Львів святковий: альтернативні дивовижі на кожнім кроці!

Кинулося в очі, що комунальні служби, які або вперто затялися, або їм що пороблено – не почистили до свята доріг (за винятком головних транспортних магістралей), тому святочна громада в’язла у мокрому сніговому місиві. Вулиці Галицька й Краківська ще сяк так були метені, а от Вірменську мітли й шуфлі, не кажучи вже про мінітракторець, яким так пишався Львів торік, явно оминули.

Доки Віктор Андрійович Ющенко влаштовував прийом своїм гостям у приміщенні Львівської опери, де нагороджував діячів гуманітарної царини (але дарма було шукати наказів про нагородження на сайті глави держави, бо то були давніші відзнаки, що їх з тих чи інших причин відзначені ще не всили отримати), львів’яни та гості міста юрмилися на ярмаркових острівцях проспекту Свободи та площі Ринок.

Перед Ратушею фотографувалися на тлі дерев’яної шопки, із гідроцефальними персонажами, з якими за кілька років довелося не тільки змиритися, а й зріднитися. Фотографувалися перед інсталяцією із «Криївки» біля фонтану «Діана». Фотографувалися перед сінними овечками та живим псом. Фотографувалися біля ширвжиткових оленів із діодних світлячків під балконом міського голови. Фотографувалися на ярмарку, де пили гарячі напої і споживали наїдки пахнючі, але від того не менш азійської серед цього європейського передмістя, кухні.

Не відомо, чи всі виставлені на продаж дешеві (не в сенсі ціни, а в сенсі розтиражованості) львівські сувеніри знайшли своїх вдячних покупців, але дещицю уваги своїм засиллям таки здобули.

Туманний, мрячний день, помножений на зовсім неяскраві убрання городян й чорні куртки-аляски численних охоронців, мімікрованих під пересічних гопів, розцвічували хіба мерехтіння коліс Різдвяних звізд, барвисті вертепи та ядучих кольорів екран на сцені в подвір’ї Ратуші.

Під колядування (і з якогось дива вже й передчасно щедрування) звіздарів Віктор Андрійович Ющенко з’явився на тлі цього екрану із показною нехіттю говорити про політику під час свята, але говорив саме про неї.

Говорив коротко, повторив «болотяні» метафори свого передноворічного звернення, здивував дивовижною формулою «московської коаліції», якою обізвав Тимошенко й Януковича разом узятих. Та й взагалі здивував, намагаючись змалювати 18 років становлення української держави, як світлу дорогу, й ані словом не покаявшись за ті травми зневіри, що завдав «своєму народу» за останні 5 років цієї світлої дороги.

«Я дуже хотів би, щоб з нам завжди була наша віри, щоб ми ніколи не забували, що ми українці. Це великі Різдвяні свята. Це свято надії кожного, тому що цим днем світові був подарований Ісус Христос, Спаситель. Незалежно від того в якому ти віці і часі живеш, кожний раз, коли ми наближаємся до Різдвяних свят, ми наближаємся до нашої надії. І тому ще раз хочу привітати кожного із вас, дорогі галичани, всіх, хто нас слухає, всіх, хто нас бачить, із цим чудовим святом. Далі: я дуже хотів, щоб нас кріпила наша віра, бо якщо в нас є віра, наша віра, християнська, православна віра, у нас є сили. А сили нам потрібні. Ми говоримо не тільки про Різдво, тому що найменше, про що я хотів говорити навіть декілька фраз – це про політику. Але все таки буде 17 січня. Це не тільки день виборів. Це день вибору. Переконаний, – день вибору наших цінностей. У нас є два ранта, як приблизно 18 років назад у грудні 1991 року: у нас є дорога назад, у нас є дорога вперед. І тому я хотів би звернутися до вас із слідуючим проханням. Ми прожили 18 літ нашого українського становлення. І хтось каже: це непрості роки. А я хочу сказати: це щасливі роки. Про ці роки мріяв Шухевич, Степан Бандера, Січові Стрільці, гетьман Мазепа, Ярослав Мудрий, гетьман Скоропадський. Я переконаний, що це щаслива українська хода. Так відбувається становлення держави і нації. Не опускайте руки, не опускайте голову. І тому на 17 січня у нас є два вибори. У нас є хороша московська коаліція – Тимошенко і Янукович. І не питайте, який кращий проект, як повернуть Україну назад – підтримати цих двох кандидатів з болотяного минулого. І у нас є другий варіант – наша європейська політика. І тому звертаюся до кожного з вас з проханням одним: не забудьте, що ви українці, що ви ніколи хохлами не були і не будете. Ви не малороси. Я повторюю – ми українці. Раз ми українці, перед нами завжди була дорога нашого національного становлення, перед нами завжди була дорога демократизації, перед нами завжди була європейська дорога. Оце та політика, яку я проводжу 5 років. Це та політика, якій я буду відданий, не залежно від того, скільки мені буде років і де я буду. Тому у ці дні особливих викликів я бажаю здорового глузду кожному, я бажаю українського вибору. Ще раз прошу не забудьте, що ми були є і будемо українцями. Слава кожному із вас, слава галичанам і слава Україні!»

