Ярослава Дашкевича прийняла земля Личаківського цвинтаря. Фото

Попередня Наступна

На панахиду до церкві св. Трійці на вул. Тершаківців у Львові зійшлися представники львівської наукової та творчої інтелігенції, влади й політикуму, які віддали останню шану шляхетному Львів’янину й Українцеві, помолилися за упокій його душі та висловили співчуття у непоправному горі його донці Олені та онуці Софії. Слово про Ярослава Дашкевича у храмі проказав владика УГКЦ Ігор Возьняк. Із своїм колегою істориком попрощалися у промовах академік Ярослав Ісаєвич та правозахисник Іван Гель.

Під пісню хору «Не коня ведуть, козака несуть» у супроводі почесної військової варти із церкви винесли хрест, численні вінки, квіти та домовину із тілом покійного. Небо плакало над похороном невтішним дощем. На «Вічную пам’ять» Ярославу Дашкевичу відсалютували пострілами козаки із товариства «Кіш».

При жалобних мелодіях духового оркестру військовиків скорботна процесія із державними та чорно-червоними знаменами супроводжувала труну Ярослава Дашкевича вулицею Пекарською до головного входу одного із найвідоміших європейських некрополів – Личаківського цвинтаря, де спочиває прах батьків професора Олени Степанів та Романа Дашкевича, а також його дружини Людмили Шереметьєвої, при надгробку якій «Vita brevis» було облаштовано могилу й для незабутнього Ярослава Романовича.

У похороні Ярослава Дашкевича узяли участь міністр освіти і науки України Іван Вакарчук, голова Львівської обл. ради Мирослав Сеник, директор департаменту архівного забезпечення Служби безпеки України Володимир Вятрович, екс-губернатор Львівщини Степан Давимука, заступник голови Львівської облдержадміністрації Ігор Держко, начальник управління внутрішньої політики ЛОДА Ігор Ожиївський, міський голова Львова Андрій Садовий, віце-ректор УКУ Мирослава Маринович, діячі Вірменської церкви та вірменської культури, науковці, музейники, митці, громадські діячі.

«Те що він народився у такій родині наклало печать на цілу його життєву дорогу, на якій були переслідування, тюрма, заслання. Ярослав Дашкевич з мужністю, гідністю й терпінням переніс усе, дароване долею. Коли можна було одним розчерком пера припинити ці приниження й перейти на службу до тих, хто його переслідува, він не зламався. Він завжди показував приклад людської гідності. Сьогодні він залишає нам велику заповідь: кожен хто вважає себе українцем, не має права мати таку розкіш, як бути поза межами суспільного життя», – сказав над труною Ярослава Дашкевича Мирослав Сеник.

«Україні зараз бракує людей, який без жодних застережень можна назвати моральними авторитетами, – якраз такою людиною і був Ярослав Дашкевич. Україні бракує принципових людей, – якраз таким принциповою людиною був Ярослав Дашкевич, якого не замали ні тортури, ні знущання, ні тюрми антиукраїнської влади, якого не спокусила й не купила посулами й пільгами псевдоукраїнська влада. Він залишився собою. Україні бракує справжніх істориків, таких. Яким був Ярослав Дашкевич. Він не просто писав історію в тиші кабінету, а творив її. Вічная йому слава», – сказав Володимир Вятрович, який також зачитав співчуття голови СБУ Валентина Наливайченка: «Повернення правди про історію нашого народу стало справжнім покликанням Ярослава Дашкевича. Цю місію від з чесю виконував у важкі часи комуністичного режиму і гідно продовжив у незалежній Україні. Низько схиляємо голову перед пам’яттю великого українця. Усе, що мав, він віддав для однієї ідеї. І його життєвий подвиг служитиме її утвердженню».

«Ярослав Дашкевич не з розповідей знав, що таке Гулаг. Проте, незважаючи на це зберіг любов до життя, віру у справедливість, доброту і щирість душі. Висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким. Схиляємо голову у журбі зі скорботою».– йшлося у слові співчуття, яке надійшло від голови наглядової ради благодійного фонду «Україна 3000» Катерини Ющенко.

