Київ для літніх людей: Щоб старість була в радість

Михайло Поживанов
Михайло Поживанов

Український політик і вчений, голова Фонду муніципальних реформ "Магдебурзьке право"

Кожен четвертий дорослий українець – за межею бідності, а серед пенсіонерів таких людей – 80% Фото з відкритих джерел

Я хотів почати цей блог традиційним твердженням про те, що соціум пізнається за своїм ставленням до найбільш вразливих верств. До дітей, до старих, до людей з особливими потребами. А ще – до тварин. Словом, до всіх слабких та незахищених. Але потім мені трапив на очі цей пост – пост людини, котра працювала соціальним працівником в США. Дозволю собі з нього пару цитат.

"Я знаю, як у США "витягують" літніх і дуже хворих людей. І 90-, і 100-річних.  Як тут практикують створення "ланцюжка інсультної допомоги", коли пацієнти після виписки продовжують перебувати під наглядом лікарів – судинних неврологів. Після лікування в стаціонарі частина хворих, які найкраще відновилися, повертаються додому або ж продають квартиру й купують іншу – у спеціальній установі опіки (residential home), де їм допомагають упоратися з повсякденними справами соціальні працівники. Важчих пацієнтів направляють до реабілітаційних центрів; а тих, у кого, на жаль, немає перспектив, поміщають у будинки для важкохворих (nursing home), де спеціально навчений персонал забезпечує цілодобовий догляд.

В Україні людину після інсульту, яка не ходить, не говорить, часом навіть не сидить, яку годують через назогастральний зонд, виписують додому. З радянських часів у нас людина після інсульту для держави – списаний матеріал. Догляд інсультного пацієнта лягає важким тягарем на плечі його родичів, які найчастіше змушені кидати роботу або витрачати значні суми на доглядальниць. У США – це робота соціального працівника, котрий допомагає перебратися в спеціалізовані будинки з медичним доглядом, оформити допомогу, призначити психолога, розв'язати побутові питання, мало не щодня радиться з родичами хворого". Кінець цитати.

Цей пост був в контексті того, що у нас не бажають "заморочуватися" людиною навіть за її ж (подекуди чималі) гроші. Це стосується і нинішніх "ковідних" хворих, і тих, що пережили інсульт, і породіль з немовлятами, які часто гинуть через лікарську недбалість – навіть попри те, що ще до початку пологів "на благодійність" майбутніми батьками була перерахована кругленька сума. Донедавна побутувала думка, що в лікарні до тебе навіть не підійдуть без відповідного "бакшишу". Але протягом останніх років – не факт, що підійдуть і з "бакшишем".

Та навіть якщо людина здорова, але вже досягла непрацездатного віку, вона навряд чи зможе розраховувати на чуйне до себе ставлення. Це за кордоном у людей на пенсії життя тільки починається. Починається з мандрів, на які не вистачало часу, коли треба було робити кар’єру або ставити на ноги дітей. Або й без мандрів – просто у тихому охайному будиночку, без розкошів, але з мінімальним набором необхідного.

Це, повторюся, за кордоном. Де пенсія не буває нижчою за прожитковий мінімум. А прожитковий мінімум не буває суто декларативним поняттям. У цивілізованому світі, похід до якого ми декларуємо, літні люди живуть щонайменше гідно. І не лише літні, а й ті, хто не досяг 18 років і не має можливості самотужки на себе заробляти. Незалежно від соціального статусу батьків та їхніх статків.

Новини за темою: Краще під подушкою: Чому накопичувальна пенсійна система не спрацює в Україні

В Україні все не так. Омбудсман Людмила Денісова не далі як 10 жовтня 2020-го оприлюднила зовсім свіжі дані щодо рівня доходів населення. Як і слід було очікувати, кожен четвертий дорослий українець – за межею бідності. Однак серед пенсіонерів таких людей – 80%. Про все це Денісова доповіла на Соціальному форумі Ради ООН, але краще б вона донесла таку інформацію до влади в цілому. Або хоча б до тих, хто зараз балотується на місцевих виборах. І у Києві зокрема.

