Новини » Суспільство 19 березня, 2007, 9:48
Мойсей Фішбейн зустрінеться із Львовом по 15 роках розлуки

Відомий український поет і перекладач Мойсей Фішбейн, член Українського центру міжнародного пен-клубу та Національної спілки письменників України, лауреат премії імені Василя Стуса матиме завтра, 20 березня, о 17 годині виступ в Українському католицькому університеті, — про це нині, 19 березня, повідомив кореспондент ЗІК з посиланням на координатора львівського осередку Асоціації українських письменників Галину Крук.

1979 року талановитого поета і перекладача Мойсея Фішбейна, якого цінували і підтримували такі метри української літератури як М. Бажан, Г. Кочур, М. Лукаш, і який не вписувався в рамки соцреалістичної законослухняності (єврей і водночас український буржуазний націоналіст), буквально виштовхнули з Радянського Союзу до Ізраїлю. Відтоді Фішбейн наголошує, що він громадядин Ізраїлю: "Я не громадянин України. Але не з власної волі. Бог дав мені бути саме українським поетом. Я український поет. І більший громадянин України, ніж багато хто з тих, хто має в кишені українського паспорта».

Згодом Фішбейн працював у Німеччині в журналі «Сучасність», на радіостанції «Свобода». 1984 року у видавництві «Сучасність» вийшла його «Збірка без назви» з передмовою Юрія Шевельова. Перекладає з івриту (Бялік) та ідиш, з російської (Волошин), іспанської (Неруда), французької (Бодлер), румунської (Аргезі), з німецької (Рільке, Целян, Тракль, Ганс Карл Артманн). «Коли почалася «перебудова» написав першого вірша по десятьох роках мовчання. Коли я вперше летів сюди, то боявся лише одного: щоб не стався інфаркт. Це був 1989 рік... Потім я щороку прилітав в Україну. Останні кілька років — аби повернутися,» — згадува поет про стосунки з Україною в час вимушеної еміграції. Кілька років тому, напередодні Помаранчевої революцієї поет і публіцист таки повернувся до України.

Востаннє публічне читання Мойсей Фішбейн мав у Львові 15 років тому, зібравши аншлаг у залі «Роксу» (Палац культури залізничників). Прилетівши тоді із Києва із Леонідом Череватенком на запрошення журналу «Дзвін», поет був заскочений відсутністю в місті води і світла, тож одразу після виступу подався до рідних Чернівців. Але про сам вечір, проваджений світлої памяті Ростиславом Братунем, зберіг теплі спогади.

Торік Мойсей Фішбейн відзначив 60-річчя від дня народження і видав повну збірку своїх творів «Ранній рай» із передмововю Івана Дзюби (К.: Факт, 2006), яку було висунуто на здобуття Національної премії України ім. Т. шевченка. "Виваженість, гідність, стрункість форми, уміння бачити, за Свідзінським, «не тільки видиме», якась неочікувана рання зрілість — органічні константи поета, ознаки вродженого поетичного дару. Так, Мойсей Фішбейн — поет український, попри той дискофморт, який відчувають від цього деякі ревнителі «чистоти крові». Силою факту він зробив для української культури більше, ніж десятки «середньоарифметичних» віршоскладачів з ідеально українськими прізвищами. Якщо національна мова і культура здатна інтегрувати в себе, полонити до останку представників іншої національності, то це свідчить про її силу і життєздатність ", — сказала про цю книжку Михайлина Коцюбинська.

Довідка ЗІКу

Мойсей Фішбейн народився 1946 року в Чернівцях.

Освіта вища філологічна, працював у головній редакції Української Радянської Енциклопедії та літературним секретарем Миколи Бажана.

1979 року був змушений емігрувати.

У 1989-му організував поїздку чорнобильських дітей до Ізраїлю.

2003 року повернувся в Україну.

Член Українського центру Міжнародного Пен-клубу та Національної спілки письменників України. Лауреат премії імені Василя Стуса та премії журналу «Сучасність».

Автор багатьох книжок. У київському видавництві «Факт» 2003 року видав збірку «Аферизми» — особливий жанр аферизмів «від Мойсея», а 2006 року — повну збірку своїх творів «Ранній рай».

Із виступу Мойсея Фішбейна на вечорі-реквіємі «Народ мій є!», присвяченому Дню пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій: "Українська нація вбивана й не вбита, винищувана й незнищенна. В українців забирали землю, мову, культуру, історію, волю, саме життя. Винищували під корінь українську інтеліґенцію, українську еліту. Ув'язнювали й розстрілювали. Винищували цвіт української нації – українських хліборобів. Висилали в Сибір. Убивали голодом. Чинили геноцид. Ті, хто сьогодні сміє заперечувати, що Голодомор 1932 – 1933 років був геноцидом української нації, не бояться й не знають Бога. Вони знають і бояться лише пахана й кілерів. Вони пахолки…Із тими, хто сміє заперечувати, що Голодомор був геноцидом, мають розмовляти не публіцисти, не політологи, не політики, а українські слідчі (я наголошую: українські слідчі)… Це було народовбивство. Це був геноцид. Я знаю про Голодомор не від істориків, не від публіцистів, не від письменників. Я знаю про Голодомор від моєї мами. Моя мама, Сара Аронівна Матусовська, 1932 – 1933 років була вчителькою української мови та літератури в селі Горожено на Миколаївщині. … Коли ж судитимуть катів? Коли? Я чекаю. Вічна пам'ять убієнним".

Із виступу Мойсея Фішбейна на Міжнародному Форумі «Let My People Live»: « В Бабиному Яру, у величезній єврейській могилі, лежить убита нацистськими нелюдами велика українська поетка, велика українська патріотка Олена Теліга. Я схиляю голову перед її пам'яттю. Я схиляю голову перед тими праведниками, перед тими українцями, які, ризикуючи власним життям, рятували євреїв. Я схиляю голову перед пам'яттю великого українця — митрополита Андрея Шептицького, який переховував у себе євреїв, серед них був рабин Давид Кахане. Я схиляю голову перед пам'яттю українських греко-католицьких черниць, які переховували єврейських дітей. Я схиляю голову перед сотнями українських родин, які рятували єврейські душі. Серед них селянська родина з Сумщини, яка в своїй хаті переховувала трьох єврейських дівчат із міста Ромни, — я схиляю голову перед родиною Варвари Тимофіївни Ющенко, мами Президента України. Мертвим не болить. Болить живим. У двадцятому столітті, впродовж дев'яти років Україна зазнала двох геноцидальних гіперкатастроф: Голокост і Голодомор. Про одну з них світ знає. Про другу знати не хоче. Так само, як світ знає про Шиндлера й не хоче знати про українця Шептицького. Ці дві гіперкатастрофи болітимуть нам до скону».

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-02-17 20:54 :39