"Гетьман" і турки: Чому Порошенко не прибув на власний мітинг?

Антоніна Славицька
Антоніна Славицька

Юристка, народна депутатка IX скликання, парламентський комітет з питань антикорупційної політики

Петро Порошенко Фото з відкритих джерел

Банально, але факт: історія вперше відбувається як трагедія, а вдруге – як комедія. 18 лютого 2014 року після полум’яних спічей опозиційна політична еліта своєчасно відступила й від Верховної Ради, і від Маріїнського парку, і від центру міста. Бойня відбувалася без неї, а відтак жоден політик першого ешелону (з тих, які зайняли згодом ключові посади на Банковій та на Грушевського) не постраждав. Жоден не поповнив перелік імен, які складають Небесну сотню. Так було, нагадаю, у 2014-му.

А у 2020-му вже розіграли комедію. "Європейська солідарність" закликала своїх прихильників помітингувати під адміністрацією президента проти перемир’я, запропонованого Володимиром Зеленським, але лідер ЄС і її духовний гуру Петро Порошенко разом із родиною чартером вилетів до Туреччини. Цікаво, що віднедавна Порошенка почали йменувати "гетьманом", а особливо екзальтовані симпатики – ще й "сивочолим". Так от, сивочолий гетьман відбув до турків в Бодрум, а "турків" з Києва лишив мітингувати самих. Без нього і замість нього.

Власне, нічого дивного у такій ситуації нема: вітчизняний істеблішмент ніколи не жертвує інтересами задля плебса. Будь то великий бізнес чи маленькі канікули на затишному пляжику у п’ятизірковому готелі. Дивно інше: Зеленського проголошують зрадником та ворогом народу номер один – за ті самі речі, за які Порошенка невдовзі причислять до ліку святих. Адже що закидають нині діючому президенту? Колаборацію з ворогом, здачу України, вселенську зраду і прогин під Москву.

Особливо яскраво цей звучить на тлі плівок, оприлюднених нещодавно, де голос Порошенко весело щебече із голосом Путіна, жартує і мало чи не заграє. І все це – під час розгорнутих бойових дій. Проте зрадником "гетьмана" не називає ніхто, а середовище порохоботів не відчуває жодного когнітивного дисонансу. Натомість долоня гніву 25-відсоткових падає на Зеленського (який теж поговорив із Путіним, але принаймні не робив з цього секрету) і розтирає його по поверхні.

Але що конкретно інкримінують президенту? Те, що проголошений з опівночі 27 липня "режим повного та всеосяжного припинення вогню", про який домовились на засіданні мінської тристоронньої контактної групи, діє лише в односторонньому порядку і що обстріли українських позицій з боку бойовиків не припиняються. Хоча навіть посольство США схвалило ініціативу Зеленського, відзначивши, що Сполучені Штати "підтримують рішучі зусилля України щодо повного запровадження припинення вогню".

Новини за темою: Перемир'я на Донбасі: Як домовилися про припинення вогню і до чого тут розмова Зеленського з Путіним

Та віднедавна Америка прихильникам Порошенка, мабуть, вже не указ. Хоча ідея відносно того, аби "просто перестати стріляти" належить саме п’ятому президенту. Його наступник просто невдало сформулював все те, що почали втілювати ще до його приходу у владу. Почали втілювати, але згодом благополучно забули, хто і чому призвів до нинішньої ситуації.

У 2014 році у Петра Порошенка як президента та верховного головнокомандуючого була вся повнота влади і один з трьох сценаріїв стосовно того, як бути далі із війною, котра щойно розпочалась. Перша можливість – повертати "ЛДНР" під український протекторат силою – була відкинута. І правильно відкинута, оскільки жертви серед мирного населення не виправдала би жодна висока мета.

Друга можливість полягала в тому, аби максимально укріпити кордон, звівши людські втрати до мінімуму. У рамках такої програми було, як відомо, розпочате будівництво так званої стіни Яценюка – потужного оборонного валу по всьому кордону з Росією, а також – по периметру бойових дій. "Із ровами та крокодилами", як жартували тоді.

Чим завершився цей амбіційний проект, нагадувати, думаю, нема сенсу. Бо завершився він як компрометацією самої ідеї, так і значними фінансовими збитками. На кордоні постало щось, що нагадувало радше сітку-рабіцю, а не потужний комплекс на кшталт того, котрий відділяє Ізраїль від Палестини.

Повністю "стіну" мали здати ще у 2018-му, але станом на зараз проєкт готовий в кращому разі на 30%. При цьому він продовжує жерти мільярди з державного бюджету і час від часу провокувати правоохоронні органи на несміливі розслідування відносно того, на що ж була витрачена така сила-силенна грошей, але розслідування ці, певна річ, нічим не завершуються.

І все це – зона відповідальності дорогого Петра Олексійовича, гетьмана всія України і просто хорошої людини.

Але повернемося до його можливостей завершити війну. Зрештою, сам Порошенко обрав шлях не силового розблокування Донбасу, а шлях перемовин. І це те єдине, що він зробив правильно. Він же обрав і Кучму – для участі у мінській контактній групі і для представлення у ній інтересів Україні. Він же наділив Кучму повноваженнями готувати та візувати певні документи – ті, котрі ми нині знаємо як "мінські угоди". Він же погодився із духом та буквою цих угод – принаймні, ми жодного разу не чули його публічних заперечень проти них.

А частиною, ба, власне, стрижнем мінських угод і є те, за що на голову Зеленського прикликають нині усі кари небесні, – перемир’я. Іще 19 вересня 2014 року в Мінську був підписаний протокол, в якому домовлено про припинення вогню, зупинку військ на поточній лінії зіткнення, встановлення 30-кілометрової зони безпеки, відведення важкого озброєння.

Тож Володимир Зеленський, як бачимо, не сказав у цьому ділі нічого принципово нового. І якщо його опоненти так незадоволені ключовими пунктами мінського процесу – перемир’ям та припиненням вогню – то кричати "геть!" вони мусять своєму сивочолому гетьману. Не факт, щоправда, що він почує глас народу аж у Туреччині. 

А до Зеленського можна ставитися по-різному. Його є за що критикувати. За популізм, за кумівство, за порушені обіцянки, за бездарну соціально-економічну політику. Але війна йому дісталася у спадок від Порошенка. І нинішній формат мінського процесу – також від Порошенка. А от все решта, тобто потуги порохоботів перевернути все з ніг на голову – це вже від лукавого.

Зараз легко махати шашкою і кричати "вперед!". Ще один недопрезидент, а саме колишній в.о. голови держави Олександр Турчинов прокинувся через шість років і готовий очолити похід на Крим. Більший цинізм годі й уявити, бо, може, саме Турчинову не слід було свого часу віддавати півострів, аби зараз не волати про наступ на нього? Чи схильність до акторства – в крові не лише нинішнього очільника України, і головний "клоун" тут якраз не він?

В кожному разі, час Турчинова і Порошенка вже минув. У них був шанс на реалізацію тієї політики, яку вони вважали прийнятною. Те, що шанс упущено, провина аж ніяк не Зеленського. А тому, якщо колишні "гетьмани" не бажають йому допомагати, то краще тоді й не заважити. Бо постійним приниженням і зануренням Зеленського у багно мир не встановити точно.

Антоніна Славицька

 

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA

*Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.

Loading...