Дякую за запитання, я не орієнтуюся на вирішення проблем музею тією чи іншою політичною силою. Вважаю, що проблеми національної пам’яті – це особисте питання кожного громадянина, знайомі або родичі якого постраждали від тоталітаризму. А отже завжди апелюю до громадськості, без огляду на політичні погляди громадян. Адже питання національної пам’яті, це не питання політичних партій, а тих людей, які розуміють важливість справи, яку робить музей.

Якщо говорити конкретніше про співпрацю музею і міської ради, то конструктивну, на жаль, поки що немає і фінансування для музею міська рада не виділяла і не виділяє. Щодо обласної ради, то стосовно співпраці є позитивні зрушення, які ми розвиваємо і будемо закріплювати, включаючи питання фінансування, зокрема, експозиційної роботи.

16 лютого я був на допиті у слідчого СБУ в Києві. Це вперше після затримання у вересні минулого року. Ті носії інформації, які вилучені з Музею та особисто в мене опрацьовуються експертами СБУ. Експертиза незабаром має завершитися. Після цього слідчий пообіцяв розглянути питання повернення вилучених носіїв. Отже, ми сподіваємося, що вилучене повернуть, й з тією інформацією, яка на носіях зберігається.

В цілому ставлення до Музею є позитивним. Зрештою, це ж Львів, а не схід України, де було б нам набагато складніше працювати. Щодо питання фінансів, то я відповів вже вище.

Діяльність Музею на даному етапі оцінюю цілком позитивно, адже ми ведемо свою роботу, виходячи з тих можливостей, які маємо. Звичайно, що ми могли б робити більше, якби мали державну підтримку. Це дозволило б Музею швидше стати на ноги. Щодо затребуваності сучасним українським суспільством, то можу сказати, що за неповних 2 роки Музей відвідало близько 22 тис. осіб. Це є немало для Музею, який створюється, розвивається, стає на ноги. Особливо тішить те, що майже половина відвідувачів це туристи з центру, сходу та півдня України. Це означає, що мешканці із цих регіонів більше хочуть знати про історію України, діяльність окупаційних режимів, які нищили українців.

Ми проводимо дослідження історії приміщення в’язниці, історії перебігу репресій та долі тих людей, які перебували під слідством на Лонцького. Поряд з тим, збираємо артефакти та спогади, які мають лягти в основу створення експозиції. У цьому плані тісно співпрацюємо із Галузевим державним архівом СБУ, регіональними державними архівами, колекціонерами, дослідниками, приватними особами, родичі яких постраждали від тоталітаризму, іншими музеями, як в Україні, так і закордоном.

Найближчими роками плануємо розширювати експозиції на основі зібраних артефактів та документальних свідчень.

При обласній адміністрації створена робоча група із сприяння діяльності Музею під керівництвом Мирона Дмитровича Янківа. Намічено ряд проблемних питань Музею у вирішенні яких має сприяти робоча група. Думаю, що робоча група буде ефективним інструментом у вирішенні проблем Музею, що сприятиме його становленню та розвитку.

Я особисто Садового Андрія Івановича ні в чому не переконував. Голова наглядової ради Ірина Калинець та я звернулися до голів депутатських фракцій ЛМР із листом, в якому виклали проблему існування двох структур з однаковою назвою. Також, я доповів про цю проблему на засіданні комісії з культури ЛМР. Депутати зрозуміли проблему і абсурдність ситуації з існуванням двох музеїв. Тобто реального, який є там де він і має бути, у будівлі Тюрми на Лонцького, та того, що зареєстрований в Львівській міській раді. Виходячи з цього, депутати прийняли відповідне рішення – зареєстрований у міській раді музей змінив назву.

Нам допомагають окремі громадяни, також спонсори, і не тільки зі Львова, які вирішують практичні проблеми Музею. Фінансування на зарплати та комунальні послуги отримуємо із бюджету СБУ, адже ми знаходимося в їхньому підпорядкуванні, як окрема юридична особа та орендуємо в них приміщення. Спонсорська допомога використовується на ведення експозиційної роботи. Дехто із підприємців може купити нам канцтовари, папір і інше необхідне для роботи. За що ми їм вдячні.

По вшануванню річниці Процесу 59-ти, Музей працював і працює із обласною адміністрацією. Було проведено кілька засідань з цього питання. Університет запросив для консультації співробітників Музею для створення виставки. Ніякого «приписування» з консультаціями не було, адже це офіційна співпраця, яка продовжується. Для виставки Музей надавав також ті матеріали, які має. Ми продовжуємо збирати документи та артефакти по учасниках Процесу 59-ти. Це все у майбутньому ляже в основу експозиції, як один з її елементів.

Мені не соромно за публікації не тільки Ігоря Дерев’яного, але й інших наукових співробітників Музею, які публікуються на Історичній правді. Історики, на мою думку, мають займатися не тільки виключно академічною наукою, але також виконувати свою соціальну функцію: доносити до суспільства маловивчені, невідомі сторінки історії в популярній формі. Не думаю, що пересічний громадянин із задоволенням читатиме, навіть якщо цікавиться історією, фахові видання в яких дотримані всі настанови академічної історичної науки. Такі праці розраховані на спеціалістів.