Новини » Суспільство 27 травня, 2005, 12:52
Світлана Поваляєва: Страшенно не хочу в соціум. Мені там усе не подобається

Світлана Поваляєва – авторка, яка живе власними рефлексіями у текстах, не надто замислюючись над там, подекуди шокуючим враженням, яке вони справляють на оточуючих. Зрештою, як і над тим, які емоції викликає вона сама.

Їй уже за тридцять, у неї є діти, однак Поваляєва носить напівподерті джинси, цілу низку масивних сережок в одному вусі, схожу на панківську зачіску і не соромиться нецензурно висловлюватися у громадських місцях.

Поваляєва залишається інфантильною дівчинкою, що прагне уникнути дорослішання і занурення у соціум. Лише зараз вона вчиться аналізувати, бо досі її проза нагадувала хоч досить вишуканий і добірний, але все ж потік свідомості. Поваляєва пише поезію, проте не хоче її видавати. Зате нарешті видала CD-версію своєї першої книги «Ексгумація міста», музику до якого написала вокалістка львівського гурту «Королівські зайці» Леся Герасимчук.

Ви казали, що Леся Герасимчук стала чи не єдиною людиною, яка побачила те, що у «Ексгумації міста» є насправді. Невже й справді більше ніхто не зміг відчитати цю книгу?

– Мені це взагалі байдуже. Особливо, що стосується критиків, яки писали рецензії на цей текст. Я знаю як журналісти читають книги – по діагоналі. І тоді перше, що вони бачать у моїх текстах, це наркотики, матюки... Тому у мене нема до них закидів. Але коли я почула від Лесі її враження, у мене просто був культурний шок. Вона помітила те, що навіть я сама не бачила, або приховувала в собі. Зауважила якусь людську вразливість, яка зовсім не пов’язана з усім цим антуражем. Адже за зовнішніми ознаками важко помітити глибинні емоції. Для того, щоб їх побачили, автору потрібно виводити їх на глибинному рівні. А я цього ніколи не роблю, пишу так, як мені пишеться. І тому мене так шокувало те, що Леся побачила ті глибинні настрої, на які навіть я не звертала уваги.

«Обурений», «вражений» і «знервований» — такі слова-реакції дуже часто можна почути від тих, хто читає Ваші книги...

– Я ніколи не думаю про реакцію, яку викличуть мої книги. Якби думала про це, то була б, наприклад, Марініною. Я просто пишу тому, що мені пишеться. Якщо це хтось видає, хтось купує, то очевидно, що це якійсь, бодай малій, кількості людей потрібно. Можливо, я безвідповідальна людина, але це не моя справа, – думати про чужі реакції на мої книги. Все одно всім сподобатися неможливо. Я ж люблю, передусім, фахову критику. Страшенно веселить антиреклама – коли про мене пишуть якусь гидоту. Я розумію, що це насправді є найкращою рекламою. Щоправда, ніколи ще не читала про себе якоїсь фахової критики. Помічала хіба що конкретне несприйняття мене як людини, моїх текстів як саги про наркоманів.

Роман «Замість крові» Ви називаєте живим відтинком з Вашого життя. Наскільки він є автобіографічним?

– Дуже. Та оголеність у книгах присутня не лише у мене. Всі сучасні українські письменники, на жаль, є автобіографічними у своїх творах. Можливо, їм не вистачає фаховості... Та, зрештою, будь-хто не може уникнути біографічності. Хіба що фантасти, та й вони опираються на якийсь досвід.

Думаю, це зумовлено тим, що на нашій землі ще не народився письменник ґатунку Булгакова чи Хвильового (хоча в останнього також була присутня автобіографічність у творах). От у поезії все по-іншому. Такого поета як Сергій Жадан у нас не було ціле століття. А в прозі напевно ще не прийшов час для письменника, який міг би приховувати, а не рефлексувати над кожним кавалком свого автобіографічного сміття.

Читаючи Вашу книгу «Замість крові» впадає в очі дуже тонке знання людської психології. Звідки воно: це щось вроджене чи набуте?

– Я не знаю. Взагалі ніколи нічого, на превеликий жаль, не роблю навмисне. Не продумую, не аналізую. Зараз намагаюся змусити себе це робити. Те, що я писала раніше, – це абсолютний потік свідомості. З огляду на сьогоднішній день для мене це уже було давно і є відмерлим матеріалом... Те, що я роблю зараз, намагаюся хоч якось виліплювати.

