четвер, 6 вересня, 2018, 21:53 Суспільство
Перекладають не слова, а сенси: цікаві думки із творчого вечора Наталі Іваничук
Наталія Іваничук. Фото: Микола Тис/ZIK

Пройдешнє літо знаної української перекладачки Наталі Іваничук минуло незабутньо. І не так, як в усіх: вона отримала найвищу цивільну нагороду Норвегії – Королівський Норвезький орден Заслуг. Такого, окрім пані Наталі, не вдавалося нікому в Україні.

На своєму творчому вечорі майстриня перекладу говорила про все – як їй вдалося стати лицарем першого класу в Норвегії, чому німецькомовні письменники полюбляють речення «на кілька кілометрів», як до перекладу одного речення у книзі Ґустава Майрінка «Ґолем» залучали професора з Ізра та багато іншого.

Модерував творчий вечір український письменник та літературознавець Василь Ґабор. А організували зустріч ЛА «Піраміда» та Львівське обласне об’єднання ВТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка. 

IA ZIK занотувало найцікавіше з розмови Наталії Іваничук.
 

Фото: Микола Тис/ZIK

Лицарство першого класу та спекотне  норвезьке посольство

Спочатку був шок. Я ж знаю, якого рівня цей орден – найвища цивільна норвезька нагорода. Король Норвегії нагороджує нею президентів, прем’єр-міністрів, представників вищого дипломатичного ешелону за визначний внесок у двостронні міждержавні взаємини. В Україні такого ордену немає ніхто. Це було дуже зворушливо.

Пам’ятаю, як норвезький посол передав телефоном цю радісну новину. Поки він говорив, мені відняло мову. З того всього дипломат подумав, що я не розумію, про що мені говорять. І почав ще раз повільно та чітко повторювати всі слова. Сміюсь і кажу йому: «Все я зрозуміла. В мене просто шок».

Коли в самому посольстві отримувала нагороду, то сталось кілька казусів. Чесно, там було неймовірно гаряче. Я стою і чекаю, доки посол закінчить промову, а в думках лишень: «У мене спітніла долоня, а за мить треба буде потиснути йому руку». Та все минуло добре. Так я стала норвезьким королівським лицарем першого класу.

Далі був ланч. І знову-таки дихати там було абсолютно нічим. А, за протоколом, це не просто ланч, ще й спілкуватися треба з присутніми гостями. Вийшло трошки з мовними перипетіями: там норвезькою, там англійською, там українською. Коли рідною мовою говорила, то звернула увагу, що не всі розуміють українську. Але виручила секретар посольства, перекладала.

Наталія Іваничук. Фото: Микола Тис/ZIK

Що норвежці люблять в Україні?

По правді, тут точно сказати не наважусь. Але наскільки знаю, то норвежців, мов магнітом, притягують наші Карпати. Багато-хто закоханий у Київ. Ну і однозначно – у Львів.

Взагалі, норвежці люблять у нас ці три речі. Українці в Норвегії – все. Там просто фантастична природа. Особливо гарно в західних, гористих, регіонах, де глибокі фьорди, знаменитий Язик Троля, скеля Прекенстулен, що перекладається як «Кафедра проповідника», старовинні церкви 12-13 століття тощо.

Якось ми з моїм чоловіком заїхали у маленьке село, будиночків з п’ятнадцять. А там мікроскопічна церковця ще з 13 століття. Якою вона була тоді, такою і залишилася. Заходиш –і цілковито переносишся у часи вікінгів.

Наталія Іваничук. Фото: Микола Тис/ZIK

«Дитино, переклад – то не ваше». Ні – моє

Моя повноцінна перекладацька кар’єра почалася із публікації у журналі «Всесвіт». Туди надіслала переклад роману одного із норвезьких авторів. Твір був дуже серйозний. Мабуть, зарано за нього взялася. Моїм редактором був дуже відомий перекладач Олександр Терех, і його присуд прозвучав нещадно: «Дитино, певно, то не ваше».

Знаєте, колись мій тато (письменник Роман Іваничук, – Ред.) сказав, що письменництво – не моє. Його я послухалася. А тут ні. Хотіла довести, що мені це під силу. Через кілька років надіслала «Всесвіту» «Дон Жуана з Коломиї» Леопольда фон Захер-Мазоха. Його опублікували, і я радісно їхала за гонораром, якого вистачило на дорогу туди-назад.

