Історика Ярослава Дашкевича пом’януть у «Тюрмі на Лонцького» 7 березня

«Із ним обірвався безпосередній і безперервний зв’язок та контакт із минулим, із світом, який ми вже не будемо знати. Нехай спочиває у мирі й спокої, бо в останні роки зазнав багато бід і кривд у цей загалом нелегкий для України час. Його відсутність буде відчутна до болю як втрата члена родини. Не буде вже кого спитати мудрої поради. Це була людина актуального значення, яка постійно казала нам, що діється, і як ми повинні чинити. Був державником, бо батьки його були державниками. Зналися ми ще із дисидентських часів, коли ходила по руках література, і він доправляв її з Москви до Львова. Був авторитетним серед львівського товариства. Що сказав Дашкевич, те було святою правдою. Слово його було вирішальним у будь-якій розмові чи суперечці. Я часто звертався до нього з різними питаннями і він завжди все знав: що в політиці, що в свіжій газеті, що в науці. Він був знаменитим лікарем, може, навіть розминувся із цією професією, але вмів розповісти про всі хвороби, і лікарі потім підтверджували все те, що визначав історик Дашкевич, який мав добру лікарську пам’ять й досконало орієнтувався в питаннях медицини: наприклад, будучи 10-літнім, запам’ятав, від чого помер Богдан Ігор Антонич. Тоді казали, що Антонич помер від туберкульозу, і це підтвердили теперішні лікарі… На похороні Ярослава Дашкевича бракувало жіночого голосу. Жодній жінці не дали слова. А одній з перших належало б говорити Ірині Калинець, яка щовечора спілкувалася із професором. Думаю, що жінки ще зможуть виправити цю ситуацію і сказати добре слово про Ярослава Дашкевича», – зауважив тиждень тому на тризні за Ярославом Дашкевичем відомий український поет Ігор Калинець.

Цим добрим жіночим словом про історика можна вважати 2-серійний документальний фільм із циклу «Українські державники», що його Алла Моргуленко створила торік на телестудії Львівської телерадіокомпанії. Сама журналістка намагалася залишатися поза кадром, натомість дала змогу висловитися як соленізанту, так і тим, хто добре знав незабутнього історика: його приятелькам з університетської лави, архівістці Галині Сварник, громадській діячці Ірині Калинець, депутатці Львівської міськради Вірі Лясковській, молодим історикам, котрі своїм фаховим становленням завдячують науковому керівництву Ярослава Дашкевича, колегам-академікам та багатьом-багатьом іншим. Фільму пощастило вийти в ефір іще за життя історика. Нині ж кадри останнього прижиттєвого фільмування набувають унікального значення.

«Це постать співмірна з епохою, історик широкого діапазону, котрий відзначався фундаментальним аналізом джерел, сходознавець, енциклопедист, постійний опозиціонер до тодішнього режиму, поборник міфів і стереотипів, рідкісний випадок науковця, котрий не опустився до колабораціонізму, нічого не написав на замовлення чи вимогу влади. Публікувався під псевдонімами Пісковий, Корибут, Ярченко, Вульченко. Його публікації – зразок абсолютного нонконформізму, непристосуванства до системи. Тим, хто зустрівся у своєму житті із Ярославом Романовичем, неймовірно пощастило. Надзвичайна людина, цікава, мудра і талановита, яка своє життя поклала служінню Батьківщині, як чимало предків у його родині», – так характеризує Ярослава Дашкевича Галина Сварник, котра дослідила рідкісний випадок неперервної лінії родинної лицарської посвяти: Дашкевичі гербу Корибут висходять від роду Гедиміновичів, серед поколінь яких – чимало воїнів та діячів релігії, освіти, культури.

«Знаю його з початку 1960-их років. Був знаменитим львів’янином. Коли проходив повз, то кивав головою на знак вітання. І я тішилася, що живу із ним в одному місті. Я ліпила Олену Степанівну, портрет його матері. Коли виймала з печі випалену керамічну скульптуру, мені подзвонила Ірина Калинець і сказала, що до Львова прибув прах Романа Дашкевича. Так ці чоловік і жінка символічно зустрілися. Але син того портрету так і не бачив. Він залишив нам наш прекрасний Львів і не менш прекрасні свої праці», – зауважила відома львівська скульпторка Марія Савка-Качмар.