Ви підписали угоду з «Кальварією« і на випуск третьої книжки «Казки для дорослих«, до якої ввійшли велика повість «Оріґамі блюз« і дві новели: «Акваріумні дельфіни« та «Різдвяна гроза«. Коли слід очікувати її виходу і чи впізнає читач у новій книзі колишню Поваляєву?

– Я здала її видавництву разом із «Замість крові». А коли опісля перечитувала її, роблячи правки, у мене був культурний шок. Думала: «Боже, яке г...но!» А те, що пишу зараз, буде абсолютно відмінним від попередніх текстів. Це будуть комікси а-ля «подонські сайти». Чому? Не знаю, так у мене життя повертається. Ймовірно й тому, що я не хочу дорослішати. Оця моя вроджена інфантильність – це якість, за яку чіпляюся зубами і кігтями. Страшенно не хочу в соціум. Мені там усе не подобається. Звісно, навколо є багато речей, які змушена робити, особливо, що стосується дітей, але це не означає, що я стану хорошою, «мы купим квартиру и я кафель поклею в сортире». Це цитата з Мамонових. А окрім дітей, все решта, де я маю хоч якісь шанси сказати «до побачення», я це кажу. Як це сприймають оточуючі? Це їхні проблеми. А чоловіки мене дуже люблять.

Про чоловіків побутує думка, що це також діти, якими потрібно опікуватися...

– Це вони так думають... Зі мною цей варіант не проходить. У мене щодо чоловіків немає материнського інстинкту. Я беру від них те, що мені потрібно, або ж у нас паритетні умови. Як чоловік може гратися у маленьку дитину? Отакий амбал! На п’ять років від мене старший! То це він дитина, чи я? Загалом, у нас все по-іншому відбувається, адже я дуже ненавиджу оце все соціальне «мило» — вирішувати хто кому і що винен.

Ви колись казали, що хочете видати збірку поезій...

– Я це зроблю тільки тоді, коли перестану писати прозу. А коли це станеться – не знаю. Сподіваюся, що ніколи. Ці вірші уже є, але вони такі, що видам їх лише у тому разі, коли вже нічого більше не зможу написати, а потрібно буде видати чергову книжку.

Подейкують, Ви плануєте повернутися на телебачення і уже працюєте над новим проектом...

– Наразі ще нічого про це не буду розповідати, бо я марновірна. От зроблю проект і тоді усі на мене будуть дивитися. Це буде програма, де йтиметься про українську літературу у всіх її проявах. Література не може бути винятковою, як пташка на верхівці піраміди. Кожна література, окрім інтелектуальної, має здорове підґрунтя, як от детективи, романи. Але наші! У нас їх он стільки. Лариса Денисенко, Ірен Роздобудько... Я хочу, щоб люди нарешті зрозуміли те, що вони живуть в Україні, а не в російській колонії, куди з Росії завозять усіх цих Марініних.

Сьогодні такий час, що якщо чогось немає в телевізорі, то цього апріорі не існує взагалі. Тобто проблема української літератури полягає у неспростовній реалії нашого часу – піарі. Хоча він – це мильна бульбашка. Окрім того, накладається спосіб мислення. Чому в Росії багато фахових культурологічних програм? Бо там тоталітарний режим. І коли людям за такого режиму нема чого сказати в політиці, то вибухає і розвивається мистецтво. А у нас центр Європи, вільна держава, комерційне телебачення і видавці та книгорозповсюджувачі бояться пробувати щось нове.

Довідка ЗІКу.

Світлана Поваляєва народилася у 1974 році. Пам’ятає себе з трьох місяців від народження. Все життя мріяла ніким не бути і нічого не робити. Успішно втілювала свою мрію у СШ №71, в інституті журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка (спеціалізація – телевізійник) та впродовж року у НауКМА, на телеканалах СТБ та «Новий«, у журналі «ПІК« та інтернет-газеті ForUm.

Живе у Києві. На цьому етапі всі перешкоди (такі як робота, наприклад) на шляху биття байдиків зникли, а разом з ними і фінансові премії за соціально адекватне існування. Світлана Поваляєва сподівається, що її книги не видряпаються на п’єдестал «підручників з життя«, бо якщо ви хочете бути нормальною соціально адаптованою істотою, так жити не можна. Авторка двох книжок «Ексгумація міста« (2003) і «Замість крові« (2004).

Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

* Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
реклама
більше новин
Top
2019-02-17 19:46 :29