Із вдячністю за значний науковий внесок Ярослава Дашкевича у дослідження писемних пам’яток східних культур, виступили представники вірменської та азербайджанської культури.

Від імені усієї спільноти Українського католицького університету у Львові останню шану Ярославові Дашкевичу склав Мирослав Маринович: «Професор мав мужність і духовну силу служити взірцем громадянина, патріота, людини високого лицарського духу. Був прикладом академічних чеснот. Це був той професор. Який не піддавався на спокуси нинішнього часу. Зберігав дивовижну людську скромність до останніх своїх днів. Багато йому довелося випити склянок брому, перш ніж він вивчив до глибин історію України. Але сьогодні ми можемо сміливо сказати, що він став великою окрасою тою історії. Професор відзначався тим, що умів і любити, і по-доброму, дружньо, конструктивно критикувати. Український католицький інститут завдячує йому дружнім, академічним і людським благословенням».

Над могилою Ярослава Дашкевича пролунав гімн України. Домовину опустили в крипту. Ірина Калинець кинула першу жменю землі. Військовий наряд відсалютував пострілами. Сколихнулися промінчики свічок, весняна птаха зметнулася у верховітті дерев і подала голос.

Ярослав Дашкевич народився 13 грудня 1926 року у Львові. Батько науковця – Роман Дашкевич, генерал-хорунжий армії УНР, відтак керівник спортивно-патріотичних товариств у міжвоєнній Західній Україні, адвокат. Мати – Олена Степанів, легендарна четар УГА, діячка «Рідної школи», викладачка в гімназії сестер-василіянок, доцент Львівського університету.

1944 року Ярослав Дашкевич закінчив Академічну гімназію у Львові, поступив до Львівського медичного інституту, за рік перейшов на філологічний факультет Львівського університету на спеціальність «Українська мова і література». Після закінчення університету 1949 року міряв вступити до аспірантури, однак подав документи до Московського інституту нафти. Подальшому навчанню завадив арешт. У грудні 1949 р. бібліотекара та бібліографа Львівської бібліотеку АН УРСР Ярослава Дашкевича арештували органи КДБ, він отримав 10-річний термін позбавлення волі, який відбував у пересильних в’язницях Львова, Харкова, Петропавловська та виправно-трудових таборах у Спаську та Караганді, загалом відсидів сім років у спецтаборах для політичних в’язнів із тюремним режимом. Реабілітували науковця 1995 року. Після звільнення він не міг знайти постійної роботи за фахом, лише тимчасово працював у Львові старшим науковим співробітником, в.о. завідувача відділу Музею етнографії та художніх промислів АН УРСР, начальником відділу допоміжних історичних дисциплін, старшим науковим співробітником Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові в 1974-1978 рр. Кандидатську дисертацію захистив у Вірменії.

Після відновлення в Києві діяльності Археографічної комісії при Академії наук, очолив її Львівське відділення, а після створення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, Львівське відділення інституту. Науковий доробок Ярослава Дашкевича становить близько тисячі наукових праць з української історіографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін, сходознавства, українсько-вірменських, українсько-турецьких, українсько-єврейських відносин. За сукупністю наукових праць «Стан і напрями джерелознавчих та історіографічних досліджень історії України (друга пол. ХІХ-ХХ ст.)» присуджено учений ступінь доктора історичних наук (1994). Вчена рада Львівського державного університету імені Івана Франка присудила йому звання професора (1996). У 1996-1997 роках учений очолював експертну комісію з історичних наук ВАК України. 1997 року з нагоди 70-річчя вченого нагородили орденом «За заслуги», згодом йому присвоїли звання заслуженого діяча науки. Від 1998 р. він очолив засновану кафедру сходознавства. 2005 року очолив Комітет захисту архівів, був членом наглядової ради Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», заступником головного редактора «Українського археографічного щорічника» та видання «Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів», членом редколегій низки наукових часописів.