Новини » Регіони 26 жовтня, 2006, 13:52
Ігор Герич: Держава діє за принципом – лікарям не даємо, бо вони виживуть і так

Півтора року управління охорони здоров’я Львівської області очолює людина, яку в медичних кулуарах характеризують, як найбільш позитивну постать з усіх, хто обіймав цю посаду впродовж 15 років незалежності. Водночас колишній «афганець» Ігор Герич стверджує, що той, хто дивився смерті в очі, «живе в режимі нон-стоп з відчуттям достатнього ступеня свободи і його не зв’язують ані посади, ані звання».

Чи це так? Судіть самі з інтерв’ю начальника головного управління охорони здоров’я Львівської ОДА Ігоря Герича – про хабарі і реформу медицини, про наглу потребу скоротити мережу медичних навчальних закладів і відчуття власного «я» у щоденній чиновницькій метушні.

– Пане Ігоре, Ви були активним учасником помаранчевого здвигу. Наскільки Вам комфортно працювати у виконавчій владі, яка нині у руках «синьо-білих»?

– Чесно кажучи, мені взагалі не комфортно перебувати у владі. Адже, я не адміністратор, я ніколи до цього не прагнув, позаяк це не збігається з моїми внутрішніми бажаннями. Тому мені некомфортно з першого дня перебувати у цій історії. Я просто намагаюся чесно виконати свій громадський обов’язок.

– Ваша оцінка рішення Юрія Поляченка скласти повноваження міністра охорони здоров’я України?

– Я маю відчуття глибокого жалю не персонально за пана Поляченка, а за ситуацію в керівництві Міністерства охорони здоров’я. Безумовно, медицина – галузь проблемна. Але вперше за останні півтора роки сформовано чіткі напрями, куди і з яким потенціалом рухається медицина. Одним з таких пунктів визначено, що система охорони здоров’я в Україні має бути бюджетно-страховою. Є чіткий план, виконання якого по пунктах спричинить повноцінне реформування цілої галузі.

Щодо питання зміни міністра, то впродовж півтора року міністр охорони здоров’я змінюється вдруге. З одного боку, позитивним було те, що попри різні особистісні характеристики Поліщука і Поляченка лінія щодо бачення розвитку галузі залишалася абсолютно однаковою і не було збою. Адже, як правило, в нашій державі зміна керівника означає кардинальні розвороти в роботі галузі, позначається особистісний вплив. Іншими словами, розроблені попередниками схеми попросту руйнуються їхніми наступниками.

Є ще й суб’єктивна частина цього питання. Юрій Володимирович (Поляченко,ЗІК.) за час своєї роботи характеризувався високим ступенем інтелектуальності і делікатності, відсутністю авторитаризму. При Поляченкові була добре налагоджена синхронність різних гілок влади під час розв’язання проблем медичної галузі. Він сприятливо і дуже толерантно ставився до регіональних ініціатив, у тому числі і Львівщини. Тобто нав’язування часто неадекватних адміністративних думок не було. Більше того, за цього керівництва увага до програм, до забезпечення Львівської області була достатньо високою. Як поведе себе його наступник – невідомо.

– З огляду на намір запровадити страхову медицину, чимало медиків вважають, що треба залишити безоплатними надання першої допомоги, дитячу медицину і обслуговування пенсіонерів. Чи поділяють цю позицію у міністерстві?

Розуміння міністерства не є визначальним, оскільки міністерство лише «власник», той, що в темі, що розуміє специфіку проблеми, а забезпечення – фінансове та законодавче лежить на ВРУ, частково на громадськості, думку якої подекуди доводять до абсурду.

Я вже говорив, що медична модель, до якої рухається Україна, це бюджетно-страхова медицина. Це означає надання певного гарантованого рівня медичної допомоги, яку кожна людина, незалежно від рівня забезпеченості, має отримувати безоплатно: реанімаційні заходи, гостра хірургічна патологія, туберкульоз тощо. Вищий же рівень допомоги, або спеціалізована допомога – кардіологічна, пластична тощо – буде страхуватися.

Зараз так не відбувається тому, що немає закону. І це не залежить від волі міністерства чи регіону. Повинен бути чітко виписаний державний закон. Своєю чергою, останній не може бути виписаний, допоки не розтлумачена 49 стаття Конституції. Зовсім недавно відбувалося перше розширене засідання профільної комісії ВРУ з охорони здоров’я, материнства і дитинства з питань розвитку медицини. Зі слів її нового керівника, пані Бахтєєвої, існує консенсус депутатів щодо необхідності повторного запиту в Конституційний Суд про тлумачення 49 статті Конституції. Не йдеться про те, щоби стаття була скасована, а лише потрактована – що безоплатним є гарантований мінімум, все решта – за кошти.

Наразі ж 49 стаття про безоплатну медицину – це гола декларація, за якою нічого немає. Тому після її інтерпретації наступним кроком має стати прийняття закону про бюджетно-страхову медицину. От тоді буде відкрито дорогу до реальних та якісних змін в галузі.

– А як бути із «лікарняними касами»?

