єднавчу роль… Може, це ідеалістично звучить, але я саме через те, що це не час філософів, тому що філософам треба буде осмислити те, що нині відбувається, історикам треба буде зрозуміти, що відбулося. Я думаю, що людина, яка стоятиме тут 14 травня 2107 року (тобто рівно за сто років), можливо, ця людина зможе осягнути те, що відбулося з нами. Так, але зараз це можна тільки віддзеркалювати й тільки намагатися будувати мости поміж різними сім’ями, що мешкають в одній споруді, а ми всі живемо в одній споруді, – вельми хисткій, до речі.

Я думаю, що ідея свободи, свободи в широкому сенсі, ось я спеціально думаючи про цю лекцію, думаючи, що я скажу, я шукав те, як різні люди, в різні епохи формулювали, що таке свобода, тому що всі намагалися це зробити. Я зараз деякі речі зачитаю, може, достатньо сумбурно, бо це різні епохи, щоб було зрозуміло, як людство взагалі рухалося до усвідомлення того, що таке свобода, навіщо це потрібно, і чи потрібно взагалі, і чи може це бути. Чи є щось таке, як абсолютна свобода? Чи свобода може бути тільки обмеженою?

Ось одне висловлювання про свободу: »Свобода це міцне вино, що розладнує слабкі мізки. Тільки тривала звичка поступово привчає до сильних його доз». Це давнє, це ще, можна сказати, Давня Греція. Так, ось ми дивимося: це правда, чи це неправда? Так, а які у нас мізки: слабкі зараз? У нас слабкі, тому що ми в Україні 15 років як держава, і в яких дозах можна цю свободу давати? Питання. Я схильний відповісти, що сьогодні свободу дозувати не можна. І, може, навіть скажу: на жаль.

Далі. «Влада – це обов’язок, свобода – відповідальність». Це вже 18 століття. Уже тоді було ясно, що свобода як така, загалом не дає жодних гарантій щодо того, що суспільство буде конкурентноздатним. І це, мабуть, ключове слово. Тому що в момент, в який історично ми зрозуміли, що суспільство повинно бути конкурентноздатним, і що набагато більше важливо те, ЩО в мізках людей, особливо молодих, і мізки важливіші за будь-яку матеріальну вартість, – ось ці суспільства стали виживати й прогресувати.

«Хто говорить вільно, той не вимагає свободи слова». Із цим я не дуже згоден. Але це також хід європейської думки. Свобода – це швидше за все вольтерівська постановка – говорити вільно, мислити вільно, буди свобідним.

Далі. Альбер Камю, дуже відома людина: «Вільний той, хто може не брехати». Це цілковито сьогоднішнє, те що має стосунок до нинішнього світу. Тому що брехня очевидна тільки в добу масових комунікацій. Брехня у 18 – 19, на початку 20 століття, вона не була настільки очевидна людям, бо брехали вони в кулуарах, домовлялися вони в кулуарах, до нас, тобто до людства, доходили тільки наслідки, які упереваж були війнами. Але ми не були свідками брехні. Тепер ми є свідками брехні. Ми можемо її відчути, її оцінити і врешті решт з нею не погодитися.

Далі. Джорж Бернард Шоу. «Свобода – це відповідальність, ось чому всі її так бояться». Цілком справедливо. Як тільки людина починає обіймати певну кількість влади, від цього моменту вона починає обмежувати свободу довкола себе. Чому? Тому що вона боїться власної відповідальності. Більше нічого, більше нема інших відповідей. І це знов таки, має прямий стосунок до сьогодення.

А далі я швидко скажу: «Не давайте нав’язати собі свободу слова, поперед свободи думки». Це знову ж таки Вольтер.

«Свобода – це усвідомлена необхідність». І подумайте, хто це сказав, ось ми всі зараз. Карл Маркс! І це дуже й дуже глибоке розуміння. Карл Маркс. Я не єретик, – Карл Маркс дуже глибоко розумів ті процеси, які відбувалися у сучасному суспільстві. А він якраз – аналітик індустріалізації, тобто сучасного суспільства. Сучасного. Ми вже на крок попереду. Ми вже ніби суспільство послуг, високих технологій. Але він був свідком такої ж революції в розвитку суспільства, як тепер. Те, що більшовики зґвалтували вчення Карла Маркса – це вже інша історія. Але Карл Маркс як філософ, Карл Маркс як учений – це людина, яку варто читати, і на котру варто звертати увагу тому, що те, що він написав, він написав мудрі речі, глибокі речі.

«Ніхто не може бути вільним, допоки всі не мають свободи». Це Герберт Спенсер, британський поет і мислитель.

«Про свободу слова треба судити за ступінню свободи найнижчих». Це Джавахарлал Неру, засновник сучасного Пакистану. Ось останнє явно американці не читали – і це велика проблема. Але я б не хотів виходити за рамки того, що ми сьогодні обговорюємо, і тому, що наші стосунки через Америку з ісламським світом, чи через Росію – це цілком осібна й окрема історія.

Я до чого, взагалі хилю, до своєї професії, до того, що може наша професія. Тому що наша професія є тією професією, яка швидше за інші може запропонувати нові обличчя, порядні обличчя. Я розумію, що в політиці має минути більше часу. Я розумію, що поки прийде до влади покоління сьогоднішніх 30-річних, знадобиться може, навіть не знаю скільки, парламентських виборів. У тому числі й президентських. А наш фах дозволяє рухатися трохи дещо швидше. Наша професія адаптується до нових умов швидше, ніж політичний світ. Ми можемо показувати нові обличчя, можемо показувати нові дійсності, можемо показувати нові зображення, ми можемо по-іншому поглянути на те, як ми живемо, і як житимемо.