Таким дуже відповідним і доречним спічем до відкриття Третього міського свята пампуха стала промова Президента України. Дорівнятися за змістом до неї могла хіба інформація із святкової газети «Пампушок»: « Дідух- символ передачі прадавньої християнської віри, яка конкретизується у земських матеріальних людських відносинах і для того потребує вічного джерела традиції – Бога – щоб не схибити в цій місії».

Чи могло бути щось ліпше за таку профанацію традиції? Авжеж, бо було й іще ліпше: «Понад півтора сторіччя з року в рік увесь християнський світ з радістю і благоговінням відзначає день приходу на світ Сина Божого».

Авторство цього шедеврального відкриття належить управлінню культури і туризму департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради. Що ж, яка політика, така й культура. Цікаво, що над тиражуванням цієї нісенітниці працювало аж дев’ятеро осіб, жодна з котрих не здогадалася, що за літочисленням від Різдва Христового вже настав 2010 рік!

Але хто тих галичан, котрих так славословив Віктор Андрійович Ющенко, знає. Може, вони на своєму побожному грунті поплутали Месію і національного Мойсея – себто Каменяра (Івана Яковича Франка), якому акурат за півтора сторіччя перевалило?

Нахай там як, а Ющенко, скуштувавши пампуха, повів свою родину дивитися театралізовані дійства. Спершу вертеп народного театру «Хочу» студентів та випускників НУ «Львівська політехніка» під керівництвом знаної заньківчанки з.а. України Ірини Швайківської, далі – «Різдвяну феєрію», розіграну акторами Львівського академічного духовного театру « Воскресіння».

За словами засновника, незмінного директора та художнього керівника театру «Воскресіння» режисера Ярослава Федоришина, Віктору Ющенку побачене дуже сподобалося. Вистава, котра відбувалася на північному боці пл. Ринок, вразила «співпрацею» людей і велетенських ляльок, а також настроєвим музичним та світловим оформленням. Як к повелося у вуличних виставах театру «Воскресіння», «Різдвяна феєрія» також вибудовувалася на вогняному шоу та піротехнічних ефектах, увінчував дійство феєрверк.

А вже за кілька хвилин Ющенко із почтом попрямував до Преображенської церкви, де його вітав хор і промова отця, котрий запевнив Віктора Андрійовича в тому, що той у цьому храмі має підтримку.

«Дорога українська громадо! Мені у цьому храмі біля вівтаря соромно говорити про речі світські», – почав було Президент і не стримався, бо далі пішов переказ казання на церемонії відкриття Третього міського свята пампуха і те, що зазвичай називають політичною агітацією.

І дарма, що Віктор Ющенко просив не вважати його роздуми за політичну агітацію, бо це була класика жанру. Адже альтернативою «московській коаліції Тимошенко і Януковича» була «та політика, яку 5 років стверджую я». Агітуючи в церкві, Президент вибудував промову у відомій канві: спершу нагадав, що Різдво знаменує прихід Спасителя і надій, пов’язаних із цим. «Хотів би, щоб надія торкнулася кожного серця», – сказав Віктор Андрійович і повідомив про виклик часу: не стільки вибори, скільки вибір, вибір цінностей.

А далі знов як по писаному: багато років без державності, мрії Січових Стрільців і шістдесятників мати державність, часи, що не важчі, ніж для повстанців 70 років тому, чи для Мазепи 300 років тому, чи для Володимира-хрестителя, чи для Ярослава Мудрого. Обмовка несамохіть – 17 вересня. І знову порівняння із грудневим референдумом 1991 року та двома історичними питаннями: назад чи вперед. І альтернативою: або прийдемо до колоніальності і кучмізму, або додому в Європу.

Галичани, то все послухали, заспівали «Многая літа!», а коли Ющенко з дружиною і дітьми у супроводі Миколи Кметя, Мирослава Сеника, Ігоря Держка, Ігоря Ожиївського, о. Бориса Гудзяка та інших осіб під традиційне «Христос народився» вийшов із храму, то замалим не потоптали одні одних.

Але Бог милував. Бо йому відомо те, що буде після 17 січня.

Надія Слободян,
спеціально для Західної інформаційної корпорації