середа, 27 липня, 2016, 17:45 блоги Політика
Політика польського уряду щодо українців у міжвоєнний період

Постанова польського Сейму від 22 липня 2016 року про визнання подій на Волині 1943 року геноцидом стосовно польського населення, здійсненого українськими націоналістами, породила масу обговорень з обох боків. Досить часто обидві сторони нехтують фактами, а на поверхню виходять емоції. Проте погляньмо на політику польського уряду щодо західноукраїнських земель, яку вони провадили в період з 1921 по 1939 роки.

Польська держава міжвоєнного періоду була багатонаціональною державою, в якій найбільш чисельну національну меншину становили українці. У польській ментальності панувала така думка, що землі на Схід, де проживають українці, постійно були власне польськими, де споконвічно проживав поляк. Право українців творити власну державу навіть не обговорювалося. Польський уряд ввів в оману міжнародну спільноту, перед якою зобов’язався надати досить широкі права національним меншинам, цим самим показав свої демократичні починання на папері, але, на жаль, не втілені в життя.

Внаслідок приєднання багатьох земель, де проживали окремі народи, Польща стає багатонаціональною державою: національні меншини становили в ній 31% всього населення. Серед національних меншин найчисельнішими були українці – 14,3%, решта це євреї – 7,8%, білоруси – 3,9% і невелика частка німців та литовців.

У польській політичній думці панували дві концепції щодо «питання українців». Однією з них була так звана «інкорпораційна концепція», поширена у середовищі польських націонал-демократів (ендеків). Вони вважали, що польській державі слід інкорпорувати стільки східних, у тому числі й українських земель, скільки можна «проковтнути», скільки можна повністю полонізувати, перетворивши Польщу на мононаціональну державу. Другою не менш впливовою, ніж програма ендеків, була так звана «федералістична» концепція Юзефа Пілсудського. Вона виникла і розвивалась саме у польській партії соціалістичній (ППС). У міжвоєнний період вона зазнала значних змін і пристосувань до нової політичної доби і стала відомою, як доктрина «польського прометеїзму». Передбачалося, що польський, український та білоруський народи повинні утворити федерацію, провідну роль в якій буде відігравати Польща. Передбачалося, що внаслідок розпаду СРСР, на теренах радянської України постане незалежна держава – Велика Україна, яка, уклавши унію з II Річчю Посполитою, увійде до Польської федерації. Західноукраїнські землі, згідно з концепцією прометеїстів, залишались у складі польської держави, українська ж держава претендувати не могла. Концепція Юзефа Пілсудського на перший погляд видається кращою, проте на практиці політика ендеків та прометеїстів у питаннях національних меншин мало чим відрізнялись.

Типовим прикладом відходу від реалізації прометеївської концепції стала сумнозвісна «пацифікація» українського населення Галичини, епогей якої припадає на період з 21 вересня – по 16 жовтня 1930 року. Саме в цей період уряд Польщі очолював Юзеф Пілсудський. Під приводом боротьби із саботажними акціями організації українських націоналістів (ОУН), військо і поліція нищили культурно-освітницькі заклади, відбувалося побиття населення. Такі дії уряду тільки загострили й без того складні польсько-українські відносини.

Насильницькі дії поляків сколихнули світову спільноту. Так, наприклад, в англійській газеті «Манчестер Гардіан» 14 жовтня 1930 року з’явилася стаття під назвою «Трагедія України та польський терор», де зазначалося: «Польське насильство на Україні тепер набрало більшої сили, ніж щось подібне бувало колись у Європі. У відносинах, які існують в Україні, насильство є по обох сторонах, але насильство поляків переходить всяку міру. Українці хочуть самоуправи і добивалися її різними способами. Польські «каральні експедиції» звернені не проти одиниць, а проти цілого народу... 27 і 28 вересня відділи кінноти напали на села довкола Городка Ягелонського. Страшенно грабували селян і багато людей побили... В селі Курицях, пов. Тернопіль, забрали багато поживи і побили багато селян. А одного з них Олексу Політача, гнали крізь село і примушували кричати: ‘‘Многії літа маршалкові Пілсудському!» Пацифікація Західної України силою тих карних експедицій, є найбільш руйнівним нападом, який був коли зроблений на будь-яку з національних меншин, і найгірше порушення угоди щодо меншин». Статті такого змісту з’являються в американських, канадських газетах.

Такі дії не залишилися поза увагою світу. Депутати парламенту Великої Британії підписали петицію звернення національних меншин Польщі до Ліги Націй у справі переслідування українців Галичини у 1930 році. Вони зазначають: «Беручи до уваги події у Східній Галичині, ми узнаємо право та конечність для польської влади вдержати порядок у межах своїх кордонів, але ми хотіли б звернути увагу на той факт, що згідно з доказами, яким на нашу думку годі що-небудь закинути, карні експедиції вислано щонайменше до 700 сіл, яким здебільше не закинуто ніякої терористичної чи протизаконної діяльності; що сотні чоловіків, жінок і дітей скатовано».

У петиції також наголошується, що йде всебічний тиск на все українське. Наприклад, у 1920 році в Західній Україні було 3662 українські школи, тоді вже станом на 1 січня 1925 року – 1055 шкіл. Це свідчить що за 5 років було закрито 72% українських шкіл, їх кількість зменшилася на 2607 шкіл. У 1927-1928 роках діяла 771 українська школа, відповідно з 1000 українських дітей 71 дитина ходила до української школи.

Після таких подій уряд зрозумів, що потрібно шукати примирення з українською стороною, зокрема з найвпливовішою галицькою партією – УНДО. Відбулось кілька таємних зустрічей, проте вбивство у Трускавці 29 серпня 1931 року членами ОУН одного з ідеологів політики прометеїзму і найактивнішого прибічника угоди поміж УНДО та санаційним урядом Т. Голувка, припинило розмови про будь-яке україно-польське порозуміння.

Проте все ж таки 29 серпня 1935 року було узгоджено угоду, під час прийому української делегації (УНДО) міністром внутрішніх справ М. Зиндрам-Косьцялковським і на загал задовольняла основні політичні, господарчі та освітні потреби розвитку українців у Польщі; та з приходом до влади, після смерті Юзефа Пілсудського, військових, які були національно налаштовані у вирішені нагальних політичних проблем. Наслідком такої політики став урядовий документ, ухвалений на засіданні Ради міністрів Польщі в лютому 1939 року під назвою «Проект рішення у справі акції, спрямованої на зміцнення польського елементу у Східній Польщі», який передбачав прискорену полонізацію Східної Галичини, повну асиміляцію українців. Щоправда, цей план уряду так і не вдалось втілити в життя через початок Другої Світової війни. Полякам було зовсім не до того, у той час, як на західних кордонах рано чи пізно мала розпочатись війна.

Відповідно, у міжвоєнний період, українці на західноукраїнських землях опинилися у досить непростій ситуації: коли йшов наступ на їх культуру. Уряд бажав створити мононаціональну державу, відповідно асимілювати національні меншини, на що вказує їх політика. Польське шовіністично налаштоване суспільство не могло собі уявити, що землі Східної Галичини, Волині можуть належати комусь іншому, а не їм. Разом з тим, саме на цих теренах ведеться активне політичне життя українців, саме тут починається вестись активний національно-визвольний рух, поява якого зумовлена певною мірою діями уряду щодо українського населення краю.