Річниця прийняття Декларації про суверенітет: Від чого залежить успіх національної держави?

Геннадій Друзенко
Геннадій Друзенко

Громадський діяч

Мітинг з нагоди прийняття Декларації про Державний суверенітет біля Верховної Ради, 16 липня 1990 Укрінформ

30 років тому 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, що стало першим кроком до того, щоб проголосити незалежність і вийти зі складу Радянського Союзу. Та чи є суверенність достатньою передумовою для успіху національного проєкту?

Про це пише Геннадій Друзенко на своїй сторінці в Facebook.

Незалежність і революція

(до 30 річниці ухвалення Декларації про державний суверенітет)

Ідея незалежності проста: стати суб'єктом власної долі. Як "уявлені спільноти" нації залишають імперії та перебирають відповідальність за своє майбутнє на себе. На жаль, унезалежнитись не означає стати кращим. Не значить стати цікавішим для світу. Не означає знайти своє місце у глобальному універсумі та принести у світову скарбницю свою додану вартість.

Говорячи мовою логіки, незалежність є необхідною, але недостатньою передумовою для успіху національного проєкту. Ключове питання, що саме унезалежнена нація спроможеться написати на місці затертих імперських наративів (які все одно проступатимуть знов і знов)? Ба більше, власне успіх боротьби за незалежність часто залежить від того, чи може нація запропонувати світу щось більше, аніж просто боротьбу за право бути собою, аби світ підтримав її. Курди, кримські татари та меншою мірою каталонці чи баски можуть розповісти, наскільки умовним є право націй на самовизначення.

Отже, ключове питання, чим нації наповнюють свою незалежність? Іншими словами, чи веде унезалежнення до революційних змін та модернізації суспільства чи просто стає посереднім національним перекладом імперської спадщини. Коли корупція, неефективність держуправління, непотизм, свавілля можновладців, соціальна нерівність залишаються чи навіть погіршуються, але радикально змінюється політика ідентичності з глорифікацією свого і відкиданням чужого.

Другий тип національного будівництва має шанс на відносний успіх, коли імперії програють війну або просто "стомлюються" нести імперський тягар, їхні сили та ресурси виснажені і вони самі шукають можливості скинути колоніальний баласт. Так було зі створенням національних держав у Східній Європі після розпаду Австро-угорської імперії, унезалежненням колишніх колоній Британської імперії за прем'єрства Клімента Еттлі чи відновленням державності Кореї після поразки Японії в ІІ Світовій війні. В таких випадках революційні зміни суспільного життя у новостворених державах та їхня радикальна модернізація не є передумовами їхнього виживання. Але лише доти, доки поруч з ними не виникнуть нові імперії чи не оговтаються старі.

Новини за темою: Розстріл за відмову переслідувати ворога, що відступає: Справа адмірала Бінга і секрет перемог Великої Британії

І тут єдиний спосіб виживання для національних держав - перетворення боротьби за незалежність на революційний рух. Класикою такого підходу є Війна за незалежність США, яку самі американці називають Revolutionary War (революційною війною). Бо це була війна не тільки і не стільки проти панування Британії у колишніх колоніях - колоністи надихались боротьбою проти тиранії, змаганням за кардинально інший тип суспільного та політичного устрою. Президентська республіка замість парламентської монархії, федерація замість імперії, права і свободи індивіда замість парламентського суверенітету, меритократія замість аристократії, релігійна свобода замість державної церкви - все це робило боротьбу колоністів за незалежність цікавою далеко не тільки їм. Звідси участь у боротьбі на боці повстанців усіх цих костюшек, паласкі, фон штойбенів та лафаєтів, які (за виразом біографа останнього) "відкрили Америці не лише своє серце, а й свій гаманець". І саме в цьому одна з основних причин перемоги повстанських "добробатів" над добре вишколеною армією найбільшої імперії у світі. Багато кращих людей другої половини XVIII століття побачили в Америці не тільки бажання незалежності - вони побачили в ній експериментальний майданчик для конструювання майбутнього, сутнісної альтернативи імперській монархічній Європі. І не помилились.

До речі, дуже схожим був рецепт успіху російської революції ХХ століття. Більшовикам вдалось запалити віру в краще майбутнє, у світову альтернативу "прогнилому капіталізму" не тільки серед етнічних росіян, але також серед українців (згадаймо Хвильового), грузинів, латишів, німців, іспанців, французів, корейців, китайців, американців тощо (зацікавлених відсилаю до списку учасників Комінтерну). І хоча утопія виявилась кривавою і коштувала світу десятки мільйонів жертв, півстоліття вона на рівних конкурувала на глобальному рівні із "вільним світом" і відправилась на цвинтар історії тільки коли в пришестя комунізму вже ніхто не вірив. А десятки націй, які прагнули "просто незалежності", за якихось 30 років після російської революції опинились у складі СРСР або під його протекторатом.

Україна здобула свою незалежність, коли радянська імперія програла холодну війну і здавалось назавжди пішла у минуле. Коли комунізм програв ідеологічну війну свободному ринку та демократії, а російська імперська ідея - відродженим націоналізмам республік. Втім, перемога виявилась лише перепочинком перед вирішальним боєм. Оскільки за 22 роки своєї незалежності Україна так і не наповнила її привабливим змістом для своїх громадян і доданою вартістю для зовнішнього світу, агресія відродженої псевдоімперії була лише питанням часу. Ми можемо скільки завгодно волати про підступність Путіна і порушення Кремлем усіх мислимих і немислимих норм міжнародного права, але будемо відверті: російську агресію спровокувала насамперед наша слабкість. Трайбілістська логіка електорату, яка розколювала Україну. Непотизм влади та суспільства. Тотальна корупція. Монополізм в економіці. Слабкість та неефективність державних інституцій. Що спонукало значний відсоток українських громадян ностальгувати навіть за пізнім СРСР, в якому насправді було мало привабливого.

Сьогодні, аби виграти наш двобій із "русским миром", ми маємо перетворити нашу війну за незалежність, що триває, у революційну війну. Ми маємо запропонувати світу нові сенси і нові перспективи. Ми маємо переконати світ. Що Україна це не тільки "своє" - це конкурентноспроможне. Що Україна - це додана вартість не тільки для українців. Що ми не просто рештки УРСР, перефарбовані у жовто-блакитні кольори та перекладені українською мовою. Ми не маємо іншого вибору, аніж ставати сучасною Америкою - експериментальним майданчиком, на якому конструюють майбутнє для світу. Бо "маленька радянська армія" (c) Glen Grant під жовто-блакитними прапорами приречена на поразку від великої радянської армії під триколором. Маленька сировинна пострадянська економіка приречена програвати великій сировинній пострадянській економіці. Поліцейська держава у виконанні Авакова приречена у герці з ФСБшною державою Путіна. Неефективна та корумпована українська бюрократія завжди програватиме такий самій російській. Компрадорська українська буржуазія із заздрістю дивитиметься на питому російську.

Без революційних змін українського суспільства, радикальної модернізації української державності та проривних рішень в економіці ми приречені на стагнацію та поразку. Або ми перетворимо нашу війну за незалежність (окрему ідентичність) на Revolutionary War (війну за майбутнє) або в кращому разі нам світить перманентна стагнація у буферній зоні між Росією та Європою, в гіршому - скоре повернення в "русский мир".

Геннадій Друзенко



Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA

*Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.

Loading...