Україна без Ющенка

Принижений та обдурений народ дійшов до крайньої точки кипіння, що вилилась у відомі події помаранчевої революції. Весь світ завмер у захваті від здатності українців цивілізовано та безкровно зламати неототалітарні мури та дати своїм політикам урок політичної культури найвищого ґатунку. Заворожували й обіцянки помаранчевих ватажків, й готовність народу підтримати їх у оновленні країни, нелегких реформаційних перетвореннях в Україні. Але тим гіршим було розчарування і не лише українців, спершу від безглуздих дій Віктора Ющенка, згодом від його бездіяльності, а ще згодом – від практично повного вимивання із власного оточення реформаторів та справжніх патріотів України. До кінця своєї каденції Ющенко вже повністю почав повторювати недоладні дії пізнього Кучми, а в дечому (скажімо схильністю до базарних розборок із вищими посадовцями країни) далеко перевершив свого учителя.

Та чи варто було чекати нового курсу від одного із найуспішніших чиновників епохи «Данілича», який обіймав ключові посади голови Нацбанку та прем’єр-міністра України, тобто входив в серцевину кучмівської камарильї та був особливо довіреною (та перевіреною) особою в ній. Кучма прекрасно знав також і слабкості Ющенка – його пасивність, жадібність, схильність загрібати жар чужими руками, боягузливість та нездатність до рішучих дій. Саме тому він зовсім не являв ніякої загрози для існуючого режиму, а подібно Петру Симоненку прекрасно вписався в існуючу систему влади як опозиціонер. Ті, ж хто становив дійсну загрозу для режиму попадали або за грати, або ж уходили із життя за «дивних» обставин, згадаймо В.Чорновола, О.Ємця, В.Малева. Саме тому Кучма не заперечував проти такого «здобутку» опозиції як Ющенко, знаючи, що той є абсолютно непридатним для керівництва.

Однак доля розпорядилась інакше – слабкий та безвольний Ющенко несподівано перетворився на прапор опозиції, більше того, окремі недоліки його характеру почали тлумачитись як ментальні особливості українця з народу: скажімо пасивність, як властиву українцям обережність, плутаність мови як здатність не видавати власні наміри тощо. Але країна чекала лідера і не дочекавшись справжнього, змушена була віддати булаву опозиціонера недолугому хоружівському бухгалтерові із манерами провінційного Дон-Жуана. Парадоксальність ситуації полягала і в тому, що на політичну авансцену України напередодні президентських виборів-2004 виходили дійсно потужні та авторитетні лідери, для яких Віктор Ющенко навіть теоретично не складав загрози як конкурент. Адже якби Ющенкові довелось змагатись у другому турі із Володимиром Радченком чи Георгієм Кирпою, неважко передбачити, що результати виборів були б зовсім іншими. Однак хтось точно розрахував майбутнього конкурента Ющенка. Адже навіть найслабкіший з них, двічі судимий проффесор, що зумів за короткий час свого прем’єрства налаштувати проти себе цілі суспільні верстви і перш за все киян, відстав від Ющенка на досить незначний відсоток. І якби не історія із так званим отруєнням, невідомо, чи був би Ющенко президентом України.

До того ж офіційна версія висунення В.Януковича Л.Кучмою не дає відповідей на низку питань, і перш за все – чому всі спроби Кучми висунути іншого кандидата потерпіли фіаско, чому В.Путін так уперто тримався за кандидатуру Януковича, чому вищі посадовці США, перш за все М.Олбрайт, вбачаючи в Ющенкові слабку та непослідовну особу, все ж таки підтримали його. Напевно головні фігуранти цієї справи ніколи не заговорять, однак для особливо допитливих ставимо питання, чому на інаугурацію президента України родина Катерини Ющенко добиралось із США на літакові, наданому представниками міжнародної мафії? Альтруїзм Могилевіча-Фірташа, чи не той народ назвали Гондурасом?

Але повернемось у початок 2005 року. Абсолютна моральна перемога Майдану, кредит довіри до Ющенка зашкалює за 75%, прихильники Януковича дезорганізовані, країна готова до змін. Які кращі умови можна побажати для початку системних реформ в Україні?

Не треба бути економістом, щоб зрозуміти: комплекс проблем в економіці слід починати розв’язувати із легалізації тіньового сектора, який по різних оцінках складав від 30% до 45%, що становило загрозу національній економіці. З цим безпосередньо пов’язана ще одна проблема – корупція, адже некерований обіг мільярдів гривень, доларів та євро здатен знищити навіть стабільну економічну систему, а що вже казати про перехідний тип, в якому нині перебуває Україна. А звідси – безконтрольність і свавілля чиновництва, яке отримуючи мізерну зарплатню, має доступ до керування грошовими потоками, перш за все тіньовими. Свого часу автору цих рядків довелось бути свідком шоку іноземних вчених-економістів від фрази тодішнього віце-прем’єра В.Пензеника, який на запитання, як в Україні думають боротись із корупцією, заявив, що: «то є міліцейська проблема». Цього було достатньо, що б на Заході був назавжди похований міф про «світило української економіки», адже корупція – проблема соціальна і вирішувати її необхідно комплексно, паралельно із виводом економіки із тіні та обмеженням сваволі чиновництва. А що ми маємо через п’ять років правління Ющенка? В тіні за даними вчених НАН України 60% економіки, по рівню корупції Україна опустилась майже на 70 позицій і нині посідає 147 місце в світі. А що ж глава держави? Ганяє із кущів даішників та на камеру верещить (бо ж вибори) на правоохоронців. Неможливо назвати навіть одного реального кроку Ющенка по боротьбі з цим злом. Та й як це зробити, не дай Боже знову тесть президента попадеться на гарячому.