Іншими словами, ми можемо прикликати людей, яких ми обираємо, і які в підсумку нами керують, зрозуміти, що ось у цьому спільному домі, в якому ми живемо, який може з хвилини на хвилину впасти, що в цьому спільному домі слід починати жити нормально із сусідами. Тобто в тому сенсі, що їх треба розуміти.

Ось приклад, щоб я не звучав голослівно. Бо я як журналіст не маю права звучати як політик, тобто без доказів. Ось візьмімо останній конфлікт між Росією й Естонією. Я вважаю, що оскільки Росія завжди поводиться як слон в крамниці порцеляни, просто завжди, то я навіть не оцінюю дії Росії. А Росія зараз перебуває в дуже особливому становищі, Росія також шукає себе, Росія тепер проголошує себе енергетичною наддержавою, Росія шантажує світ. Це, наче шлях в нікуди. Але це Росії варто збагнути насамперед. Але Естонії, Естонії слід було зрозуміти, що в неї стільки своїх проблем, у неї стільки не вирішених внутрішніх питань, ні національних, ні економічних, ні суспільних, що в принципі є сегрегація у суспільстві, є люди першого сорту і є люди другого сорту, що корупція квітне, і що загалом радянські пам’ятники не становлять проблеми першої важливості. І коли ти створюєш проблему пам’ятників і конфлікту з Росією, то як естонський журналіст першим словом, яке ти повинен сказати своїй владі: вона приховує свої проблеми, що вона цим намагається відволікти нашу увагу.

Ось що я маю на увазі: найменший повинен навчитися жити з дужим і сильним сусідом. Тому що все одно це вулиця з двостороннім рухом. Це дуже важливо, мені здається. Я думаю, що ми, журналісти, можемо зіграти в цьому, як я сказав, важливу роль. Ми повинні все ж не дозволити можновладцям ув’язувати нас у всілякі конфлікти, за які потім ми, а не вони, відповідатимемо.

Я часто задаю собі питання: яким чином американська сім’я сьогодні собі пояснює загибель сина в Іраку, за що він там загинув? Мені дуже важко собі уявити. Я просто можу сказати одне: війна в’єтнамська інша. Я знав дуже багато в’єтнамських ветеранів і я навчався в університеті в Монреалі, де було 20 тисяч дезертирів в’єтнамської війни, тому що університет був порівняно недорогим і дуже високого рівня, і, скажімо, мій викладач фізики був людиною, яка очолювала рух дезертирів в’єтнамської війни. Я знаю, що люди, які гинули у В’єтнамі, вони все таки гинули за якусь ідею. Їм її навіяли, чи вони так виросли, – але вони боролися у В’єтнамі проти комунізму й за свободу. Це з часом стало все важче й важче пояснювати. І врешті решт масовий антивоєнний рух і все, що відбувалося в Америці довкола цього: і Уоттергейт, і Мартін Лютер Кінг, і боротьба за громадянські права, – ось усе це витягнуло Америку із тієї війни, й у підсумку витягнуло на цілковито інший рівень суспільного розвитку.

Америка почала будувати професійну армію. І сьогодні ця професійна армія виконує завдання правлячої еліти і не задає питання, за кого вона вмирає. Я вважаю, що це дуже нездорово. Бо щоб ми не казали, але з погляду суто людського, суто гуманістичного, це не зовсім добре явище, коли люди умирають, гинуть за державу і нікому держава не зобов’язана казати, за що вони гинуть, яка мета.

Що трапилося в Радянському Союзі? А в Радянському Союзі трапилося по-іншому. Афганська війна, мабуть, була головним фактором падіння Радянського Союзу. Звісно, були економічні фактори, були національно-визвольні фактори, але я не думаю, що вони відіграли таку важливу роль. Важливу роль в самоусвідомленні імперії. Імперія була переможена. Це не важливо, що вона була переможена афганським рухом опору, який зовсім не був таким талібським, і це я знаю, тому що багато часу пробув в Афганістані. Вона не програла тому, що американці чи китайці давали зброю афганському опору. Тому що це смішно. Вона програла як цивілізація. Ось ця цивілізація, яку будували 70 з лишком років, вона не відбулася. І оскільки вона не змогла сягнути якогось іншого рівня розвитку суспільства, як Сполучені Штати Америки, тому що США були зв’язані вартістю свободи. Радянський Союз із цієї війни, замість того, щоб зробити стрибок уперед, розвалився. Країна розвалилася, і загалом на такі шматочки, які досі не зовсім усвідомлюють, що це, хто це, і чому це.

Ну, загалом це, мабуть, я завершу, думаючи про Сашка Кривенка, котрого я не знав. Але я просто, приїхавши до Львова, поспілкувавшись із Орестом (Друлем, – ЗІК), я збагнув, яку велику роль відіграв він у львівській, українській журналістиці, й взагалі в суспільстві. Я думаю, що думаючи про нього, я можу сказати наступне: гарно це чи погано, що нині ми живемо в таку страшну епоху нестабільності й історичного експерименту. А знаєте, що таке нестабільність? Нестабільність – це той стан, коли ти не можеш прожити жодного дня, не подивившись чи не послухавши новин. Оце є найреальніша нестабільність.

І власне через це, й через те, що ми так потрібні, і думаючи про особистість Саші Кривенка, я вважаю, що в принципі, ми сьогодні можемо запропонувати суспільству щось, що хоч трохи відрізняється від того, що йому вже багато років пропонують загалом люди, як би так сказати, щоб не образити, люди, які не відчувають жодного руху вперед: світ змінюється, ми змінюємося. Вони повинні змінюватися, вони не можуть своїми колишніми принципами й відчуттями влади й власності, керувати нами й вести, не зрозуміло куди.

Ось усе, що я хотів сказати.

Фото: ictv.ua

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-02-22 20:40 :15