Чому саме в Києві? Хоча б тому, що столиця – найбільш населене місто в Україні. А відтак і тих, хто в ньому бідує, тут найбільше. Але що може зробити місцева влада з подібною сумною статистикою? Адже пенсії вона своїм вольовим рішенням не підніме, і прожитковий мінімум – теж. Та насправді органи місцевого самоврядування можуть зробити для літніх людей чимало. Було б тільки бажання.

…Свій матеріал я почав зі згадки про Сполучені Штати. Але сам маю досвід проживання у Відні, тому коротко розповім про те, що робить Австрія для людей у віці. Зокрема, торкнуся одного аспекту – будинків для пристарілих.

Почну з того, що в цій країні не надається довгострокова відпустка по нагляду за літнім родичем. Тому спочатку сімейним опікунам було тяжко. Ситуацію змінила поправка до закону про надання соціальної допомоги від 1998 року: вона полегшила включення домашніх доглядальників – родичів літніх людей – в систему соціального забезпечення. З тих пір родичі, які доглядають за літніми людьми, отримали право відраховувати внески до фонду пенсійного страхування (використовуючи допомогу по догляду), а держава взяла на себе внески, що перераховуються роботодавцю.

Але це те, що стосується членів сімей людей у віці та їхнього перебування у рідній домівці. Між тим буває і так, що для родини немає іншого виходу, як скерувати бабусю чи дідуся до будинку пристарілих.

Відразу кажу: така перспектива нікого не лякає. Тамтешні заклади подібного штибу аж ніяк не нагадують гетто, де скніють нещасні покинуті старі з погаслими очима та повністю втраченим інтересом до життя. Австрійські пенсіонери живуть наповненим життям – вони доглянуті (адже в кожному будинку пристарілих є і перукарня і салон краси з помірними цінами), вони задоволені, вони гуляють, відпочивають, спілкуються і навіть фліртують.

При цьому держава делегувала турботу про таких людей регіональній владі, тому рівень цін на послуги будинків пристарілих коливається залежно від місця їх розташування. Але ніде такі ціни не є непідйомними. Досить часто до роботи в подібних закладах залучають волонтерів, а опікуються ними некомерційні організації.

Цікавим є і наступне: австрійська система довгострокового соціального забезпечення надає своїм клієнтам (тобто користувачам послуг та їхнім родичам) повну свободу вибору виду соціальних послуг і способу догляду. Одержувач послуг сам вирішує, в якій установі він хоче жити. Тому багато хто, досягнувши певного віку, автоматично стає в чергу на місце в притулку для людей похилого віку "про всяк випадок".

Щодо альтернатив, то в Австрії є як мінімум три варіанти взаємодії між літніми людьми та громадою. Перший варіант – інтернати для тих, кому потрібен інтенсивний догляд. Але відмінностей між інтернатами та будинками для людей похилого віку не так вже й багато. Бо й будинки для пристарілих також обладнані лікарняними палатами.

Ще одна можливість для літніх людей, це – програми спільного проживання. В даному разі йдеться про свого роду "комунальні квартири" на 4-8 осіб (у кожного своя кімната; але ванна, кухня та їдальня – загальні). В одній з таких квартир може розміщуватися соціальний працівник (або лікар-геріатр), проте зазвичай в подібних квартирах проживають ще цілком дієздатні люди (в Австрії існує біля 50 організацій, що забезпечують подібним житлом), і постійна підтримка їм не потрібна.

Нарешті, існує й більш комфортний варіант під назвою "соціальні квартири". Він дозволяє клієнтам, з одного боку, жити у власній квартирі, а з іншого – перебувати під наглядом соціальних працівників. Мешканці таких квартир ведуть самостійне життя, хоча час від часу медсестри та соціальні працівники навідують їх. На випадки ж форс-мажору у подібних квартирах передбачена кнопка виклику лікаря в нічний час.

