Геноцид культури, або Як уряд знищує українську самобутність

Наталія Григор'єва
Наталія Григор'єва

Журналіст

Довженко-Центр Facebook

Меморіальну дошку на честь видатного українського живописця Олександра Мурашка в Києві викинули на смітник. Таке жахливе фото побачила на теренах соцмереж.

Цю подію цілком можна було би оминути, списавши на те, що, мовляв, невігласи, нетями та профани (знайомо, чи не так?) є, на жаль, скрізь і завжди, якби не низка подій, що передувала цьому.

Але про все по черзі.

Коли наприкінці березня комітет ВР з питань гуманітарної та інформполітики заявив про те, що Мінфін має намір позбавити фінансування Держкіно, Український культурний фонд, Інститут книги, а також програми з інформполітики та туризму, терени інтернету зарясніли назвами: "Крах культурної сфери", "Смерть всієї креативної індустрії" тощо. У ФБ працівники культурної галузі влаштовували флешмоб із закликом до влади "припинити геноцид культури". Але далі все це не мало продовження – як не крути, а карантин давався взнаки. До того ж деякі з "пересічних громадян" знизували плечима й відверто обурювалися, мовляв, і чого тим "культурникам" усе не йметься, тут он і так усе дорожчає, економіка стоїть на місці, коронавірус лютує, ми всі помремо, то для чого та культура. У чомусь вони, звісно, мають рацію, але про це трохи згодом.

Всі інші "культурно-вибухові" події сталися протягом минулого тижня.

Штурм музею Гончара представниками ДБР. Чому саме штурмом довелося брати Національний центр народної культури? Тільки задля того, щоб вручити повістку п'ятому президентові? Якщо так, то ганьба, що неспроможні були знайти іншого, більш цивілізованого способу. Як то кажуть, їхні сили та в русло боротьби з озброєними бандитами, то ціни би тим силам не було. А так крім ганьби на весь світ та іспанського сорому більше нічого.

І нарешті події довкола "Довженко-Центру". Вранці 28 травня Всеукраїнський кіноархів "Довженко-центр" заявив про свою неплатоспроможність. Зарплати працівникам не виплатили ще за січень та лютий. Тож без подальшого фінансування з боку держави Центр функціонувати не зможе. Директор центру Іван Козленко написав заяву про звільнення.

"Від початку 2020 року Центр не отримав плановане державне фінансування за бюджетною програмою 1806030 "Державна підтримка кінематографії", що пов’язано з незатвердженням Міністерством фінансів поданого Міністерством культури й інформаційної політики (МКіП) проєкту паспорту програми. Однією з причин незатвердження паспорту є саботаж керівництвом Державного агентства України з питань кіно своїх обов’язків у частині організації бюджетного процесу й подання в Мінфін занижених показників фінансування Центру всупереч затвердженому МКіП річному плану підприємства і Порядку використання коштів, затвердженого Постановою КМУ від 18 квітня 2018 р. № 339", – сказано в офіційній заяві.   

Того самого дня за кілька годин у будівлі установи відбулися обшуки. Обшукувати та вилучати документи заходилися СБУ та поліція. Щоправда, вони заявили, що із заявою про неплатоспроможність Центру та звільненням Козленка вони не пов’язані.

Але то вже таке.

Дійсно, економічна ситуація нині важка. Фінансування потребує війна на два фронти: з російськими окупантами на сході та з коронавірусом усередині країни. А ще багато інших витрат, без яких ніяк. Я, по правді кажучи, зовсім не заздрю нашому прем'єру, я навіть йому подекуди співчуваю, бо держфінансування потребують чимало галузей, тому тут слід виставляти пріоритети.

Фільмофонд Центру визнано національним культурним надбанням. Частину фільмофонду віднесено до Національного архівного фонду України. Кіноархівний фонд Центру складається з фонду особових документів, фонду кіноафіш та кіноплакатів, фотофонду, бібліотечного фонду тощо.

І це саме те, що повинно бути виключно під опікою держави.

На сайті президента вже почали збирати підписи за порятунок "Довженко-Центру". Та тільки чи допоможе це…

Звісно, людина, як істота матеріальна, потребує саме матеріального: їжі, питва, одягу. Але ж не тільки їх, бо інакше ми би не відрізнялися від тварин, чи не так?

Підкорити країну можна через спрагу та голод, а також зброєю. І це буде швидка смерть.

А можна й без танків. Достатньо лише відібрати в людей мову та знищити їхню культуру. Все інше довершать оті покоління манкуртів, яких зрощуватимуть після цього. І це вже буде смерть віддалена, але остаточна. І назавжди. Бо пам'ять про минуле буде стерто.