«Мені пощастило запізнатися із Ярославом Романовичем від початку 1960-их років, коли я працював у архіві. Його тодішній образ зберігся у пам’яті із яскравими деталями. Як сьогодні бачу у руках Ярослава Романовича аркушик, у якому було записано десятки пунктів – справ, що їх мусить цього дня виконати. І він точно й конкретно виконував заплановане. При нагоді згадую Мішеля Монтеня. Цей філософ у відповідь французькій молоді, яка казала, що коли були б якісь події, що дають змогу проявити себе, то ми б показали, на що здатні, зауважив: «Якщо ти склав розпорядок дня і його виконав, то вважай, що ти звершив подвиг». Таким подвигом сповнений був кожен день Ярослава Дашкевича. Йому вдавалося поєднати в собі непоєднуване: твердість, рішучість, несхитність позиції із м’якістю, прихильністю, ніжним ставленням до людей. А ще – порив і тяглість, якою так бракувало нам в нашій історії. Його життя було поривом в тяглості і тяглістю в пориві. Він перейняв з рук старшого покоління і своїх славних батьків зброю, яка чесно служила Україні, цій зброї – слову чесної науки – він був відданим до останнього подиху. Мудрі ж недарма казали, що громадянська мужність стоїть вище за військову. Нехай пам’ять про Ярослава Романовича буде довгою, світлою, нескінченною, – наполягає відомий перекладач авторів античності й письменник Андрій Содомора, якого із покійним Ярославом Дашкевичем єднало 50 років дружби.

«Ця Людина і Науковець з великої букви на початку 1990-их років створив у Львові один з потужних не радянських, не корумпованих, не конформістських, маленьких, товариських, неформальних, але дуже дієвих наукових осередків. Нам, молодим, тоді дуже пощастило, бо ми потрапили в неповторну атмосферу творчого діалогу, що її витворив наш Учитель. Ярослав Романович належав до тієї талановитої когорти вчених, які те тільки пишуть тексти, а й уміють творити середовище та поєднувати людей. Він мав бажання працювати з молодими, і це дуже нас зігрівало й кріпило. Ярослав Романович попри свою позірну строгість, гострість слова, безкомпромісну позицію тощо, міг бути дуже лагідним, спокійним, толерантним і дуже-дуже людяним. Належав до тих, хто вмів бути поміж нас і над нами. Ми зробимо все, що від нас залежить, аби продовжити його справу, завершити розпочаті проекти, розвинути висунуті Учителем ідеї, – зізнався історик Ігор Скочиляс.

«У той момент, коли повідомили, що не стало Ярослава Романовича, зробилося страшно від такої несподіванки. несподівано. Він був членом наглядової ради Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», мав багато ідей для Центру досліджень визвольного руху в напрямку створення музейної експозиції та її розбудови. Над заснуванням музею ми працювали довго й плідно. Його поради були порадами авторитетної, мудрої людини. Як історик та громадський діяч, він знав, що робити. Був для нас моральним авторитетом. Після нехай навіть коротких зустрічей із Ярославом Романовичем хотілося робити більше, краще, ефективніше, бо від спілкування із ним залишався тільки позитив. Та мудрість, яка вкладалася у його словах, заохочувала й зобов’язувала до роботи й досліджень. Він показував приклад, яким має бути історик в сучасній Україні. Не стало видатної людини, наставника, вчителя. Від імені усього колективу Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» та колективу ЦДВР, членом-засновником якого був Ярослав Романович, висловлю глибоку скорботу та щире співчуття родині й близьким пана Дашкевича», – сказав директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий.

Після відновлення в Києві діяльності Археографічної комісії при Академії наук, очолив її Львівське відділення, а після створення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України – Львівське відділення інституту. Науковий доробок Ярослава Дашкевича становить півтори тисячі наукових праць з української історіографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін, сходознавства, українсько-вірменських, українсько-турецьких, українсько-єврейських відносин. За сукупністю наукових праць 1994 року ВАК присудив йому учений ступінь доктора історичних наук, а 1996 року вчена рада Львівського державного університету імені Івана Франка – звання професора. У 1996-1997 роках учений очолював експертну комісію з історичних наук ВАК України. 1997 року з нагоди 70-річчя вченого нагородили орденом «За заслуги», згодом йому присвоїли звання заслуженого діяча науки. Від 1998 р. він очолив засновану кафедру сходознавства. 2005 року очолив Комітет захисту архівів, був заступником головного редактора «Українського археографічного щорічника» та видання «Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів», членом редколегій низки наукових та публіцистичних часописів.