Аби перебратися в таку квартиру, літні люди, як правило, передають свою нерухомість місту (якщо у них немає нащадків, які б сплачували оренду). Натомість муніципалітет бере на себе зобов’язання доглядати пенсіонерів до кінця їхнього життя. Соціальні квартири ніхто не приватизує і не перепродує – вони до послуг своїх мешканців протягом усього відпущеного їм часу. А оскільки довіра до місцевої влади з боку населення є повною, ця програма працює безвідмовно.

І я не бачу причин, чому подібну систему не можна було б впровадити і в Україні. Зокрема, у Києві. Невже столиця не в стані запровадити аналогічну мережу соціальних закладів з людським, емпатичним ставленням до громадян похилого віку? З всебічним доглядом за ними та контролем за працівниками, котрі такий нагляд здійснюють? Те, що вдалося Відню (та й іншим європейським містам) не може бути чимось нереалістичним для Києва.

І це – перший та найголовніший крок міського голови. Другим може бути мережа безкоштовних їдалень або, як мінімум, закладів громадського харчування з дуже помірними цінами. Пригадую, як у 1980 році в президенти Франції балотувався актор Колюш (Мішель Колуччі), і одним з його кроків був запуск проєкту Les Restos du cœur ("Ресторани серця"), який повинен був забезпечувати продуктами бідних та бездомних.

До речі, проєкт цей пережив Колюша, який трагічно загинув у 1986-му. "Ресторани серця" існують і по цей день, в мережі зараз працюють понад 2000 закладів, де не тільки надають допомогу продуктами, а й сприяють бідним сім'ям з дітьми з пошуком роботи, забезпечують психологічну підтримку і приймають бездомних.

А у Києва та його влади є серце? Я думаю, що так. Ми не зовсім зачерствіли і занурилися у власні негаразди, аби не помічати болю інших людей та не мати до них співчуття.

А якщо це так, то ніщо не завадить – на додачу до запуску будинків пристарілих та благодійницьких їдалень – ще й відновити мережу комунальних аптек "Фармація". Маю на увазі: в своєму первісному вигляді. Бо зараз мережа фактично віддана на поталу ділкам, які не регулюють ціни і не забезпечують старших людей доступними медикаментами. Тобто не роблять те, задля чого такі аптеки створювалися.

Аптеки треба відновити, і найкраще за все зробити це при муніципальних лікарнях. Адже зараз пацієнти лікарень позбавлені вибору – у вестибюлі кожної з них стоїть кіоск, де медичні препарати купують за замовчанням. У наших умовах, коли навіть тяжко хворі змушені забезпечувати себе ліками самотужки, досить часто єдиний доступний варіант – це дошкандибати до першого поверху, де стоїть заповітний кіоск. З дуже й дуже високими цінами і негласною домовленістю з лікарнею.

Таку систему слід ламати. І прив’язати до картки киянина не тільки пільговий проїзд у міському транспорті, але й пільгову купівлю ліків в аптеках. І навіть більше – не тільки ліків, а й продуктів та предметів першої необхідності. Для цього мерові доведеться трохи потрудитися і піти на переговори з власниками торгівельних мереж. Їх слід заохотити продавати свій асортимент зі знижками для малозабезпечених громадян. При цьому від такої соціальної взаємодії ніхто не постраждає, адже різницю в цінах компенсуватиме міська влада.

Замість того, аби наймати "нянь" для міфічних іноземних інвесторів, котрі не квапляться заходити на наш ринок, "нянями" слід забезпечити власних же співвітчизників. А для тих, хто виступить в ролі таких опікунів, передбачити ряд преференцій. Зокрема, для представників бізнесу преференцією може стати зниження того сегменту податків, який знаходиться у компетенції органів самоврядування – податку на землю абощо.

І якщо реалізувати подібну програму, людям літнім та незаможнім житиметься у Києві так само (або майже так само), як їхнім ровесникам у Відні. А там – і вся країна "підтягнеться" до київських стандартів. Все-таки столиця зобов’язує до наслідування.  

Михайло Поживанов

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA

*Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.

Loading...