Можна наводити багато прикладів, як у скрутні часи різні держави вкладалися в культуру. Але натомість пропоную трохи незвичайний приклад – Індонезії. Країна не належить до сильних світу цього. Аграрна, із двома третинами сільського населення і подекуди "дикими" територіями, більшість яких становлять невеликі родові громади. Але попри це одним із пріоритетів визначено культуру.

З цього приводу спілкуюся зі стипендіаткою програми Darmasiswa (2013-2014) Любов'ю Плавською.

Від неї дізнаюся, що перша частина назви програми, за якою вона навчалася, - Darma - означає "безкоштовно". Отакий збіг. Чи, може, не збіг, а наші мови є спорідненими?

Отже, програма Darmasiswa (darma - безкоштовно, siswa - студент). Її надає Міністерство освіти та культури Індонезії спільно з Міністерством закордонних справ. Участь у програмі щороку беруть близько 700 іноземних студентів з усього світу, вони можуть обрати місце навчання, а також спеціальність: вивчення індонезійської мови, традиційна музика, традиційний танець, народна медицина, традиційні види візуального мистецтва (різьба по дереву, батік, живопис та інше).

"Відбір кандидатів на стипендію, - розказує Люба, - проходить доволі довго, подача документів зазвичай відкривається наприкінці осені, рішення щодо зарахування виносять на початку літа. Переліт туди і назад не оплачується індонезійською стороною. Забезпечується лише учнівська віза на весь період навчання (що є великим плюсом), KITAS - "вид на проживання", який дає багато прав та можливостей студенту під час проживання в Індонезії, частково прирівнюючи його до місцевих жителів. І, звісно, щомісяця (і також під час канікул) виплачується доволі велика сума стипендії".

Мета цієї програми:

  1. популяризація культури і "бренду" Індонезії у світі;
  2. взаємна інтеграція мистецтв Заходу і Сходу, крос-культурні проєкти;
  3. заохочення туризму через таку популяризацію, тому що люди, які одного разу потрапили туди й мали такий чудовий райський період життя, зазвичай хочуть туди повернутися і привозять своїх друзів;
  4. поглиблення знань про Індонезію і поширення культури в наукових галузях. Багато стипендіатів після закінчення періоду навчання повертаються до своїх країн і пишуть наукові роботи на теми індонезійської культури.

- Як індонезійці ставляться до своєї культурної спадщини? – цікавлюся.

- Індонезійці все ще перебувають у "живій традиції", на мою думку, більшість із них не свідомі того, що ця "спадщина" може стати минулим. Гамелан, приміром, звучить по всіх вулицях і домах, традиційну музику грають змалечку, традиційним танцем володіє майже кожна дитина.

Мені здається, індонезійське суспільство в плані культури зараз схоже на підлітка, який не до кінця усвідомлює цінність батьківського дому і хоче звідти у "великий світ".

Молодь Індонезії, звісно, захоплюється західною культурою, музикою, кіно. Нині західна і традиційна місцева культура (включно з обрядами, серед яких є дуже древні та дикі) співіснують разом.

- А якою мовою відбувається навчання? Англійською?

- А от і ні, - відповідає Люба. – Мені треба було дуже швидко вивчати індонезійську мову, бо моя англійська мені там не знадобилася.

Виявляється, вони ще й мову свою плекають, не тільки культуру.

- Мрію і сподіваюсь, - підсумовує Люба, - що в Україні люди поступово будуть більше дізнаватися про музику Індонезії і в нас колись з'явиться наш власний український гамелан-оркестр.

Гарна мрія. Хотілося, щоб і до нас так приїздили студенти вивчати нашу культуру – чи то петриківський розпис, чи то бандуру, чи наше кіно…

І наостанок повернімося до того, з кого починали, - Олександра Мурашка.

29 квітня 1922 р. помер Кирило Григорович Стеценко. Він сповідав хворого на висипний тиф. Той одужав, а 40-річний композитор і протоєрей УАПЦ - ні. Люди розказували, що на нього й раніше полювали чекісти, але щоразу він встигав втекти до лісу. Після убивства автора "Щедрика" Стеценко сказав: "Тепер моя черга...". Протягом 1919-1922 рр. агенти Москви розстріляли композитора М. Леонтовича, селекціонера Л. Симиренка, письменника І. Стешенка, графіка Л. Лозовського.

І художника О. Мурашка.

А 100 років потому його наче знову розстрілюють – викинутою на смітник меморіальною дошкою.

Наталія Григор'єва

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках ZIK.UA

*Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.

Loading...