Новини » Регіони 27 липня, 2005, 14:19
Скнилівська трагедія: очима очевидця

...Я приглядався до жахливо непорушних тіл двох хлопчаків на бетонних плитах, розкиданих одне від одного на півтора метра — головами в різні боки. На зріст та вік кожен з них міг бути моїм сином.

Облич не видно. Я приглядався до одягу і не міг збагнути, це його одяг чи ні? Несподівано з'явилась якась жінка років під сорок. Побачивши тіло одного з хлопчиків, вона скам’яніла і розпачливо заволала якесь ім'я. Потім перевела погляд, і мертву тишу розрізав страшний пронизливий зойк. Поволі я збагнув – це ім'я іншого хлопчака... «Господи, як вони всі подібні на мого Данила. Цього не може, не може бути! Як же це так, я не хочу в це вірити! Невже вони приїхали? Їх не повинно бути тут! Я мушу оглянути трупи».

«Данила треба обов'язково повести на це шоу. Побачити зблизька стільки літаків, до того ж, військових, покрутити штурвал винищувача — рідкісна можливість», — спало на думку, щойно почув рекламу авіашоу. 27 липня командування 14-го авіаційного корпусу з нагоди 60-річчя свого з'єднання влаштовувало традиційне, чи не щорічне для Львова, липневе авіасвято. Якогось року ми вже були на такому шоу. Данило — це мій син, йому тоді тільки-но виповнилося десять років.

Виконуючи журналістське завдання, я прибув на летовище завчасно. Дружина з сином мали приїхати десь опівдні. Довкола — тисячі людей і безліч дітей. З кожною годиною люд все прибуває та прибуває. Біля столів з п'ять десятками пластмасових копій різних літаків та бронетехніки – гурт дітей і дорослих. «Ваші враження?» — запитую у капітана-льотчика, який хвилину тому зацікавлено розглядав моделі. «Приємно почувати себе таким великим на їхньому тлі. А якщо серйозно... то це для розвитку, для загальної обізнаності — дуже важливо. Я сам складаю моделі, але кораблів», — відповів Володимир Градовий, так звати цього військового. «А серед ваших літаків багато поламаних», — провокую до розмови. «Чому відразу так. На шоу зі своїх полків долетіли своїм ходом. Правда, при посадці отих двох винищувачів щось з гальмами сталося. Але ж ви знаєте, як зараз нас фінансують», — але продовжувати розмову про проблеми військових льотчиків Володимир Градовий не захотів.

А тим часом на злітну смугу виїхала дорога іномарка, здається, зеленого кольору. Зупинилась. Генерал у сорочці на короткий рукав, який до того поважно, щоб не сказати бундючно, походжав вдалині, підтюпцем підбіг до авта. З машини вийшов хтось у цивільному. Генерал виструнчився настільки, наскільки це дозволяло його опасисте тіло. Коротка розмова – і машина з невідомим плавно поїхала геть. Згодом я бачив цього генерала зблизька серед трупів і шматків людських тіл. Він до когось кричав, щоб той ввів знеболююче масивному чоловікові, який, згорнувшись півколом, тихо стогнав. «Йому знеболююче ні до чого, в нього півчерепа зрізало», — відповів чоловік в білому халаті. «Де знеболююче, у нас що, знеболюючого нема?!» — кричав генерал, чи то не чуючи, чи то не розуміючи відповіді. «Має бути», — стинав плечима якийсь полковник

Але це вже було потім. Поки що я стояв біля столів з моделями літаків і розмовляв з наставником майбутніх конструкторів Ярославом Янчаком, людиною, яка володіє унікальними знаннями й документами з історії авіації, зокрема в Галичині. «Щоб діти не вешталися без діла на вулиці, треба ними опікуватися, створювати необхідні умови, аби вони могли розвивати свої захоплення. Подивіться, який інтерес викликає наша колекція у людей», — розповідав він. Я познайомився з його гуртківцями. У кожного своя спеціалізація. Хтось знається на авіації, інший – на бронетехніці. Технічні характеристики своїх моделей вони знають напам’ять, про щоб ви не спитали. «Яка вага Су-27?» і моментальна відповідь — З0 тонн.