Саме корупція роз’їдає цілі сектори української економіки, саме вона не дає розвиватись малому і середньому бізнесу, сприяє фантастичним масштабам контрабанди, нівечить вищу школу, медицину, залишки боєздатності української армії. І що не менш страшно – правоохоронна система держави крок за кроком погрузає в цьому болоті, і вже недалекий той час, коли настане точка неповернення – наскрізь прогнилу систему вже буде неможливо повернути до нормального стану. А що ж верховний головнокомандувач, який несе пряму відповідальність за обороноздатність держави, і тут вже не спишеш на міфічних зрадників. Але недаремно Ющенко проходив вишкіл у свого «батька» Кучми. Головне тут – за власну злочинну бездіяльність своєчасно призначити відповідальних. За корупцію –Ю.Луценка, за розвал армії – Ю.Тимошенко, за провали у зовнішній політиці – український парламент. А головне – начепити на себе тогу генія – такого собі провінційного Смердякова, котрий знав лише один вимір світових процесів – вимір власного лакейського світогляду. Звідси – прагнення переписати українську та почасти світову історію з безкінечними пересмикуваннями, натяжками та відвертою брехнею. Звідси безкінечні повчання, як нам слід сприймати власне минуле, причому будь яка альтернативна точка зору апріорі є хибною Таким чином благородне завдання очищення української історії від ідеологічних нашарувань тоталітарного минулого, ризикує перетворитись на чергову зачистку «під Ющенка», як це було «під Сталіна, Брежнєва чи Горбачова».

І навіть передвиборчу кампанію самозваний геній побудував по смердяковському принципу – якщо «ця нація» не обере президентом Віктора Андрійовича, то це буде катастрофа для цілого народу, а демократія в Україні взагалі опиниться під загрозою. Чи не забагато берете на себе пане Ющенко, якщо ви нинішніх «ворогів демократії» висували на найвищі посади в державі, а з одним із них навіть підписали угоду про співпрацю? Де ж ваша принциповість, адже будь яка ваша ідеологічна конструкція є не що інше, як політичне словоблуддя задля заманювання електорату по типу «ці руки нічого не крали». Невже ви думаєте, що «ця країна» буде здатна витримати ще одну каденцію політичного Герострата? За цілих п’ять років вам не вдалось навіть згуртувати навколо себе якщо не однодумців, то хоча б добросовісних виконавців. Кислинські, дурдинці, яценюки, пукшини, і балоги – ось візитна картка правління пана Ющенка. Сортуючи команду під свій інтелектуальний і моральний рівень, президент допустив повний розвал керованості в країні, адже на ключові посади в державі системно призначались некомпетентні особи, незнайомі навіть із азами управління. Як можна було в СБУ призначати Хорошковського, Дурдинця, Кислинського, чиюсь там коханку Нєжнову, і, нарешті, комуніста Присяжнюка, міністром оборони Єханурова, закордонних справ Огризка. Ці люди ганьблять не Ющенка, вони ганьблять державу Україна! Хоча на фоні свого патрона, який публічно веде себе на рівні базарних перекупок, вони можуть комусь видатись навіть адекватними. Адже країна вже перестала дивуватись скандальним вибрикам Ющенка щодо журналістів, парламентарів, прем’єр-міністрів та членів уряду, відомих українських політиків. Складається враження, що вся держава ніяк не попаде в ногу з Віктором Андрійовичем, який чомусь вирішив що президентська посада дає йому право вертіти країною як циган сонцем, а всі ми зобов’язані наввипередки виконувати настанови геніального керманича.

Саме тому українців не здивувало обнародування пакту «Ющенко-Янукович». І ніхто не ставить питання, що недолуга політична лінія Ющенка на сьогодні загнала Україну в глухий кут. Захід остаточно відгородився від нас кордонами ЄС, задекларувавши туманні перспективи щодо нашого вступу туди. А на північному сході утворюється нова спільнота – союз Росії, Білорусі та Казахстану. Таким чином Україна ризикує опинитись між двома потугами, для яких наша держава стане просто зайвою прикордонною територією. Румунія та Молдова за часів Ющенка вже спробували відщипнути по шматочку наших територій, і це їм зійшло з рук. Тепер слід очікувати інших зазіхань та більш значних претензій – з державою без армії, з безпорадним президентом можна робити що завгодно.

І на завершення. Давайте пофантазуємо, що в нашій державі президентом є проффесор Янукович, а прем’єром герострат-Ющенко. Можливо комусь ця ідея може видатись маячнею, але ж іде з ряду областей інформація, щодо підготовки до масових фальсифікацій на користь Ющенка. Ця схема вже апробована на місцевих виборах Тернопілля, де тандем Чижмар-Радецький (голова Тернопільської ОДА та керівник місцевого УСБУ) вкупі з регіоналами провели генеральну репетицію фальсифікацій.

Ось уже вкотре, нас, українців, на цей раз не Кучма-Янукович, а Янукович-Ющенко мають за бидло, яке повинне промукати коло виборчих урн і тим самим легітимізувати правління Смердякових. Тоді слід забути про реформи, тому що германи-азарови вкупі з ляпіними-васюниками нездатні за означенням до креативного мислення. Це люди позавчорашнього дня, без честі і моралі.

А без системних реформ у внутрішній та зовнішній політиці Україна буде не в змозі відстояти свою незалежність. Однак вибори президента – це лише перший крок по оновленню країни. Надіюсь, що незабаром ми всі станемо свідками ще одного – відкритого судового процесу над злочинцями-корупціонерами, контрабандистами та зрадниками, якими б високими посадами нині вони не прикривались. І це буде перший крок по очищенню країни від смердяковщини.

Дмитро Добрий, Головний редактор rupor.info,
спеціально для Західної інформаційної корпорації.