– Справді, єдиний варіант, що підтримується на рівні міністерства та ВРУ, і котрий певною мірою заміняє страхування, – це «лікарняні каси». Це страхування за готівкові гроші або безготівкові, які сплачуватимуть підприємства як своєрідну компенсацію за медикаменти і виключно за медикаменти.

На Львівщині такого ще немає. Але справа рухається – 18 жовтня відбулися установчі збори зі створення Львівської лікарняної каси, яка охопить всю територію Львівщину. Вже подаються документи на її реєстрацію. А це означає, що кожен, хто захоче, на добровільних засадах, за абсолютно дрібні кошти – місячна оплата в районі буде приблизно десять гривень – отримає лікування і медикаменти на суму до 5 тис. грн. За винятком певних хвороб, які забезпечує держава (туберкульоз, СНІД тощо). Це достатньо прогресивний крок.

– А Ви про побори та хабарі в лікарнях чули? Чи вдалося «помаранчевій владі» щось змінити ?

– З терміном «хабар» слід бути обережним, адже це термін правоохоронців. Коли ж по суті запитання, то річ у тому, що не може медик отримувати зарплату найнижчу у рейтингу професій. При тому, що лікарі не мають особистого життя, відпочинку та свят, постійно чують докори преси. Але ж медики приречені державою на те, щоби «брати», адже як можна вижити при зарплаті в 500 грн? Держава продукує це явище, живучи за сталінським принципом: лікарям не даємо, бо вони виживуть і так.

На жаль, за роки незалежності в нашій державі мало що змінилося. А для запровадження якісної медицини, передусім, треба навчитися по-людськи ставитися до лікарів. А в ситуації, коли робітник отримує більшу зарплату ніж лікар, який, образно кажучи, тримає серце в руках, незабаром доведеться до кожного лікаря приставляти міліціонера чи прокурора.

Що ж до конкретних випадків хабарництва на Львівщині, то всі інформаційні приводи створювала преса. Ці інциденти можу на пальцях перерахувати: під час отримання хабара затриманий лікар Миколаївської лікарні, під час поділу хабара – лікарів Галицької МСЕК на виїзді. Ще може два епізоди. Тобто сумарно чотири, що прозвучали масово, на всю Україну, як великий успіх міліції з боротьби з хабарництвом в галузі охорони здоров’я. З одного боку, це показник якості боротьби, а з другого, реальна ситуація загалом залишається незмінною.

Безумовно, що практика «гонорарів» існує, але впевнений, що за час мого перебування на посаді зменшилася пропорція вимог лікарів. Крім цього, в управлінні майже зникла проблема, пов’язана з вертикальним тиском на лікарів з боку адміністрації. Фактично, ліквідована практика присвоєння атестаційних категорій через збирання грошей, заходи сертифікації чи акредитації також відбуваються згідно з виписаними правилами. У зв’язку з цим ми змінили чотирьох головних спеціалістів. Публічно.

– Хотілося би почути Вашу думку про рівень підготовки нинішніх випускників медичних навчальних закладів. Є певні застереження, що на зміну старим, кваліфікованим кадрам приходять люди, націлені не на лікуання хворих, а на отримання так званих «гонорарів».

– Я так не думаю. Проста логіка: лікарська зарплата – одна з найнижчих в державі. Молода людина, яка закінчує школу, має певне уявлення про неї з преси, розмов, публічних дискусій. Тобто, діти знають, що ця професія пов’язана з хабарами, низькою зарплатою, з постійними наріканнями з боку всіх, кому не лінь. Насправді, сьогодні є безліч інших фахів, де «заробляють», і вони значно привабливіші від медицини.

Так от, зважаючи на такі несприятливі умови, негативні стереотипи, все-таки в нашу професію іде молодь, насамперед ті, хто любить людей. Вплив матеріального чинника тут мінімальний. Якщо сім-вісім років тому можна було порушувати питання якості медичної освіти, то тепер можна говорити про високу якість підготовки студентів-медиків. Семашківська система підготовки медиків – одна з найкращих у світі і дає універсальні знання. Відтак, наш медик може працювати бізнесменом, керівником, ця освіта дає великий обсяг академічних знань.

– Невже все так безхмарно?

– Зовсім ні, але проблема в іншому. Молодому спеціалісту, який сьогодні номінально є лікарем, важко реалізувати свої знання на практиці. Скажімо, особливість Львівщини полягає у тому, що тут багато працюючих пенсіонерів, кожен з яких тримається за своє місце. Тобто вакансій обмаль. По-друге, через велику конкурентність у нас зникла традиція передачі фаху між лікарями зі стажем і молодими спеціалістами. Водночас простежується зменшення кількості хворих, зменшення хірургічних втручань, але наплив кадрів триває. Всі хочуть залишатися у Львові, в базових центрах, а залишити їх тут і надати практичні навички фізично це неможливо. До прикладу, інтернатура з хірургії. 20 років тому вона тривала всього рік. Один лікар, знаючи, як теоретично оперувати, мусить навчитися за рік це робити на практиці. Візьмімо найпростішу операцію – на апендицит. Якщо в мої часи за добу виконувалося десять оперативних втручань, то сьогодні одна операція на три-чотири дні, а лікарів – аж 10. Тобто фізично молоді спеціалісти набагато менше бачать, набагато менше беруть участь в операціях, відповідно термін їх професійного зростання розтягується у часі.