Саме ця моторошна машина розрізала крилом натовп людей на відстані ста метрів праворуч від столів з моделями. Слава Богу, ніхто з хлопців-моделістів не постраждав, тільки шок від побаченого. На їхніх очах літак, виконуючи чергову вправу вищого пілотажу, на «малому газі» знизився і на мить зник за будівлею авіаційного заводу, що був у них за спинами. Потім син Ярослава Янчака Сергій почув, як увімкнувся форсаж (повний газ), повітря стрясонуло, сильний гуркіт і Су-27 випірнув, але не над будинком, а з правого боку, між будинком і деревом, сильно нахилившись на ліве крило, ледь не черкаючи ним землі. Згодом Сергій розповів: «При ввімкненні форсажа (повний газ) літак, який і так був низько над землею, ще більше просів. Далі Су-27 зачепив інші виставлені на показ літаки». В іншого Су-17 було зрізано кіль — вертикальна площина хвоста літака з поворотними кермами. Кіль, падаючи в обертовому русі, понівечив масу людей. З протараненого Су-17 випав двигун. Звідкись почало цюркотіти паливо. «Я бачив, — згадував у шоці Ярослав Янчак, — як кіль буквально розрізав маленького хлопчика навпіл. Тим би льотчикам, полковникам-фраєрам, що катапультувалися і вижили, показати б усі ті трупи та усе те м'ясо, яке вони нарізали». За якихось півгодини до трагедії він давав інтерв'ю телебаченню саме там, де уламки кришитимуть на шматки дітей та їх батьків, а когось приб'є повітряною хвилею до бетону, іншого – відкине метрів на 150...

Чесно кажучи, я не вірив, що дружина виконає свою обіцянку і привезе Данила, аби він таки побачив та помацав оті літаки. На летовищі бігало безліч малюків його віку. Час від часу вдивлявся в їхні обличчя, шукаючи сина. дарма. Їх немає, або ми розминулися. У будь-якому випадку я вже йшов геть і раптом — страшний гуркіт. Над нами — Су-27. Одна петля — мало перепонки не полопали. Ще одна і страшний гуркіт. Літак зник з поля зору і... що це? Клуби чорного диму, вогонь, вибух. Миттєве: «А раптом?!» «Тільки б їх там не було!!!» — я вже біг до місця аварії...

Військові, формуючи «живий» ланцюг, намагаються відтіснити людей. Мене пропустили. Те, що я побачив, не вкладалося в голові. Я не хотів вірити. Цього не може бути! Це купи ганчір'я, або якогось бруду. Не може бути, щоб це були людські тіла! Навпроти літака Іл-76, у якого Су-27 розтрощив кабіну – таку привабливу світлу кабіну зі скла – на бетонних плитах на площадці розміром 20 на 20 метрів були розкидані (я навіть зблизька не міг спершу збагнути, що це таке) шматки людських тіл — ноги, руки, голова, півголови, верхня частина жіночого тіла — без ніг, рук і голови – і зо два десятки трупів. «Тато, тато! Що ми скажемо мамі?», — тихо кричить тринадцятирічна дівчинка, її брат хоче щось підкласти під голову мертвого батька. Йому це не вдається. У сестри починається істерика. Ще два трупи – дорослої жінки і п'ятирічної дівчинки. Вони тримаються за руки. Майже усі тіла — напівголі і трохи обпалені.

Пораненим надають допомогу, відтягають їх на траву. Тільки два лікаря. Чому? Не знаю. Вони не метушаться, але вони просто не встигають. На їхніх обличчях не розгубленість — шок! Побачив жінку, в якої майже повністю зрізало сідниці, але вона мужньо тримається. Її ноги закривавлені. На плитах біля розчленованих тіл чомусь майже немає крові...

«Тут їх нема. Шукати. Де? Ні. Подзвонити». Метнувся у натовп. Попросив мобілку. Пішли довгі гудки... На тому кінці дроту взяли трубку... «Алло!» — сказала дружина. «Це Віктор. Данило з тобою?» «Так».

Поки я дійшов до КПП, минуло хвилин двадцять, а повз мене проїхало тільки три машини «швидкої допомоги». На сцені, на якій кілька хвилин тому відбувався концерт, — черга людей: батьки шукають своїх дітей, як молитву вигукуючи у мікрофон їх імена. Вони ще нічого не знали і не бачили того жаху, який тепер уже надійно відгородила від них шеренга військових. «Багато трупів буде складно опізнати, це десятки напівголих, розчленованих і обгорілих тіл», — я знав. Сталася жахлива катастрофа, спричинена безвідповідальним ставленням військових та влади до своїх обов’язків, і суспільства – до своєї ж армії. Безвідповідальністю організаторів шоу, дії яких обернулися на криваву масакру.

P.S.

Автор цієї статті був свідком катастрофи на Скнилівському летовищі.

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-04-20 21:15 :42