Заходжу в редакцію. А там похмуро – темні коридори, тьмяне світло. Зустрілася знову з Терехом. Чесно, коли його побачила, то скам’яніла. Було страшно, як відреагує на переклад. Він, приголомшений, підійшов, потрусив мене за плечі й сказав: «Це ви переклали? Ваш переклад? Він фантастичний». Це мене окрилило.

Зараз, судячи з власного досвіду, розумію – якщо людина має чуття до мови і літератури і багато працює, то зможе стати перекладачем. А-от навчитись бути письменником не вийде. Ним треба народитись.

Фото: Микола Тис/ZIK

Кілометрові австрійські речення

Перекладати буває дуже непросто. Якось взялася за книгу австрійця Артура Шніцлера «Повернення Казанови». Щоб ви розуміли, класична австрійська література (19 – перша половина 20 століття) – це класичний німецький синтаксис. Це кілометрові речення.

Хто знає німецьку, той зрозуміє. Словом, присудок там розтягується до кінця речення. І щоб зрозуміти, про що пишуть, треба прочитати півсторінки. Або сторінку. Шукати усі зв’язки – синтаксичні, граматичні.

На це витрачається купа часу. Якщо ніхто не відволікає, то речення реально перекласти за годину-дві. Але чесно, перекладати класичну німецьку чи австрійську прозу – ворогу не побажаєш.

Наталія Іваничук. Фото: Микола Тис/ZIK

«Ґолем» і секрет на його грудях

Свого часу випала доля перекладати роман Ґустава Майрінка «Ґолем». Скажу так – це було непросто. Книжечка насправді досить тоненька, але важка в технічному сенсі. Це означало, що вона забере багато часу, якого нема, і щораз стає все менше.

Перекладала «Ґолема» аж п’ять місяців. Хоч такий самий обсяг легшого тексту йде за 2-3 місяці. Що було складного? По-перше, дуже багато невідомих мені реалій. До прикладу – єврейське містичне вчення кабала. Тільки чула про нього, але поняття не мала. Крім того, події у творі відбуваються у празькому гетто. Я багато, де була, але в це місто так і не заїхала. Тому шукала фотографії, усі доступні матеріали, щоб пізнати його. Такі «перекладацькі розкопки», коли намагаєшся зрозуміти те, чого не знаєш, – чи не найзахопливіша частина роботи.

Весело було із самим Ґолемом. Як ви пам’ятаєте, у нього на грудях була табличка з написаним івритом реченням. Майрінк переписав напис латинкою. Але латинські літери спотворюють сенс напису, важко вгадати, що ж було насправді написано івритом. Я звернулася до російського перекладу (хоч не вартує, коли перекладаєш, шукати інші переклади) – там теж незрозуміло інтерпретували. Довелось підняти посольство України в Ізраїлі, там знайшли професора, якого називають найкращим знавцем кабали. Але й він не зустрічав такого вислову на івриті. То була довга епопея, яка увінчалася успіхом.

Наталія Іваничук. Фото: Микола Тис/ZIK

Фіно-шведська журналістка, яка підтримує Україну

Кілька років тому перекладала книги фінсько-шведської журналістки Анни-Лєни Лаурен. Вона працює на трьох скандинавських медіа-проектах. Здебільшого пише репортажі, дещо рідше – новини. Анна-Лєна пхає свого носа всюди: вона пройшла грузинсько-російську війну, була у закутках Киргизії, провела багато часу на Майдані, їздила на лінію зіткнення, в «ДНР», «ЛНР» і Крим і подавала європейським читачам справжню, реальну картину подій.

У питаннях агресії Росії на Україну вона стала на бік нашої держави. Дуже поважаю, що Анна-Лєна намагається бути справжнім чесним журналістом. Часто читаю статті, які вона публікує. Хоч і деколи вона чогось «недопонимает», але щиро намагається зрозуміти і розібратися в українсько-російських відносинах. Хоч і не завжди їй це вдається.

Був один випадок з нею кілька років тому. Її доня – дуже непосидюча. Ще й прізвисько має цікаве – Хуліганка. Мала розмовляє шведською, фінською, російською, киргизькою. І-от одного разу спитала маму, скільки вона знає мов. І стався такий діалог: «А українську знаєш? – говорить дитя. – Українську, на жаль, ні. Але багато чого розумію». Дитина дуже здивувалася, що мама не знала українську. І сказала, що мусить її вивчити. Чекаємо на Анну-Лєну на літню школу в нашому Університеті імені Івана Франка. Тоді й подивимось.

Підготував Петро Синєокий,
ІА ZIK