Ще один важливий момент. У кожній області є медичний університет, який щороку «штапмує» по 300-500 випускників за повної відсутності вакансій. У той самий час ми маємо 128 вакансій на Львівську область: судмедексперти, фтизіатри і лікарі сільських лікарських амбулаторій. Куди ж діватися іншим?

Вихід один: в межах держави відрегулювати питання потреби в кадрах на перспективу, бодай, на п’ять років. Прив’язати до цього медичну вищу школу.

– Зараз триває промотур проекту «Дитячої лікарні майбутнього», який чи не в усіх областях репрезентує Катерина Ющенко. За інформацією репрезентантів, вартість проекту 600 млн грн. Чи є насправді необхідність в такому проекті, якщо, до прикладу, у Львові три дитячих лікарні не заповнені?

– Безперечно, що доцільність у створенні такої лікарні є, якщо цим займається дружина президента, якщо це визначено одним з елементів участі недержавних організацій в реалізації державної політики.

Але, як на мене, під час представлення проекту лікарні майбутнього не правильно робляться певні акценти. Річ у тім, що мова йде не про чергову лікарню, а лікарню, яка би відтворювала західні технології, яких дотепер немає в Україні. Мова йде насамперед про порятунок дітей, які сьогодні помирають без медичної допомоги.

До прикладу. В міністерстві закладено кошти на критичні випадки – на 50 хворих дітей, яких державним коштом буде проліковано за кордоном. Решта таких дітей потрібної допомоги не отримають. Так от логіка створення лікарні майбутнього така: аби щороку не платити величезні кошти за окремих дітей, залишаючи інших без допомоги, то слід зробити це за рахунок небюджетних коштів. Заснувати лікарню, яка б надавала сучасну допомогу в Україні. І це правильно.

– ЗІК відстежує кілька скандальних «медичних» випадків, що сталися на Львівщині: нелегальне функціонування поліклінічного відділення на вул. Батальній у Львові, неприємна історія з хворою на епілепсію дівчинкою, якій відмовили у госпіталізації в Старому Самборі, та питання навколо Львівського кардіоцентру, друга черга якого невідомо коли запрацює.

– Поліклінічне відділення на Батальній вже півроку, як працює. Вся необхідна документація, проекти, дозволи – все є, відділення функціонує цілком офіційно і законно. Осіб, винних у нелегальному функціонуванні поліклініки, на рівні керівництва покарано доганами. Але є інше питання – приміщення поліклініки потребують ремонту. Крім цього, незабаром ми плануємо розширити поліклініку, прив’язати повноцінний прийом і спостереження вагітних до відділення.

Що стосується випадку в Старому Самборі, то там працювала комісія головного управління охорони здоров’я ЛОДА, яка розглядала випадок із хворою дівчинкою, котрій начебто було відмовлено у наданні медичної допомоги. Так от, власним транспортом інтернату (хвора дитина утримується в школі-інтернаті села Буково Старосамбірського району, – ЗІК.) дівчинка з тяжким приступом епілепсії була направлена у Старосамбірську лікарню, де їй надали кваліфіковану медичну допомогу: введено ін’єкції для зняття спазмів. Зроблено і відповідний запис в приймальні лікарні. Далі відбувся принциповий «збій». Завідувач психоневрологічного відділення телефоном дізнався про випадок і оскільки приступ пройшов, вирішив хвору не госпіталізувати. Але після втручання головного лікаря, дівчинку залишили. Відтак, були зроблені організаційні висновки – керівника відділення мали б звільнити, але виявилося, що в Старому Самборі один психоневропатолог. Тому він отримав тільки догану.

Що стосується другої черги кардіоцентру у Львові, де має бути кардіореанімація і кардіохірургія. Цей корпус, де вже тричі перерізали стрічку, дотепер не працює. Сьогодні там завершено усі ремонтні роботи, але досі триває підписання робочих актів прийому приміщення. З моменту підписання актів державної перевірки корпус почне функціонувати. Десь через місяць, але без помпезного відкриття. Спершу там працюватиме рання реабілітація після інфаркту міокарду – чого не було у Львівській області. А відділення кардіохірургії залишиться законсервованим через відсутність обладнання ще певний час. Хоча у бюджеті наступного року міністерство заклало кошти на необхідні апарати.

– Ви брали участь у військових діях в Афганістані. Здобутий досвід допомагає чи заважає?

– Афганістан, звичайно, змінив мене. Хоча, напевно, моя дружина змогла би вам розказати про це більше. Змінилося відчуття суттєвого і несуттєвого, а це в роботі радше допомагає. Після війни я живу в режимі нон-стоп з відчуттям достатнього ступеня свободи. Мене мало, що зав’язує – ні посада, ні звання, ні будь-яка інша залежність. Я більше поважаю людей з позицією, які можуть мене і не сприймати, ніж тих, що намагаються улесливо пристати на будь-що.

– Дякую за розмову.

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-02-21 01:31 :52